Юрій Щур
Парламентські вибори, які відбулися у березні 1990 року в УССР стали першими, порівняно, демократичними. Вони відбувалися в той час, коли незворотними ставали процеси совєтської «перебудови», які надали нового поштовху українському визвольному руху. Очевидно, що лідери українських партій та організацій, які були опозиційними та (або) ворожими по відношенню до існуючого устрою, покладали великі сподівання на ці вибори. Не менш очевидно, що пануюча компартійна верхівка усіма силами намагалася перешкоджати цьому. Про посилену увагу опосередковано свідчать і доповідні КГБ.
Один з таких документів надійшов на адресу ЦК КПУ 15 лютого 1990 року. Інформаційний лист стосувався не лише діяльності українських опозиційних (антисовєтських) партій, але й закордонних центрів українського визвольного руху. Акцентувалася увага, що чим ближче до виборів (а окрім Вєрховного, обирали й депутатів місцевих совєтів), тим більше уваги до них. Зокрема, з-за кордону активізувалася матеріальна допомога та моральна підтримка діючих в УССР опозиційних рухів та їх окремих представників.
Не оминули увагою й діяльність Конгресу США у цьому напрямку. Доповідалося, що американці вивчали можливість організації серії поїздок до СССР членів Сенату й Палати представників для здійснення незалежного контролю за проведенням виборів. До складу делегації для поїздки в Україну планувалося включити 15-20 конгресменів на чолі з Дональдом Лоуренсом «Доном» Ріттером. Під час поїздки також планувалося встановити контакти з опозиційними рухами в УССР, ознайомитися з їх програмними цілями, потенційною можливістю впливати на політичні процеси тощо. Розуміючи, що подібні поїздки можуть бути розцінені совєтським керівництво як втручання у внутрішні справи, у Конгресі США розраховували отримати запрошення від народних депутатів СCСР. Зокрема, співробітники КГБ зазначали, що подібна домовленість була досягнута із депутатом Володимиром Яворівським, який у 1989 році побував у Америці.
Принагідно відзначимо, що для конгресмена від Пенсильванії Дона Ріттера українське питання було одним із профільних у діяльності. Зокрема, він брав участь у відзначенні українською громадою міста Чикаго днів незалежності та соборності України 21-22 січня 1990 року (зрозуміло, що до відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року у всьому вільному світі саме день проголошення незалежності УНР вважався святом української самостійності). У своїй промові на банкеті конгресмен заявив, що «ніхто не хоче, щоби Львів або Київ стали місцем кривавої розправи, але в той самий час ми ні в якому разі не сміємо перестати вимагати свободи для народу». На цьому заході Ріттер був нагороджений відзначенням українського мужа року, що його надавав Іллінойський відділ Українського Конгресового Комітету Америки для заслужених осіб. Про сам захід українська громадськість Америки була поінформована зі шпальт часопису «Свобода» у випуску від 27 лютого 1990 року.
Також КГБісти звертали увагу на той факт, що закордонні націоналістичні центри спільно з редакціями антисовєтських радіостанцій здійснюють активну пропаганду висунутих від визвольного руху кандидатів в депутати. Серед таких речей згадувалися й агітаційні матеріали, які переправлялися на територію України та містили карикатурні зображення представників компартійного й совєтського активу. Крім того, популярністю користувалися брошури з досвідом партійної та парламентської боротьби на Заході. Для підтримки виборчих кампаній опозиційним кандидатам також надавалася допомога у вигляді комп’ютерів, тиражувальної техніки, відео-, фото- та звукозаписуючої апаратури.
Повз око КГБістів не пройшов і той факт, що на передвиборчих мітингах все частіше стали лунати заклики до виходу України «парламентським шляхом» зі складу Совєтського Союзу, створення національної армії, впровадження приватної власності тощо. При цьому масово використовувалася національна символіка, виставлялися антикомуністичні гасла, поширювалася незалежна преса.
Саме подібна діяльність опозиційних кандидатів, за визначенням КГБ, дозволила їм згуртувати навколо себе людей, зокрема в західних регіонах країни. Для отримання підтримки на Сході України планувалося відправляти туди найбільш підготовлених активістів-агітаторів, допомагати друкованими виданнями.
Очевидно, маючи свої джерела інформації в середовищі опозиційних партій та рухів, КГБісти доповідали в ЦК КПУ, що за оперативними даними, деякі керівники Української гельсінської спілки мали задум через «своїх» депутатів у Вєрховному Совєті УССР вимагати запровадження приватної власності на засоби виробництва, прийняття закону про державні прапор та герб, забезпечення повноцінної незалежності України від СССР. У випадку неприйняття таких вимог іншими депутатами, не відкидалася й можливість створення альтернативного уряду, який би і виступив із заявою про вихід із СССР.
Разом з тим, виокремлювали КГБісти й суперечки та розбіжності в опозиційному таборі. Зокрема, на думку керівництва УГС, «ліберальні» структури, такі як «Рух», «Товариство Лева», «Меморіал» й інші під час виборів мали дещо потіснитися й дати «зелене світло» більш радикальним «спілчанам». Така позиція мотивувалася тим, що ліберали не готові до безкомпромісної боротьби з КПСС та можуть зійти на манівці «угодовства».
Певно, подібні факти не сприяли консолідації сил, які могли би протистояти потужній совєтсько-комуністичній державній машині. За результатами виборів представники останньої й сформували більшість (відома «група 239»). Тим не менш, до опозиційної «Народної Ради» увійшло 125 депутатів, які представляли різні регіони України, не лише західні. Зрештою, березневі вибори 1990 року стали останніми до Верховного Совєта УССР. Наступна боротьба за парламентські місця розгорнулася у 1994 році, вже в Україні, яка три роки була незалежною.
