80 років тому, навесні 1940 року Друга світова війна тільки набирала обертів. Сторони конфлікту вибудовували свої плани. Німеччина, після розгрому Польщі, планувала війну на Західному фронті. Радянський Союз, після війни з Фінляндією, планував анексію балтійських держав і похід на Бессарабію. Супротивники Німеччини – Велика Британія та Франція – планували дати відсіч. Серед іншого, в них була ідея завдати удару по нафтових родовищах Радянського Союзу в Баку, аби радянська нафта не йшла до Німеччини. Тоді Сирія була під контролем Франції, і звідти авіація мала завдати удару по бакинських нафтопромислах. Але до реалізації цей план не дійшов…
А про те, до чого готувалися в цей період українські націоналісти, Радіо Свобода поговорило з істориком, редактором газети ОУН «Шлях Перемоги» Віктором Рогом.
– Організація Українських Націоналістів була революційною організацією, яка збиралася боротися за незалежність України збройним шляхом. ОУН створили люди, які мали досвід боротьби у 1914-1920 роках – Першої світової війни, а потім української національно-визвольної боротьби. Який вони зробили висновок зі своєї поразки на початку 1920-х?
– Вони зробили висновок, на мою думку, дуже правильний. По-перше, спиратися у цій боротьбі треба на власні сили українського народу. Для цього його треба готувати, організовувати, мобілізовувати. А для цього потрібна організація, тож вони в 1929 році створили Організацію Українських Націоналістів. По-друге, для здобуття держави й для її утримання – бо досвід тоді був такий, що державу створили, але не змогли втримати – потрібно мати потужні збройні сили. По-третє, боротьба має вестися за будь-яких умов революційним шляхом. Ось це такі три головні висновки.
– Але ОУН існувала або в еміграції, або в підпіллі. Як тут створити збройні сили?
– Існує багато міфів і стереотипів навколо діяльності ОУН і, зокрема, навколо військової політики. ОУН дуже велику увагу приділяла саме військовому вишколу у підпіллі, в еміграції. Вони створили Військовий Штаб ОУН на чолі з генералом Миколою Капустянським. Туди входили також такі видатні військовики як Колосовський, Колодзінський тощо. Це були військові з досвідом, які робили відповідні видання і проводили військові навчання. Це була потужна річ, яка вдалася у підпільних умовах, в умовах еміграції, і тим більше в умовах бездержавності, на цьому наголошую. Вони зробили набагато більше, ніж деякі державні нації.
Вони готувалися до війни, до повстання. Вони розробили низку теорій, зокрема, «побудова держави від першого села», яку активно відстоював Колодзінський.
– А хто такий Колодзінський?
– Михайло Колодзінський це один із видатних членів ОУН, діяч її Військового Штабу. Він народився у 1902 році. Попервах він був чільним діячем ОУН у Галичині, а потім опинився в еміграції, куди його відправили для зв’язків з Проводом, зокрема з Провідником ОУН Євгеном Коновальцем. Той побачив у Колодзінському природного військового і спрямував його на вишкіл до Італії. Він вивчив кілька мов, написав цікаву працю «Українська воєнна доктрина», вона ж «Воєнна доктрина українських націоналістів», яку ми нещодавно перевидали. Колодзінський загинув у боротьбі за Карпатську Україну 19 березня 1939 року.
Так ось, «побудова держави від першого села» – там, де є найменша можливість провести повстання, там треба оголошувати українську владу і будувати острівки незалежності, а потім їх об’єднувати. Зрештою, в такий спосіб оунівці проголосили 30 червня 1941 року Акт проголошення Української державності у Львові.
– Коли ця «Воєнна доктрина» була написана?
– Колодзінський писав її з 1935-го по 1938 рік. Геніальна праця, як на мою думку. Вона була до цього часу невідомою, видавалася лише перша її частина в підпіллі або в еміграції. А нещодавно історик зі Львова Микола Посівнич, який фахово займається історією ОУН, знайшов в архіві рукопис, і «Воєнна доктрина» вперше видана в повному обсязі.
Що цікаво, Колодзінський ще в ті часи писав, що нам не по дорозі з Гітлером і нацистською Німеччиною, тому що вони ставлять собі за мету будувати свій Lebensraum (життєвий простір – ред.) на території України і коштом України. Він казав, що для нас це неприйнятно і ми будемо повставати й воювати проти цього – так і сталося!
Зрештою, період 1930-х років дав багато творців ідеології, концепції й політики ОУН.
– А як ця доктрина передбачала вийти з підпілля й створити збройні сили?
– Шляхом повстання. Ця праця складається з трьох частин. Частина перша – це огляд української військової історії з часів князя Святослава і до визвольних змагань 1917-1920-х років. Колодзінський аналізує різні періоди, шукає приклади, шукає причини поразок або зразки перемог. І доходить висновку, що лише всенародна боротьба, повстання, як за часів Хмельницького, матиме успіх. Також він є автором цікавої праці про Івана Богуна.
– Колодзінський доволі молода людина на той час, без значного військового досвіду. Судячи з віку, він не встиг повоювати в часи Першої світової. Як він уявляв собі сучасну війну, до якої готувалися тодішні наддержави?
– У цій праці «Українська воєнна доктрина» він розглядає також питання стратегії та тактики під час майбутньої війни й концепції німецькі, Радянського Союзу і можливі варіанти для українців. Є такий цікавий розділ про те, як робити повстання, революцію. На мою думку, там багато наївного і такого, що сьогодні недоречно. Але Колодзінський готував національне повстання за різних умов.
– А він бачив це повстання на території, яка була в складі Польщі чи в складі Радянського Союзу? Чи на якій?
– Скрізь. Там, де для цього буде найменша можливість. Він казав, що головне розпочати й мобілізувати народ. З огляду на це в нього була така тактика – «завести в сліпу вулицю». Це означає створити таку ситуацію, що іншого вибору немає, а тільки підіймати повстання. І треба так вибудувати ситуацію, щоби просто не було іншого виходу.
– Коли вже минуло декілька років, коли в умовах німецько-радянської війни виникла Українська Повстанська Армія – наскільки цей теоретичний доробок Колодзінського виявився актуальним? Ним скористалися, чи реалії показали, що треба діяти інакше?
– Цей доробок не був використаний, тому що праця не була поширена серед широкого загалу членства. Цей доробок лишився теоретичним. Але, як показує той досвід, він би стався в пригоді й дуже багато так і відбувалося, як писав Колодзінський.
– Тобто, оунівці мислили приблизно в одному напрямку.
– Так.
– Навесні 1939 року ще не почалася Друга світова війна, але українці вже прийняли бій у Карпатській Україні. Бій був невдалий. Більш потужна Угорщина приєднала до себе Карпатську Україну. Який висновок із цього зробили оунівці, які були залучені у тих подіях?
– Насамперед, висновок полягає в тому, що не варто розраховувати на підтримку чужих держав. Їх треба при нагоді використовувати, може десь домовлятися, співпрацювати, але розраховувати як на вирішальний чинник на них неможливо.
– А на що вони тоді розраховували в Карпатській Україні?
– Карпатська Україна – це довша історія. Як сказав Колодзінський, якщо немає іншого виходу окрім загинути з честю, то ми загинемо з честю, що він і зробив. Коли до нього прийшов німецький представник і сказав, що в українців немає жодної перспективи, тож капітулюйте, він відповів:
«У словнику українського націоналіста немає відповідного терміну для означення слова капітуляція. Ви можете нас перемогти в бою, але ніколи не зможете поставити на коліна».
Невдовзі так воно й сталося.
Якщо говорити про початок Другої світової війни, то ОУН у грудні 1940 року видала Маніфест, який містив кілька засадничих речей. Насамперед, ОУН бореться за Українську самостійну соборну державу під гаслом «Свобода народам, свобода людині!». ОУН бореться за вільні держави, які матимуть свої території та обиратимуть свій уклад згідно з власними рішеннями й вподобаннями. ОУН ставила перед собою великі та шляхетні цілі.
Коновалець, а відтак Колодзінський мали наміри співпрацювати з поневоленими народами. Крім того, вони цікавилися співпрацею з Японією. Цей факт маловідомий, але вони висилали до Маньчжурії своїх представників, там створювали осередки, налагоджували співпрацю. З огляду на ймовірну майбутню війну вони знали, що на Зеленому Клину живе багато українців, а радянська армія також значною мірою там складалася з українців, бо Сталін намагався робити так, щоб українці не служили в Україні. Тому чимало українців знову ж таки служили на Далекому Сході. Це був аргумент для співпраці з Японією.
– У вересні 1939-го розгром Польщі відбувається у дуже стислий термін. Радянський Союз та Німеччина ділять цю державу, не залишаючи для неї шансів. З цього швидкого падіння Польщі оунівці, які до польської держави були вороже налаштовані, який роблять висновок?
– Вони роблять висновок, що це шанс для України і для українців. Хоча умови були не до порівняння важчі, ніж сьогодні. Але вони починають активно будувати свої вишколи, свої збройні сили, зокрема шляхом домовленостей із вермахтом про створення батальйонів «Нахтіґаль» і «Роланд». Також активно готують Похідні групи.
– Це вже було пізніше, це вже у квітні 1941 року, але за наслідками 1939 року.
– А коли вже почалася німецько-радянська війна у червні 1941-го, то українські націоналісти були готові до того, щоб швиденько опанувати терен, проголосити свою владу і чекати на реакцію німців. Оунівці проголосили, що лише українці мають право на владу в Україні.
– У 1940 році відбувається розкол ОУН. Це якось позначається на військовому вишколі? Ці два крила, бандерівське і мельниківське, мали однакові, чи різні військові уявлення?
– Розкол відбувся не через чиїсь амбіції, це було об’єктивне явище. Крайовики, тобто Степан Бандера і товариші, краще розуміли ситуацію, ніж полковник Мельник та команда, яка сиділа за кордоном. До речі, один із аргументів, чому був цей розкол, тому що Бандера, Стецько і Климишин вимагали від Мельника, щоб він у цей час виїхав із Німеччини у якось нейтральну країну. Щоб він не був залежним від волі й обставин гітлерівців. Є цікава історична література, мемуари. І лінія Бандери – це розрахунок на власні сили революційним шляхом…
Головне завдання на той період – це підготувати максимально свою силу. Щоб потім цією силою опановувати терени.
– Коли тільки починалася війна Німеччини з Польщею, оунівці мали певну ілюзію, що німці їм дозволять на українських територіях, які входили до складу Польщі, створити своє державне утворення. Їхні сподівання не виправдалися.
Але Червона армія вступила на цю територію, і Західну Україну приєднали до Радянської України. Гітлер і Сталін уклали відомі угоди. Як оунівці сприймали німецько-радянський союз? Адже вони мали певні сподівання на німців.
– Мені важко сказати, що оунівці мали сподівання на німців. І цьому є багато прикладів. Зокрема, після вбивства польського міністра Пєрацького один з організаторів цього атентату Микола Лебідь втік до Німеччини, а Німеччина його видала полякам. Це було яскравим показником.
– Це було на початку 1930-х років, а тут уже війна між Німеччиною і Польщею.
– Я не думаю, що вони цим глибоко переймалися. Я думаю, тоді в них була низка інших питань, Бандера сидів у польській в’язниці.
– Світ уже розділився на Німеччину й союзників та ворогів Німеччини. Як у цих умовах оунівці збиралися діяти, розраховуючи на власні сили? Це наївний розрахунок в умовах, коли воюють наддержави.
– Коли воюють наддержави, то вони воюють за свої інтереси. У тій війні жодна держава не воювала за українські інтереси. І було б так само наївно сподіватися, що на чиїхось штиках принесуть волю й владу українцям. Думаю, вони розраховували на те, що в цій боротьбі ці надпотуги себе взаємно знекровлять, а українці на своїй землі, їх багато, і вони зможуть у цих умовах вибороти собі державу.
ОУН готувалася до війни, вела цю війну за Українську державу і зробила все можливе для того, щоб, якщо не перемогти, то принаймні не втратити честі. Уявімо, що цього всього не було! Думаю, що в такому разі сьогодні не було б української держави, не було б підстав для її постання. Не було б тієї пролитої крові, не було б пам’яті, чину, того прикладу. Тому ми маємо вчити цю історію, пам’ятати людей, які боролися за українську державу і сьогодні зробити все, щоб цього разу ми не програли.
Дмитро Шурхало
