До 120-річчя письменника-націоналіста Уласа Самчука

Згідно з розпорядженням Полтавської ОВА та за ініціативи представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара й очільниці історико-краєзнавчого клубу імені Федора Борківського при Центральній бібліотеці Полтавської міської громади Ніни Кирпотіної у мікрорайоні «Авіамістечко» міста Полтава вулицю Сємьона Гетьмана (учасник встановлення влади ленінської росії на території України; учасник операції СРСР з вторгнення до незалежної держави Фінляндія, або Зимової війни у період від 30 листопада 1939 року до 13 березня 1940 року, коли Радянський Союз мав намір завоювати Фінляндію шляхом встановлення маріонеткового комуністичного уряду) перейменована на Уласа Самчука. Ще за життя зарубіжні дослідники назвали його «українським Гомером», відзначаючи, що він відкрив світові невідому досі Україну. 20 лютого минуло 120 років від дня народження Уласа Самчука.

Один з найвизначніших українських письменників XX століття Улас Самчук. Він народився у селі Дермань на Рівненщині в заможній селянській родині Олексія Антоновича й Настасії Улянівни Самчуків.

Історією та літературою Улас Самчук захопився з дитинства, тим більше що саме місце народження до цього спонукало – Дерманський монастир, настоятелем якого був свого часу відомий полеміст Мелетій Смотрицький, здавна був своєрідним інтелектуальним центром. Саме тут, в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Святофеодорівській учительській семінарії, розпочав 12-річний Улас навчання. Пізніше була Кременецька українська мішана приватна гімназія імені Івана Стешенка (уродженець Полтави, поет, міністр освіти УНР). Перед закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова), однак він дезертирував з війська і втік до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина – розвозив по копальнях і гутах залізо. Як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову. Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» з’явилося у 1926 році в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, а з 1929 року почав постійно співробітничати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою».

Здебільшого, коли чуємо це ім’я, то одразу згадуємо роман «Марія», перший твір української літератури про насильницьку колективізацію та Голодомор-геноцид 1932–1933 років. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним з перших розповів світові про трагедію Голодомору 1932-1933 років. У 80-х роках йшли розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена.

Великою є і його публіцистична спадщина, серед якої окремо хочеться назвати статтю «Нарід чи чернь», що побачила світ 9 листопада 1941 року на шпальтах київського часопису «Українське слово»: «…Не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь». Це ключове Самчукове питання щодо становища української нації – «нарід чи чернь?» – і до сьогодні залишається актуальним. Тим паче, що досі ворог той самий – росія.

У 1927 році нелегально перейшов польсько-німецький кордон і опинився у ваймерівській Німеччині – спочатку в Бойтені, а потім у Бреслау (зараз це польські міста Битом і Вроцлав). Розвозив по копальнях і гутах залізо, а як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову. Вже тоді зазнавав переслідувань від влади, тому й переїхав до Чехословаччини, Праги, де опинився в середовищі українських емігрантів.

У 1937 році з ініціативи провідника ОУН Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, головою якої став Улас Самчук. Був учасником буремних подій в Карпатській Україні у березні 1939 року, на певний час навіть потрапив до в’язниці.

«Чеський період», який тривав до 1940 року, виявився найбільш плідним у його житті. Тоді з’явилися твори, що зробили його відомим – передусім йдеться про трилогію «Волинь», тут він приєднався до Організації Українських Націоналістів…А вже в 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, перебрався через український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською, зорганізував видання дитячого часопису «Орленя». Вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. Проте його редакторську й журналістську діяльність гітлерівська влада визнала шкідливою…

Чогось кращого від інших червоних окупантів, тепер російсько-комуністичних годі було й очікувати…1944 року Самчук покинув Україну, розуміючи, що буде репресований совєтською владою: «Ось моя власна історія… Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька і мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок постання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-1933, концентраційні табори…».

Останні місяці війни він провів на теренах Німеччини. Працював над романом «Юність Василя Шеремети», в передмові до якого зазначав: «Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю… Нам судилось бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом одного життя людини. Ми були свідками подій виняткових…Виняткових не тільки для нашого часу, але й для часу писаної історії взагалі. Не зашкодить також бути свідомим, що в сумі причин, що зумовили повстання цих великанських подій, велике місце займає наявність такого простого факту, як поява на кону історичної сцени нас, українців. Нас, як окремої історично діючої духовости, та всього, що з цим поняттям пов’язується…».

Далі були табори для переміщених осіб (ДіПі), де українські культурні діячі зуміли створити організацію «Мистецький український рух» (МУР), яку й очолив Самчук. Це було його визнання як лідера українських культурних сил, що протистояли совєтській владі й опинилися на еміграції. В непростих умовах таборів писалася й перша частина нової трилогії «Ост». Над другою й третьою частиною «Осту» Самчук працював уже в Канаді, куди виїхав 1948-го року. Він вважав справою своєї письменницької честі написати й опублікувати цей епічний твір. Як і «Волинь» – це сімейна хроніка часів революції та українських визвольних змагань 1917-1921 років, що завершується вже повоєнним періодом. Остання частина трилогії була опублікована 1982 року й стала завершальним акордом у творчості письменника. У Канаді Улас Самчук долучився до створення Організації українських письменників «Слово» та Cвiтoвoгo Кoнґpecу Вільних Укpaїнцiв.

Пам’ятник Уласу Самчуку на театральному майдані в Рівному