Дмитро Штикало, як публіцист

Степан Петрович

7 листопада виповнюється 115 років з дня народження провідного діяча ОУН, ідеолога українського націоналізму Дмитра Штикала. З цієї нагоди видавництво «Українська видавнича справа» вперше видає збірник його творів «Над світом сяє хрест меча». А нашим читачам пропонуємо спогад про Дмитра Штикала.

Ред.

«Не забудь, Степане, десь там зазначити, що написав він цикл статей під криптонімом Лука Польовий. Ти знаєш, про котрий цикл статей я думаю. Це його «Думки про життя». Мені здається, що це чи не перша спроба покоління 30-их років, в кожному разі перед Максимом Орликом, дати схему викладу ідеології українського націоналізму».

Вже з цієї одної фрази читач зміркує три речі:

Перша – мій приятель, який дав мені таку пораду, це людина високої культури, бо дбає за якнайбільшу вірність у передаванні того, що належало до сфери творчості Покійного. І це після тридцяти років!

Друга справа – це те, що, з одного боку, мусив бути великий вплив думок Дмитра Штикала, якщо ще й досі мій друг пам’ятає головний хід, а з другого – це факт, що тодішні молоді націоналісти не тільки читали, але й вивчали ідеологічні матеріали, бо ж запам’ятали аж дотепер. Чи так є сьогодні серед молодих прихильників українського націоналізму?

І третю річ зміркує читач, а це те, що, хоч я й підписую цю статтю, не є вона моєю виключною заслугою. Сталося бо так, що хоч добрий десяток разів я мусив відвідати мого друга, щоб написав він цю статтю (ось так потрохи розкриваю таємницю, з яким трудом приходиться не раз «організувати» статті) і хоч ось-ось він мав би її написати, життєві умовини не дозволили на це. Так то ці рядки є плодом нашої дискусії (мій друг просив не подавати його прізвища), яку я передам у формі спогаду. Причину не важко вгадати: «Студенський Шлях» чи «Над світом сяє хрест меча» важко дістати, а тим часом час пливе.

Про знаменитого, дуже здібного студента у Львові я почув уперше, мабуть, два літа перед тим, заки мав приємність зустріти його особисто. Панна О., що на рік скорше від мене закінчила гімназію, поїхала до Львова вписатися на вищі студії (а може організація посилала її по літературу чи револьвери) і, вернувшись до повітового міста, де мені треба було ще два чи три місяці повчитися, щоб здати матуру, почала довірочно передавати своє захоплення одним другом у Львові, – «таким розумним, таким ніжним і з таким надзвичайно високим чолом…»

Згодом за цим високим, розумним чолом зароджуватимуться статті Д. Штикала, такі, як «Думки про життя», «До проблем молоді», «Апологія безумства», «Розвіяна легенда», «Над світом сяє хрест меча», «Новітні Данаїди», «Вічна юність», «Гроби побілені» і т.д. Чи треба підкреслювати, що кожна стаття його була для нас на той час подією. Молоді читачі сприймали його думки зі захватом. Може тому, що був у них поетичний полет, може захоплювала в них сміливість вислову, а може та українська ніжність, що якось дивно поєднувалася з різким звуком бойової сурми.

Ще й по сьогодні пам’ятаю, хоч і не можу повторити точно такі його слова: «Нам треба великих мистців, щоб творчо розкрили скарби нашого духа. О, мистці, де ви? Нам треба поетів, що поривали б до чину. Поети, прийдіть! Нам треба науковців широкого масштабу, щоб сказали правду про Україну. Науковці, ждемо вас! Нам треба робітників будня, щоб, виконуючи трудну щоденну працю, наближали велике свято національного воскресіння!»

Чому покійний Штикало підібрав такий наголовок: «Думки про життя»? Треба брати до уваги, що коли Я. Стецько в нелегальному «Бюлетені Крайової Екзекутиви ОУН» давав незавуальований виклад світогляду і ідеології українського націоналізму або «Вірую» членів ОУН, то ті, що писали в легальних періодиках (Кравців, Янів, Штикало, Карбович, С. Орелюк і ін.), мусили писати так, щоб в міру можливості написане пройшло польську цензуру, яка завзято конфіскувала поодинокі статті, і часто студентський журнал появлявся з кількома білими плямами. Бувало, що цілий наклад конфіскувала «моцарствова» цензура. Не раз тоді студенти спішили до друкарні, щоб захопити ті нечисленні примірники, що їх друкарня видрукувала ще перед тим, поки відповідальний редактор заніс примірник до цензора. Такі були часи й такі були переслідування нашої віри!

Так, отже, може з уваги на це вибрав Штикало такий наголовок, щоб не насторожувати цензорське око. Але для Штикала націоналізм був життям, і тому його «Думки про життя» кожний розумів саме так, що то є «Думки про націоналізм». І як повним має бути життя, так повним, всесторонньо розвинутим має бути український націоналізм. Відношення одиниці до родини, до нації, відношення націй між собою, численні ділянки життя всередині нації і міжнаціональні стосунки – все те в окремих, мабуть, семи статтях знаходило своє освітлення Штикаловим стилем. Тут треба піднести, що було це творче і нелегке завдання, бо коли не враховувати книжки Д. Донцова «Націоналізм», то була це піонерська праця, а придумати схему завжди важка річ.

«До проблеми молоді» (Студ. Шлях, ч. 4, 1932) – це була блискуча відповідь на появу брошури о. Теодора Савойки п.н. «Наша молодь». Отець Савойка був великим приятелем української молоді, позитивно оцінював її великий патріотизм (а вона на 90% була націоналістична), подивляв її жертвенність, посвяту аж до самовідречення і, що більше, належно оцінював вплив д-ра Донцова на молодь, але намагався переконати ту ж таки молодь у тому, що для неї ідеологія і програма В. Липинського краща.

Дмитро Штикало взяв на себе нелегке завдання. Він у гідному тоні відповів о. Савойці, що хоч молодь цінить Липинського, але дає перевагу над ним Донцову. Він доказав, що Донцов всеціло полонив душі студентської молоді українського Заходу.

«Апологія безумства» (Студ. Шлях, ч. 5-6, 1932) є з одного боку молодечим прославленням «безумства» героїв з-під Крут, а з другого – протиставленням тому ідейному багажеві, що з ним надміру зраціоналізоване старше покоління підходило до тодішньої студентської молоді. Український націоналізм, розростаючись в могутній політичний рух українства 30-х років, натурально мусив зустрітися на своєму шляху з немалим опором старшого покоління, що на його духовності тяжіли витвори дев’ятнадцятого століття інтелектуалізму, раціоналізму і матеріалізму. Штикалові, отже, прийшлося протиставити цьому світові ідеалістичний, волюнтаристичний й ірраціональний духовний напрям. Замість контемпляційного погідного типа (Аполлона) Діонісійський тип, уособлення життєрадісності і творчої волі до життя. Апологет (оборонець) «безумства», Д. Штикало не нехтував розумом, але він вважав, що в добі поневолення нації, коли йдеться про здобуття самостійності, все має бути поставлене в жертву. Цілком подібно, як вчинили «лицарі абсурду», тобто герої з-під Крут.

Третьою статтею з циклу про молодь, або точніше, як зазначав сам Штикало, до проблеми молоді була стаття п.н. «Розвіяна легенда» (Студ. Шлях, ч. 7-8, 1932). Частина української студентської молоді під впливом «духа часу” вдягнула на себе (образово кажучи) шати націоналізму, але, не переживши його глибше (т.зв. «теж націоналісти») стала в опозиції до революційних метод націоналістичного руху. Штикало найперше стверджував, що така розбіжність поглядів між молодими провідниками не приносить жодної шкоди рухові. Якраз навпаки: в бою викристалізувався світогляд, зцементувався і скріпився революційний фронт. Так то він, розвіюючи легенду про одноцілий фронт студіюючої молоді, приходить до висновку, що в часі потрясіння, коли нація під загрозою, знов прийде до спільної дії на базі революційної боротьби.

Провідною думкою статті п.н. «Вічна юність», повної пеанів на честь молодості, було ось що: в житті треба знайти «вищий сенс», тобто ідею, і до неї прямувати ціле життя «вічно юним незламно-молодим». Українська молодь знайшла цю ідею, нею є український націоналізм. Це, можна сказати, була поезія про юність, тобто час, коли людина дозріває і її світогляд викристалізовується. Загалом треба тут додати, що Штикало був і поет, а почав складати вірші в Березі Картузькій. Про це згадує в своєму спогаді В. Макар.

Я хотів би навести тут маленький спогад, щоб показати, що в житті, у практиці Штикало був поетом, був естетом. Гей, як часто доводилось студентам у Львові недоїдати, ба, голодувати! Я міг би скласти цілу епопею про кукурудзу на «Камчатці» чи на «Зеленому Клині» (піддашшя в Академічному Домі).

Сьогоднішні студенти не зможуть зрозуміти того, як пересічний студент з провінції (напр., Слівінський) міг живитися горнятком гарячої води із студентської кухні і позиченим у приятеля з кімнати цукром. А такого корму мало вистачати на ввесь день!

Отож недоїдав частенько і Д. Штикало. Одної днини він з приятелем, мавши в кишені всього шість грошів, опинився у зв’язку з студентськими суспільними обов’язками на ринку у Львові. Біля ратуші сиділи перекупки. Одна з них продавала огірки. Приятель, що йшов із Штикалом, піддав думку купити за шість грошів огірків, щоб заспокоїти голод. Але Штикало постояв хвилину, підійшов до другої перекупки і, хоч був голодний, купив … китицю конвалій. Бо була весна і був він естет. Конвалії, замість огірка, це був стиль Штикала! Поезія в житті, а не тільки в книжках! Тож не диво, що такі, як він, захоплювали молодь!

Респектували його не тільки молоді, але й старші громадяни. Коротко згадаю про те, як о. пралат Куницький звернувся був до Д. Штикала у Львові на з’їзді Рідної Школи. Студенти, бажаючи забезпечити собі впливи в централі, добре підготовили делегатів і, розуміється, дискутантів (я був делегатом, призначеним на дискутанта), так що ми мали на залі перевагу. Старші ж діячі почали пробувати всяких трюків, і до президії попросили, між іншими, отця пралата Куницького, щоб він своїм особистим авторитетом гамував апетити молоді і покривав деякі трюки старших (так, принаймні, ми тоді ці речі бачили). Тоді студенти почали голосно обурюватись. Створилась «ґалерія», і між тими, хто також голосно виявляв своє обурення, був Д. Штикало. Пригадую, як отець пралат Куницький піднявся на всю свою патріаршу велич і з внутрішнім болем скрикнув: «Але ж, пане Штикало, та ви такий інтелігентний чоловік, як ви можете разом з іншими викрикувати!» У його голосі відчувалося виразне бажання засоромити і відколоти Штикала від решти крикливих і не таких уже інтелігентних (на думку старшого громадянства) студентів. Та Дмитро Штикало дуже зрівноважено і тактовно відкликався до інтелігенції президії, зокрема о. Пралата, щоб не пробували підтасовувати голосів на залі, бо всім було очевидно, що перевага за кандидатами молодих.

Д-р Климишин у своєму спогаді (див. «Вісник» за лютий) також підкреслив інтелігенцію Д. Штикала, що виявлялася в дебатах у студентській громаді в Академічному Домі.

Тут хочемо пригадати одну з кращих полемічних статей Д. Штикала «Новітні Данаїди». Появилась вона в «Студентському Шляху» (як подає мій друг) в ч. 11-12 (за листопад і грудень) 1932 р. і в ч. 1 за 1933 р. Була це блискуча відповідь соціалістові д-р. Пушкареві на його виступ проти українського націоналізму («Націоналізм – критика фраз», в-во «Громада», Львів, 1933 р.).

Соціаліст Пушкар заперечував поодинокі кличі націоналістів, як, наприклад, «Україна над усе», «Нація вище кляси», «Соціалізм поборює ідею нації і держави», «Проти гастрономічних ідеалів», «Не вибір, тільки добір», «Ірраціоналізм-містицизм – волюнтаризм», «Програми завалили Українську Державу», «Не Орієнт, а Окцидент» і ін.

Метода викладу Пушкаря була така: він брав поодинокий клич, наприклад, «Україна над усе» і присвячував окремий розділ для того, щоб довести, що автор «Націоналізму» не має рації. Ось наводив Пушкар такий приклад: дві картини, одну малював чужинець, а другу українець. І хоч робота українського маляра значно слабша від роботи чужинця, в ім’я гасла «Україна над усе» треба хвалити картину українського маляра. Це, казав Пушкар, і є виявом поганого шовінізму. Таким способом, спрощуючи проблему, він полемізував з основними положеннями «Націоналізму» Донцова.

За браком місця не буду наводити докладніше розумування соціалістичного опонента Донцова, як також не стану наводити аргументів Штикала. Зазначу тільки, що Штикало, в надзвичайно речевому тоні розібравши розділ за розділом писання Пушкаря, блискучо спростував всі його баламутства. При тому він відкликався до постанов Конгресу, а також спирався на писаннях д-ра Донцова. З аргументації Штикала д-р Донцов був вдоволений, і у «Вістнику» за січень 1933 р. появилась замітка про статтю Штикала «Новітні Данаїди», в якій сказано, що це – початок влучної відповіді авторові «Критика фраз». На цьому дискусію з соціалістами припинено, і д-р Пушкар ніколи до цієї справи не повертався.

Про визначного публіциста Дмитра Штикала, що мав високе, розумне чоло, що любив поезію і творив її, що був естетом і редактором літературних видань у Кракові, що не раз пробував своїх здібностей у писанні новел – можна і треба багато написати, щоб бодай частинно сплатити борг вдячності і поставити виразний взірець для наслідування молодшим. Вірмо, що це таки станеться колись…

«Вісник ООЧСУ». – 1949. – Ч. 7(30). – C. 15–18