5 січня минуло 90 років із дня народження Миколи Шудрі (1935-2012) – письменника, перекладача, кінодраматурга, літературознавця, журналіста, педагога; лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка 1991 року за художньо-документальні фільми «Відкрий себе», «Тарас» Української студії хронікально-документальних фільмів; лауреата Міжнародної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Ювілей митця за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою ВР цьогоріч відзначається на державному рівні.
Микола Шудря – уродженець села Веселий Поділ на Полтавщині (нині Семенівської громади Кременчуцького району). Навчався у Веселоподільській семирічній школі, де і почав писати перші вірші, нариси, репортажі для шкільної газети, яку й редагував. Надсилав свої поезії й до місцевої та республіканської газет. По закінченню семирічки відвідує Семенівську середню школу. Захоплюється математичними науками, стає учасником Міжнародної математичної олімпіаді у Празі, де здобуває перше місце.
Шкільний «вождь» усе зробив, щоб найкращий учень школи не став золотим медалістом, що й відгукнулося під час вступу до університету. Коли Миколі повідомили, що він зарахований студентом за конкурсом, юнак пішов до музею Тараса Шевченка, що поруч з університетом, і залишив у Книзі відвідувачів такий запис: «Тарасе Григоровичу, клянусь Тобі, що, як і Ти, присвячу своє слово боротьбі з несправедливістю».
У 1953-1958 роках опановував фах журналіста у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Любив читати, особливим місцем для нього була бібліотека. Працював редактором Київського обласного книжного-газетного видавництва, старшим редактором журналу «Народна творчість та етнографія», літпрацівником, кореспондентом, завідувачем відділу критики газети «Літературна Україна», редактором відділів журналу «Україна», редактором відділу англомовного додатку «Юкрейн» та головним редактором журналу «Зоряний ключ», оглядачем відділу політики газети «Наш час», редактором часопису «Скарб». Викладав у Київському державному університеті (1963–1965), київському відділенні Львівського поліграфічного інституту (1972–1973), Київському інституті культури (1969–1976), Київському гуманітарному інституті (1998–2000), Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого (2003–2005), Державній академії керівних кадрів культури і мистецтва (2006–2008).
Член Національної спілки журналістів України (1960), Національної спілки кінематографістів України (1989), Національної спілки письменників України (1997). Лауреат журналістської премії «Незалежність» (2005). Нагороджений Золотою медаллю журналістики (2009).
Перша дружина пані Катерина була мистецтвознавцем, доктором філософських наук. У 1996 році трапилася трагедія, дружина померла від саркоми крові… 25 квітня 1998 року Микола Шудря одружується з Євгенією Стефанівною Смоляк, дослідницею українського декоративного мистецтва й майстринею вишивки. Пара у шлюбі прожила чотирнадцять років.
Весь творчий доробок складає томів двадцять. Це – нариси, літературознавчі, мистецькі й історичні розвідки, есе, оповідання, вірші, переклади. Микола Шудря зібрав 15 тисяч видань Шевченка і про Шевченка (в його особистій бібліотеці було понад 35 тисяч книжок), знайшов імена 39 лауреатів Нобелівської премії, які своїм корінням переплелися з Україною. Він перший в Україні виступив із пропозицією видати Шевченківську енциклопедію. Згодом вона вийшла словником у двох томах.
У 1980-х роках письменник захопився журналістськими розвідками, відкривши окремий розділ в журналі «Україна», де друкувалися рукописи письменників-класиків, літературно-мистецькі знахідки, «заборонені історії із суспільного життя». Літературні оглядачі твердять, що попри комуністичну цензуру СРСР, попри лютування російсько-більшовицьких опричників «йому вдалося надрукувати задовго до реабілітації спогади Нестора Махна, листи до дружини Миколи Леонтовича, щоденник Леся Курбаса, нотатки Тютюнника, багато матеріалів про Олександра Довженка. За його сприяння побачили світ заховані в архівах і приватних бібліотеках твори Миколи Зерова, Григорія Косинки, Івана Кавелерідзе».
Микола Архипович першим оприлюднив у друці справжнє прізвище Юрія Кондратюка (Олександр Шаргей). Завдяки “відкриттям” Миколи Шудрі поповнилася творчість Василя Симоненка його поезіями, оповіданнями, повістю “Огуда”, начерками сценарію кінокомедії “Бенкет небіжчика” тощо.
У співавторстві з полтавцем Олексієм Дмитренком опублікував повість-есе про Тараса Шевченка «Верховіть череватого дуба». Високу оцінку одержала книга «Сто великих українців: історія державотворення в іменах». Перу Шудрі належить дослідження про Олександра Довженка «Геній найвищої проби».
Мав активну громадську позицію, тож на трагедію на Чорнобильській АЕС відгукнувся одним із перших. 3-12 травня 1986 року він працював у Чорнобильській зоні і журнал «Україна» публікував його репортажі – правдиві свідчення очевидця-ліквідатора. За ці публікації одержав премію Спілки журналістів України «Золоте перо».
Переклав твори Жуль Верна, Ярослава Гашека та багатьох інших. Написав понад 100 сценаріїв документальних та науково-популярних фільмів (передусім для «Укркінохроніки»), серед них – про Тараса Шевченка та видатних борців за незалежність України у 20 столітті, діячів української культури: голову Директорії УНР Симона Петлюру, письменника Тодося Осьмачку, членів Організації українських націоналістів, поетів Олену Телігу й Олега Ольжича. На жаль, у часи СРСР російсько-комуністична цензура заборонила дев’ять фільмів за його сценаріями: були заборонені «Василь Симоненко» (1968‒1971), «Дума – доля» (1969), «Відкрий себе» (1972) та інші.
Цю світлину (№1) на своїй сторінці у ФБ оприлюднила відома інтелектуалка Оксана Забужко. За її словами, вона «з історією»: «зроблено в Золотоворітському сквері того осіннього дня гнилого “щербицького” 1972го р., коли (зліва направо) сценарист Микола Шудря, режисер Ролан Сергієнко, Іван Миколайчук і (присів) оператор Олександр Коваль саме вийшли з Мінкульту, де їм ЗАБОРОНИЛИ щойно зданий докфільм про Сковороду “Відкрий себе” (ще 15, чи скільки там, років на полиці…). Просто, вдивіться в ці обличчя – так виглядають талановиті молоді люди “на зльоті”, перед якими щойно опустився шлаґбаум».
Про себе писав так: «Я – Шудря: той, хто доглядав лан, сіяв пшеницю, молотив для людства хліб. Мій рід, од часів Трояню й до сьогодення, справді не має переводу; він – невмирущий, бо мудрий і працьовитий. Я – це Полтавщина, Трипілля, Кубань, Причорномор’є, Месопотамія, Індія… Це все – історична пра Україна, від краю до краю: з Карпатського нагір’я до Підкавказьких станиць, од Білої Русі до Чорноморських узбереж… Скрізь, де на Багат-вечір готують кутю – ритуальну кашу із пшеничних зерен».
Помер в Києві 27 березня 2012 року. Похований на Байковому кладовищі.
Упорядкував Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області (за матеріалами інтернет-видань)
