Юрій Щур
Днями виповнилося 100 років від дня народження видатного українського історика Володимира Косика. Свого часу його книга «Україна та Німеччина у Другій світовій війні» справила на мене, як історика-початківця, величезний вплив. Це дослідження було першим власне україноцентричним у розумінні подій 1940-х років. Звісно, що опісля цього я намагався не пропускати жодного нового видання за авторством Косика. І знаходив там те, що шукав. У ньому був беззаперечний талант дослідника.
Один вислів Володимира Косика запав глибоко в пам’ять. Одним реченням він сформував кредо тих істориків, які заглиблювалися у минуле своєї країни, однак думали й про її сучасність та майбутнє. Дослівно він звучить так: «При всій об’єктивності, яка витікає з багатоманітності історичних правд кожної країни, український історик мусить бути адвокатом свого народу». Не в останню чергу, це стосується того важкого для осмислення невеликого відтинку історії в сто років, коли творилися й розпадалися імперії, монархічні та тиранічні. Про героїчне та трагічне ХХ століття.
Можливо, саме сучасна російсько-українська війна дає нам можливість повною мірою зрозуміти визвольну боротьбу та складні процеси державотворення не такого вже й далекого минулого. Дати відповідь на питання, чого саме не вистачило державним мужам Української революції 1917-1921 років і як роз’їдала державний організм російська пропаганда. І як гречкосії ставали козаками, а свинопаси лишались свинопасами з амбіціями вожаків племені.
Зрозуміти, що рухало тими повстанцями від доби УНР до легенди УПА, які боролися наперекір усім законам геополітики, не зважаючи на «думку міжнародної спільноти» й та її «глибоке занепокоєння». Великі Попередники навчили нас як треба любити життя в ім’я України. І як можна помирати, сміливо дивлячись в очі смерті з останнім «Слава Україні!» на вустах.
Про адвокацію співвітчизників в історичній площині згадалося не просто так. В найближчій часовій перспективі очікуються чергові «вибачення» українських урядовців щодо безсумнівно трагічних подій, які мали місце на Західноукраїнських землях у першій половині 1940-х років. На фоні чергових політичних загострень у передвиборчій Польщі, наші «стратегічні» партнери вирішили знову розіграти карту «Волині-43». Стікаюча кров’ю Україна не змогла опиратися «щирим дружнім обіймам» і як наслідок ми отримали «Спільну заяву міністрів закордонних справ України та Республіки Польща Андрія Сибіги та Радослава Сікорського». І ніби все там добре й правильно. Про засудження Росії та підтримку України. Про необхідність суворіших кроків по відношенню до московських терористів та підтримку євроатлантичних прагнень українського народу. І про те, й про інше.
Однак, що стосується спільних історичних моментів недалекого минулого – тут важче. Тут якось по-братськи вже не виходить. І ніби все правильно, обидві країни «рішуче налаштовані розв’язати спірні питання нашого спільного минулого в ім’я загальнолюдських цінностей і в християнському дусі». Написано гарно. Але що ж конкретно мають на увазі панове міністри? Мова йде про створення, у найкоротші терміни, спільної Робочої групи під егідою Міністерства культури та стратегічних комунікацій України та Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща з метою проведення фахової роботи та досягнення порозуміння між сторонами. І якщо ви подумали, що нарешті уповноважені персони з обох сторін будуть думати як нам спільно осмислити проблеми спільного минулого – то помилилися. Цитую: «Україна підтверджує відсутність перешкод для проведення польськими державними інституціями і приватними компаніями у співпраці з відповідними українськими інституціями пошукових і ексгумаційних робіт на території України згідно з законодавством України та заявляє про готовність позитивно розглядати заявки з цих питань». Ніби все добре. Але чогось не вистачає.
Звісно, що не вистачає зобов’язань польської сторони відновити зруйновані пам’ятники воїнам УПА на території Польщі (через що вони й мали раніше заборону на проведення ексгумацій). Точніше, на території етнічних українських земель, які зараз перебувають у складі Польщі. Ми знову граємо у гру в одні ворота. Ми знову мовчки прогинаємо шию під забаганку сусіда. Нашим сусідам дуже пече наш особистий погляду на нашу історію. Одні намагаються нас знищити через нашу окремішність від їхнього спотвореного світосприйняття, інші – практикуються у вмінні встромлювати ножа в спину. Бо це також війна. За минуле. Яке має величезний вплив на майбутнє.
Українській владі нарешті варто навчитися обстоювати національні інтереси у різних площинах. Історична пам’ять – тут не виняток. Просто лише на хвилі горлопанити «Слава Україні – Героям слава!» й фотографуватися на фоні червоно-чорного прапора очевидно не синонімічно до вшанування тяглості боротьби.
Україноцентричний погляд на події 1940-х років і є запорукою справедливості відносно борців за незалежність України. Всі вони, до речі, визначені окремим Законом України.
А декому вже варто зрозуміти, що навіть найбільша дупа не всидить на кільканадцяти стільцях. Зрештою, варто визначитися чи вони українські державні мужі, а чи просто тимчасові випадкові персони, що якимось дивом опинилися тут і зараз. Не надовго, до пори.
