У будь-якому разі ці книги стали помітним явищем в історіографії ОУН і УПА. Проте, попри їхню широку відомість, ім’я автора досі перебуває в тіні, про його життєвий шлях та участь у національно-визвольному русі пишуть мало. Тож до 100-річчя з дня народження літописця визвольного руху ми спробуємо виправити цю несправедливість.
Петро Мірчук народився 26 червня 1913 р. в с. Добрівляни сучасного Стрийського р-ну Львівської обл. в родині малоземельних селян Юрія і Євдокії Мірчуків. Протягом 1923—1932 рр. навчався у Стрийській гімназії, яку закінчив з відзнакою.
Під час навчання став членом Пласту, організував його курінь у рідному селі (1929 р.), а також відзначився як організатор відділень спортивно-руханкових товариств «Сокола» і «Пробою» на Стрийщині. По випуску з гімназії вступив на юридичний факультет Львівського університету, який не закінчив через арешти польською владою. У свої юнацькі роки П.Мірчук брав участь у роботі товариств «Просвіта», «Сільський господар» і «Рідна школа».
До ОУН П.Мірчук приєднався відразу по її створенні, взявши псевдо «Залізняк». Попервах він був членом першої підпільної ланки її молодіжного крила — Юнацтва (1929—1932), відтак — районним провідником ОУН (червень — вересень 1932), повітовим провідником Стрийщини (вересень 1932), членом Стрийської окружної екзекутиви.
Уже тоді в юнака проявився талант висловлювати свої думки на папері: він брав участь у виданні «Бюлетеня Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ», редагував періодичні націоналістичні видання «Молоде Село», «Наш світогляд» (1935—1936, Стрий), працював редактором у львівському видавництві «Українська преса».
Активна підпільна і громадська діяльність не могли минутися дарма за часів польської окупації. Тож Мірчук шість разів потрапляв за ґрати, зокрема одного разу його забрали просто з VII Конгресу Союзу українських студентських організацій під Польщею у Львові в ніч з 21 на 22 березня 1939 р.
У 1939 р. Мірчук став членом найвищого виконавчого органу ОУН на західноукраїнських землях — Крайової екзекутиви, де посів посаду ідеологічного референта. Цього ж року, очевидно після приходу на західноукраїнські землі радянської влади, як і багато інших оунівців, він, ховаючись від «компетентних органів», переходить на Холмщину, де до 1940 р. організує націоналістичні відділи молоді.
Згодом переїжджає до Праги, щоб закінчити перервані студії в Українському вільному університеті (УВУ). Тут 24 червня 1941 року П.Мірчук одержує диплом доктора права і політичних наук.
Після розколу ОУН Петро Мірчук став на бік прихильників С.Бандери і взяв участь у ІІ Великому Зборі ОУН у Кракові (31 березня — 3 квітня 1941 р.), де остаточно оформилася окрема ОУН революційна, або ж бандерівська. У цьому ж році напередодні війни Німеччини з СРСР Організація відряджає його до Відня (Австрія) зв’язковим батальйону «Роланд», потім — на Львівщину, де він працював в Українському видавничому інституті, а також в апараті Міністерства освіти Українського Державного Правління Української Держави, проголошеної 30 червня 1941 р. у Львові.
Але у вересні, коли почалися масові арешти бандерівців, Гестапо схопило його і відправило до в’язниці на вул. Лонцького, а за кілька днів — до Монтелюпіх у Кракові (Польща).
З липня 1942 р. Мірчук — в’язень концтабору Аушвіц, табірний № 49734. Згодом він згадував:
Ми вийшли з авта й уставилися в ряди. Перед собою побачили ми велику браму із написом
«Арбайт махт фрай» («Праця дає волю»). Перед брамою стояла сторожа і маленький карлик, убраний у кацетівське, смугасте вбрання. «Бумбо» (так звали карлика) підбіг до нас з ґумовою палицею в руках і, побиваючи нас нею, став вирівнювати ряди.
Був це польський в’язень «Чесьо» — кльовн цирку Станевських. У нас викликав він макабричне і пригноблююче враження. Кожний з нас міг легко роздавити його; та побіч нього стояли з готовими до стрілу пістолями СС-и і це було ніби символом, що тут кожний найнужденніший в’язень, якому дали СС-и владу, є самовільним паном над іншими в’язнями.
При реєстрації українців приділювано до категорії «поляки», або «русскі», чи й інших якихось національностей, залежно від того, де вони народилися. Нашій групі дано було всім категорію «П» — «поляки». Коли ми проти того запротестували, то, обірвавши всі за це солідну порцію побоїв, одержали всі ми «Р», як «русскі». Коли ми запротестували й проти того, дістали знову «П», а кількох нас «Ч» як «чехи», бо ми заявили, що перед арештуванням жили в Празі.
Тільки згодом, ставши «старими в’язнями», добилися ми права не носити ніякої букви, будучи зачисленими до категорії бездержавних, які теж не носили ніякої літери. Інтересно, що в паперах «політичного відділу» в наших «наказах арештування»: Zugehorigkeit zur ukrаinishen kommunistishen Bandera-Widerstandsbewegung» («приналежність до українського комуністичного Бандерівського руху спротиву»).
24 січня 1945 р. перед загрозою військ Червоної армії, що наступали, в’язнів було евакуйовано до табору Маутхаузен. Бранці мусили долати більшу частину шляху пішки, знесилених добивали есесівці, тому цей етап одержав назву «марш смерті». 2000 в’язнів, у т.ч. Мірчука і ще 74 українців, за кілька днів перевели в філіал Маутхаузена Мельк.
Після розформування табору Мельк у середині квітня 1945 р. Мірчука серед інших табірників на кораблях Дунаєм перевезли до м.Лінца, звідки пішки вони йшли до гірського концтабору в м. Ебензеє, що називався «Трудовий табір «Цемент» і теж був філією Маутхаузена. Звідти їх уже визволила американська армія 6 травня 1945 р.
Значить, ми таки живі й вільні!.. «Тисячолітня німецька імперія», будована Гітлером, яка так ганебно завалилась вже в сьомому році імперіялістичного «маршу до могутности», для нас, вкинених на саме дно нацистського пекла, була справді тисячолітньою. І все ж таки — ми її пережили!.. — так описував свій душевний стан Мірчук у цей день.
Згодом свої поневіряння в гітлерівській неволі Мірчук описав у книзі спогадів «У німецьких млинах смерті», що вийшла друком у 1957 р. (а в 1976 р. перекладена англійською: In the German mills of death, 1941—1945. New York: Vantage Press, 1976.). Дійсно, йому було про що розповісти: на момент звільнення він був настільки виснажений, що маса його тіла становила всього 32 кг.
До заслуги Петра Мірчука можна віднести те, що він склав поіменний список в’язнів «групи Бандери», яких утримували в Аушвіці, і зокрема тих, хто залишився там навіки.
Після Другої світової війни П.Мірчук деякий час проживав у Західній Німеччині, де протягом 1945—1946 рр. очолював Центральний еміграційний союз українського студентства, а в 1948—1952 рр. був членом Проводу Закордонних частин ОУН.
Плідно працював і на ниві журналістики: був співредактором націоналістичних часописів, що виходили у різних європейських країнах: «Визвольний шлях», «Український самостійник», «Українська трибуна», «Гомін України», «Визвольна політика», «Сурма», «Державна думка».
1952 р. Петро Мірчук емігрував до Сполучених Штатів Америки, чиє громадянство одержав 1957 р. Оселився в м. Філадельфії. На американській землі він спочатку працював на фабриках. Згодом продовжив навчання й здобув ступінь магістра бібліотекарства в Університеті Дрексела (Drexel University), Філадельфія, у 1959 р.
Працював бібліотекарем в Коледжі Захарії Урсіна (Ursinus College) (Колледжвілль, округ Монтгомері, штат Пеннсільванія), Університеті Сент Ла Саль (La Salle University) у Філадельфії і Колледжі Св.Петра (St. Peter’s College) у Джерсі-сіті, штат Нью-Джерсі. Викладав політологію у Флеглерському коледжі (Flagler College) (Флорида). 1969 року здобув звання доктора філософії в галузі історії (Ph.D.) УВУ в Мюнхені.
І за океаном П.Мірчук активно працював на користь української громади, гуртував українських емігрантів, боровся силою пера і поширював ідеї національно-визвольної боротьби. Він очолював Союз українських політв’язнів у США, був довголітнім членом Крайової управи Організації оборони чотирьох свобод України (ООЧСУ) та Українського конгресового комітету Америки (УККА). Писав вірші і сценічні картини для дітей, друкувався у журналах «Дзвіночок», «Світ дитини». Написав кілька п’єс для юнацтва: «Ми йдемо у бій», «Марко проклятий», «Дума з-над Дніпра».
Незважаючи на радянські стереотипи про бандерівців, П.Мірчук був членом Товариства українсько-єврейського співробітництва і почесним членом Центру єврейської ідентичності (Jewish Identity Center). У лавах цих організацій він боровся проти наклепів, сфабрикованих КГБ або іншими українофобськими колами, на українських емігрантів, аби довести, що всі українські націоналісти — поголовно антисеміти, які допомагали нацистам здійснювати Голокост.
Цей досвід став підґрунтям для книжки П.Мірчука «Зустрічі й розмови в Ізраїлю (Чи українці “традиційні антисеміти”)» (1982).
Сфабрикована КГБ листівка, в якій перед єврейськими колами скомпрометовано Я.Стецька.
Серед багатьох громадських організацій, членом яких був Петро Мірчук, вирізняється Каплиця Чотирьох капеланів (The Chapel of Four Chaplains). Це американська релігійна спілка, заснована 3 лютого 1951 р. в пам’ять про чотирьох капеланів Армії США (Джордж Фокс, Александер Гуд, Кларк Полінг і Джон Вошингтон), які ціною власних життів урятували багатьох цивільних і військових на транспортному кораблі «Дорчестер», який затонув 3 лютого 1943 р.
Як можна дізнатися зі сторінки Каплиці в соціальній мережі «Фейсбук», її місія полягає у «сприянні єдності без одноманітності, заохочуючи добру волю та співробітництво серед людей». Організація виступає на підтримку і вшанування людей, чиї діяння символізують спадковість із подвигом Чотирьох капеланів.
Сімейне життя Петра Мірчука як і в більшості учасників українського національно-визвольного руху було сповнене драматизму. Батьків радянська влада виселила в Сибір, одна сестра загинула від рук НКВД, дві інші — засуджені на тривале покарання в радянських концтаборах.
Сам Мірчук одружився 1946 р. з Анізією Маковською, з якою виховав трьох синів: Юрія, Романа та Ігоря. Тільки в 1991 р. він знову зустрівся з членами своєї родини, які залишилися живі. Цікавий факт — відомий український політик Арсеній Яценюк під час офіційного візиту до Вашингтона 1 травня 2007 р. в бесіді з громадськими діячами української діаспори стверджував, що він доводиться племінником Петрові Мірчуку — той, за його словами, був його дядьком зі сторони батька.
Петро Мірчук найбільше проявив себе як історик українського національно-визвольного руху. Його перу належить кілька десятків праць з історії України.
Автор — Ігор Бігун, http://grim.in.ua/history/2013/07/11/641#.Ud8R2AVyrUc.facebook
