11 липня 2018 р. на офіційній сторінці у Фейсбуці польського прем’єр-міністра Матеуша Моравецького з’являється офіційне повідомлення, пов’язане з польським днем пам’яті жертв Волинської трагедії. Цей допис було доповнено дуже символічним знімком, на якому тліли залишки села. Але ще більш символічним виявився той факт, що зображення насправді ілюструвало не українську, а польську військову акцію, яка відбулася у селі Сагринь 75 років тому. Протягом наступних місяців цю помилку ще кілька разів повторили польські політики чи польські медіа.
Події, які відбулися 10-11 березня 1944 року українці Холмщини будуть пам’ятати як найчорніший день свого життя. Здійснювали акцію польські підрозділи Армії Крайової під командуванням Зенона Яхимека разом з Батальйонами хлопськими (польськими партизанськими силами, які складалися переважно із місцевих селян) на чолі яких був Станіслав Басай. Імена цих командирів досі увічненні в назвах вулиць міст Грубешева та Томашева. Вони атакували українські села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел, у ході операції було вбито від 1500 до 2000 українців. Що ж передувало цим жахливим подіям?
Етнічна карта Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період була доволі строкатою, кордони новоутворених після Першої світової війни центральноєвропейських держав рідко коли повністю співпадали із межами проживання етносів. Багатонаціональні західноукраїнські терени не стали винятком, тут вістря протистояння проходило між українцями та поляками. Друга світова війна знову актуалізувала цю етнічну проблему, долавши до розбурханого котла ще й питання відсутності в українців власної національної держави, а у поляків – її руйнації внаслідок німецько-радянської агресії. Основними дійовими особами цієї боротьби з українського боку виступила Українська повстанська армія (УПА), з польського – Армія Крайова (АК). Жорстокість військових дій тільки підвищували градус протистояння, в якому людське життя цінувалося щоразу все менше. Першою спалахує у 1942 році Холмщина, далі епіцентрами україно-польського протистояння стають Волинь, Східна Галичина, знову Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина…
З протоколу свідчень Зіни Малимон про знищення села Сагринь, 26 квітня 1944 р.
Дня 9.ІІІ.1944 р., ціла моя родина і я всю ніч не спали. Побачила я, як польська банда нападала на Сагринь і стріляла із запальних куль. Мама моя Ольга, сестра Ліда, тітка Марія Л. і я втікли на станицю. По дорозі на станицю мене ранили в обидві ноги. Мама взяла мене на руки і занесла мене на станицю. На станиці було багато людей. За якийсь час прийшли бандити і почали бити в двері, і кричати, де є поліція. Поліції на станиці не було. Бандити забрали з хлівів станиць свині і від’їхали. Друга група бандитів підійшла під станицю і кричала, щоб відкрити їм двері. Лякали, що будуть підкладати міни під станицю. Люди почали втікати нагору. Тоді бандити почали стріляти по горі. Вирубали двері на долині і вдерлись нагору. Побили всіх мужчин. Вбиваючи, проклинали. Забрали все згори, а жінок з дітьми зігнали на діл, а нагорі запалили. […] Вбили також мою маму Ольгу і сестру Ліду. Коли мама впала, за нею впала моя тітка. Бандити думали, що вбили також тітку, але тітку навіть не ранили. Після того прийшли до мене, один з них стрілив в мене. Ранено мене в голову і я впала. Бандита стріляв ще раз в мене і попав в руку. Я лежала, не ворушилася зовсім. Бандити думали, що я вбита, й відійшли. Сестра моя Ліда була тільки ранена в руку, встала і хотіла втікати. На цей раз надійшов бандита і стрілив її в голову. Сестра моя впала і сконала. документ
На початку 1944 року Червона Армія починає наступальну операцію на Волині, вступаючи на землі міжвоєнної Речі Посполитої. Це активізує польські підпільні націоналістичні сили, які вирішують радикально вирішити українське питання на теренах Закерзоння, зокрема на теренах Холмщини. Виникає план проведення спеціальної акції під назвою «Буря». Військовики Армії Крайової мали б активізувати свою діяльність проти німецької армії, щоб опанувати ці території до приходу радянської влади, а також засвідчити її приналежність до Польської держави. Разом з тим військові дії на території Холмщини мали б послабити потенційну територію, де міг би розвиватися у майбутньому український національний рух. В рамках цих процесів, у березні 1944 р. силами польського підпілля було проведено масштабну антиукраїнську операцію, що входить в історію під назвою «грубешівська революція» (від назви міста Грубешів). Метою цією акції було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, за яких вони б якнайшвидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі українські села, показово та жорстоко вбивалося місцеве населення.
З протоколу свідчень Ольги Шидловської про знищення села Сагринь, 26 квітня 1944 р.
Дня 10.3.1944 р. рано, біля 4-ої години, побачила я, що село горить і сильно стріляють запальними кулями. Я зібрала своїх дітей, Софію, літ 9, Марію, літ 3, Анну, літ 6 і старого батька, літ 69, і сховалася до зовсім знищеного льоху. З льоху видно було, що діялося кругом
нас. Я бачила, як польські бандити шукали сховищ, кажучи: «треба шукаць, бо тут може биць». Я бачила і чула, як нападали бандити на мою сусідку, Марію Носаль. Вбили її, віддаючи в неї три стріли. Хотіли кинути ще Марію Носаль в огонь, але один з них сказав, що вона і так згорить. Дитина Марії Носаль Евфрозина, літ 7, почувши, що мати її вже вбита, почала дуже кричати. Була вже в схроні. Бандити підійшли до схрону і наказали вилазити зі сховища, проклинаючи. Вилізло троє: Тимощук Антоніна, Евстахій Тимощук і Ліда Тимощук. Всіх їх бандити постріляли. Пізніше трупи їх погоріли, а решта свині порозтягали. […] З льоху чула я, як банда вбивала людей. Чула, як 6-літній хлопець просив, щоб його вбили, бо його маму вже вбили. Казав: «Моя мама не живе і я не хочу жити». документ
Кривавим апофеозом «грубешівської революції» стали події у Сагрині. Українське село Сагринь (сучасна ґміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблинського воєводства, Республіка Польща) було повністю спалене поляками 10 березня 1944 року. За свідченнями джерел, під час знищення польськими військовими цього села було убито та закатовано від 800 до 1240 українців. Серед них більшість були жінки та діти. Загиблі перед смертю зазнали нещадних знущань і тортур. Велика кількість жертв у Сагрині пояснюється тим, що у селі кожен день увечері збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися в Сагрині. Нападники використовували запальні кулі, які потрапляли у висохлі солом’яні стріхи будівель і за декілька хвилин перетворили село у вогненне море. Було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 житлових будинків, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель.
Жахливі картини того дня виринають з історії завдяки протоколам свідчень, що їх по гарячих слідах було записано зі слів очевидців тих подій, жителів Сагрині, яким пощастило вижити. Таких виявилося небагато: тих хто зумів заховатися від ворожої кулі у лісі, схронах, льохах або ж отримати несмертельне поранення, прикинувшись вже неживим. Драматизму ситуації додавав той факт, що віднаходити місця схованок допомагали місцеві польські дітлахи.
З протоколу свідчень Ольги Шидловської про знищення села Сагринь, 26 квітня 1944 р.
Банда мала місцевих провідників Ця партія бандитів в числі 7-ох мала за провідників 2-ох малих хлопців, поляків, одному 14, а другому 12 літ. Я чула, як банда обіцяла тим хлопцям добру зарплату, тільки що показували їм сховища. Обидва хлопці поляки виховувалися в Яцюка, господаря – Українця. […] Ці хлопці показали ще сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили. В сховищі були ще люди, але якось не подушилися. Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища. документ
Через 75 років 660 прізвищ тих, кого було замордовано того жахливого дня видніються на гранітних плитах місцевого сільського меморіалу. Декілька сотень людських доль, які навіки залишилися у 1944 році. Цей список не є повним, нинішнім та майбутнім історикам ще доведеться доповнити його новими встановленими іменами. Людина живе доти, допоки є в пам’яті нащадків, а відтак пошукова робота є нашим обов’язком.
Віталій Бака, співробітник Українського інституту національної пам’яті
