У 1996-97 роках українська історіографія вийшла на нові висоти. Київське видавництво «Генеза» видало друком книги «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» та «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття». І хоча номінально ці книги проходили по відомству навчальних посібників для гімназій, ліцеїв та вишів, реально йшлося про концептуально цілісне, насичене фактами та узагальненнями, з численними посиланнями на сучасні наукові джерела дослідження української історії загалом та її дуже непростих сюжетів. Не тільки моя власна, а й багатьох моїх колег оцінка була одностайною: це не менший за значущістю після праць Михайла Грушевського етап розвитку історичної науки в Україні, здійснений у приступній не тільки для фахівців, а й для всіх освічених читачів формі.
Авторами цих книг були Наталя Яковенко (Київ) та Ярослав Грицак (Львів).
Тоді ж почали виходити друком професійні періодичні видання, редаговані цими істориками, докторами наук і професорами: у Києві – «Український гуманітарний огляд», у Львові – «Україна модерна». Знов-таки, ці видання стали чимось якісно новим у вітчизняній науковій періодиці, як за рівнем текстів, так і за їхньою стилістикою. Навколо видань й очолюваних Яковенко та Грицаком дослідницьких центрів почали гуртуватися інтелектуали, проводилися резонансні конференції та семінари, з’являлися нові книги як цих авторів, так і їхніх колег та однодумців…
Одне слово, процес, здавалося, пішов у позитивному напрямі. І певний час це справді було так. Але ситуація почала змінюватися ще за президентства Віктора Ющенка і добігла логічного фінішу (от тільки питання – остаточного чи проміжного?) в останні два роки.
Сюжети, пов’язані із виступами Ярослава Грицака, з його дискусіями з іншими істориками, із його закликами до «примирення» і «вироблення спільної позиції» зі сталіністами та проросійськими українофобами – це окрема тема. Тут же зауважу, що головні опоненти Грицака – це історики з Одеси, Києва та Донецька, які не вважають можливою ідейну капітуляцію перед тими, хто сповідує тоталітарні цінності. Тут же мова піде про позицію професора і завідувачки кафедрою Києво-Могилянської академії Наталі Яковенко, висловлену нею в останні роки.
На початку 2010 року Наталя Яковенко (тоді – одна з керівників робочої група істориків, створеної при Українському інституті національної пам’яті) виступила на презентації нової концепції історичної освіти. Концепція ця передбачала докорінну зміну парадигм усіх шкільних підручників з історії України за принципом антропологізації, коли головним героєм історичного процесу має стати людина, а все, що відбувалося на території нинішньої Української держави – складовою власне української історії. Тоді Яковенко заявила, що в ідеалі створені відповідно до нової концепції підручники історії повинні сприяти формуванню у школярів ліберально-демократичних цінностей, привчати дітей шанувати чуже життя і чужі права, з повагою і толерантністю ставитися до іншої культури, мови, релігії тощо, а також бути політично та емоційно незаангажованими.
Воно, звичайно, вірно: вчити шанувати інші культури, мови, релігії… Але ж в Україні головним питанням є відверто негативне ставлення приблизно 15-20% дорослих громадян Української держави до самого факту існування цієї держави, тим більше – до української мови, культури, вітчизняних релігійно-церковних традицій. Як бути із цим? І яким чином «формування ліберально-демократичних цінностей» (іншими словами, цілком визначеного типу політико-культурно-ідеологічних підсвідомих настанов та раціональних регулятивів учинків) можна поєднати з «політичною незаангажованістю»? І, нарешті, Ну, яким чином сприйняття історії дітьми (тим більше – здійснене за принципом антропологізації) може бути «емоційно незаангажованим»?
Ґвалт…
Ну, а висловлені тоді змістовні оцінки тих чи інших сюжетів історичного процесу професор Наталя Яковенко повторила і розширила в опублікованому наприкінці минулого року інтерв’ю «Історичній правді».
Різко розкритикувавши шкільні підручники з історії, вона так оцінила зміни у цих підручниках, здійснені вже за міністра Дмитра Табачника: «Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну «Друга світова війна» на «Велику Вітчизняну»), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають».
Чесно кажучи, я спершу не повірив своїм очам. Адже йдеться не про термін, а про концепт, про загальний ракурс бачення й описання війни. Йдеться про те, чи розглядати участь українців у війні з 1 вересня 1939 року (коли сто тисяч жолнежів та офіцерів з числа галичан та волинян у складі Війська Польського зустріли вогнем нацистську армію, а невдовзі опісля сотні тисяч «східняків» у складі Червоної армії виступили в ролі нацистських союзників) – і до 2 вересня 1945 року, коли генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко підписав Акт про капітуляцію Японії, а чи танцювати навколо 22 червня 1941 року, коли начебто – за сталінською версією – для СРСР почалася війна після «раптового і неспровокованого нападу». Йдеться про те, чи враховувати серед жертв війни українців-офіцерів другої Речі Посполитої, розстріляних у Катині й інших місцях, чи зараховувати до цих жертв знищених у радянських концтаборах і померлих під час утечі від «визволителів» тисячі жителів «української Маньчжурії» (була до 1945 року й така на Далекому Сході)…
Іншими словами, питання про те, що саме наявне у шкільних підручниках – сталінська міфологема чи наукове поняття – для Яковенко не має значення, для неї це дрібниця. Насправді ж ідеться про один із ключових моментів історії ХХ століття, адже міф про «перемогу у Великій Вітчизняній війні» – це головне підґрунтя неототалітарної свідомості у Білорусі, Росії й Україні.
Далі – більше. Професорці ставлять запитання, вона відповідає:
« Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої – хіба це погано?
– Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування «чужим державам», де «нас гнобили – ми боролися», «наша еліта зрадила – народ вистояв». Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під «колоніальним гнітом», над яким так уболівають підручники».
Як на мене, запитання поставлене некоректно. Адже головне тут – який саме внесок. Скажімо, в розбудову ҐУЛАҐу. Чи у єврейські погроми, у «Союз русского народа», у нищення української культури тощо.
У відповіді ж змішане грішне і праведне. Щодо комплексу «нації-жертви» – це загалом вірно, хоча були в історії, і не лише українській, епізоди, коли та чи інша нація справді ставала жертвою – і від цього нікуди не втечеш. Але заява, що «українці цілком давали собі раду й під «колоніальним гнітом», над яким так уболівають підручники» – це щонайменше цинізм (у моральному сенсі) та неправда (у фактологічному).
Ні, звичайно, як «нація сержантів» (В.Стус) давали собі раду. А часом навіть виходили на найвищі світові висоти – як-от Сергій Корольов. Тільки ж для цього мусили притлумлювати своє українство, зводити його ледь не на конспіративний рівень – коли, скажімо, Головний конструктор розмовляв українською із тими земляками, яким довіряв, у тісному колі, вимагаючи від них не забувати рідну мову…
І з особистого досвіду студентських років. Моя добра знайома – дівчина з інтелігентної київської сім’ї – двічі невдало вступала до медінституту. Попри авторитет своїх батьків у медичному середовищі і гарні знання, невдало. Втім, знайшовся доброзичливець, який прояснив ситуацію: якби ти була з села, тоді б ти могла писати твір українською мовою і стати студенткою. А ти – киянка, інтелігентка. Пиши російською! Вона послухалася – і вступила. Ось так. А мені ще на першому курсі професор Ігор Бичко, із сином якого я товаришував, порадив триматися подалі від викладачів у вишиванках і не розмовляти в університетських стінах українською, бо інакше можна легко втрапити до «чорного списку». А якщо говорити про сімейні перекази, то на початку 1930-х моя прабабуся одного дня заявила родині: «Все, забуваймо негайно українську, переходимо вдома на російську». Ясна річ, насправді ніхто українську – соковиту, вишукану, якою вона є на Поділлі – не забув, але у сім’ї справді перейшли на російську, бо ж у «комуналках» того часу для пильних сусідів і «компетентних органів» цілком могло вистачити для тяжких звинувачень самого факту, що інтелігентна родина розмовляє вдома українською мовою… Отож «давали собі раду» українці, але якою ціною – ось у чому питання. У масі своїй – ціною власної деукраїнізації.
Ще одне цікаве запитання – і не менш цікава відповідь: «Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?
– Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» – Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого «розстріляного відродження» теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали».
Якби це прозвучало з вуст Ганни Г. або Інни Б. – запитань би не було. Але ці запитання неминуче виникають, коли знана професорка робить вигляд, наче не знає, що у творенні СРСР ніякої «основної ролі» УСРР не грала – ця роль апріорі була зарезервована за політбюро ЦК РКП(б); що етнічний склад КП(б)У на той час категорично не відображав етнічний склад населення; що серед генсеків й перших секретарів ЦК КП(б)У/КПУ аж до середини 1950-х не було жодного українця, а деякі перші особи (Хрущов, Мельников) узагалі не знали української мови; що «розстріляне відродження» не «так зване», а дійсно розстріляне, – і т. д., і т. ін.
Зрештою, хіба не відома показова у цьому сенсі доля Миколи Хвильового, який повірив був в офіційні гасла і написав: «Росія ж — самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми — самостійна»?
Що ж стосується таких персонажів, як «Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними», то добре відомо, що вони відігравали у КП(б)У далеко не першорядну роль. Так само давно вже досліджений український націонал-комунізм, який був істотно відмінним від російського більшовизму. Власне, це був антиколоніальний та модернізаційий рух у лівих шатах, як і в багатьох інших країнах аж до кінця ХХ століття.
І, нарешті, спадають на думку юденрати та єврейська поліція у влаштованих нацистами єврейських гетто за часів Другої світової війни. Куди їх слід – за логікою Наталі Яковенко – віднести? А чом не держава «протекторат Богемія унд Моравія», створений Гітлером на місці урізаної Чехії? Цікаво, як наразі ставляться чехи до тих, хто пропонує їм вважати себе співучасниками функціонування нацистської системи у її позитивних (будівництво автобанів) та негативних (будівництво концтаборів) моментах?
А журналісти запитують далі: « Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції – від книг до фільмів – де «факти» не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам’ять не була нав’язана українському суспільству?
– Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати», – відповідає Наталя Яковенко.
Можливо, якби я не прожив 35 років в СРСР, а провів їх на Марсі чи хоча би у Папуа-Новій Гвінеї, то повірив би у тезу про «авторське самовираження». Як і в те, що працівники відомств Жданова, Суслова й Геббельса теж свого часу займалися «самовираженням». І в те, що регулярні бесіди Путіна із Сахаровим (академіком, але зовсім іншим, і навіть не родичем Андрія Дмитровича, а «істориком у цивільному») про те, як треба подавати плебсу російську історію та якими методами вести пропаганду на пострадянському просторі, також підпадають під рубрику «самовираження»…
Не знаю, як вам, а мені надто сумно і читати виступи знаної дослідниці, і писати про все це. Проте не віддавати ж українську історію на поталу?
Сергій Грабовський
