13 грудня 1864 року у місті Олександрівськ (нині Запоріжжя) в родині військового народився Віктор Зелніський – майбутній військовий діяч і борець за незалежність України у 20 столітті, соратник Симона Петлюри, фундатор Першої української козацької дивізії Синьожупанників, дипломат, генерал-хорунжий Армії УНР.
Рід Зелінських має довге козацьке коріння, яке тягнулось ще з часів Богдана Хмельницького. Поступово здобував фах військового, навчаючись спочатку в Псковському кадетському корпусі, а пізніше у Костянтинівському та Михайлівському артилерійському училищах у Петербурзі.
Брав участь у російсько-японській війні, як артилерійський офіцер. До початку Першої світової дослужився до генерал-майора та був нагороджений вищою військовою нагородою Російської імперії – орденом Святого Георгія. Під час Першої світової Віктор Зелінський потрапив у полон, намагався втекти і був направлений у більш суворий табір – Бішосферд у Саксонії. У 1918 році сформував і очолив Першу українську козацьку дивізію Синьожупанників з українських військовополонених. Прибувши з дивізією до Києва Зелінський потрапив у складне становище, де з одного боку відчував неприязнь Центральної Ради, яка була переповнена пацифістськими настроями, а з іншого боку – існування великого національного військового підрозділу не влаштовувало німецьких союзників.
Після приходу до влади Павла Скоропадського, дивізію було розформовано, а самого Зелінського направлено на службу гарматним інспектором 6-го кадрового корпусу, штаб якого перебував у Полтаві.
Наприкінці 1918 року він увійшов до вищого командного складу антигетьманського повстання.
У період Директорії Української Народної Республіки (УНР) Зелінського зарахували до вищого командного складу Армії УНР. Він став однією з найдовіреніших осіб Симона Петлюри. З першого січня 1919 року він начальник запілля та постачання Лівобережного фронту Дієвої Армії УНР, а з 11 лютого—інспектор артилерії 8-го Катеринославського Коша. У березні 1919 р. — командувач Київським фронтом, Отаман Катеринославського Коша.
Московська червона і біла навала…Москалі сунули немов саранча, значну частину території УНР тоді російським окупантам вдалося окупувати. На боєздатність українського війська впливав ще один підступний ворог-тиф…Засліплений лівацько-більшовицькою іделогічною отрутою керуючий Південною групою Армії УНР Омелян Волох вів активні переговори про перехід на бік Червоної армії…
За таких обставин Віктор Зелінський, як голова військової місії від Південно-Східного фронту Дієвої Армії УНР (від 13.04.1919) виїжджає до Бухареста. Там він домовився про перехід через територію Румунії всієї групи військ на Галичину та Волинь.
У 1919 році був підвищений до генерал-поручника Армії УНР та переведений на дипломатичну службу. Очолював українські військові місії у Румунії, Польщі та Італії.
Від імені уряду УНР вів переговори з урядом Італії, внаслідок яких з італійських таборів для військовополонених було випущено всіх українців австрійської армії, які перебували там з часів Першої Світової війни. Також був інспектором українських військ, що перебували у Польщі.
21 листопада 1920 року з начальником французької військової місії в Польщі генералом Нісселем обговорював питання про відхід Армії УНР за Збруч та умови інтернування. 20 жовтня 1921 року, у зв’язку з тиском червоної ленінської росії на польський уряд, вимушено полишає Польщу і переїздить до Німеччини. 1938 року в Берліні вийшли друком спогади Зелінського під назвою «Синьожупанники». Урядом УНР в екзилі йому присвоєно звання генерал-полковника.
Помер у 1940 році в окупованому німцями польському місті Сопот.
За матеріалами офіційної ФБ-сторінки Українського інституту національної пам’яті
