1 грудня 2024 року мої земляки з Радехівщини – сіл Ордова, Бишева, Торків побували на Здолбунівщині. Поїздка була присвячена 80 річниці Гурбенського бою, найбільшого в історії УПА бою з енкаведистськими військами. Командував у ньому повстанським з”єднанням “Холодний Яр” уродженець с. Ордів майор УПА Микола Свистун, на псевдо “Ясен”. 8 грудня 1943 року він, разом із з 32-ма повстанцями, героїчно загинув в бою неподалік в с. Обгів (тепер Соснове) на Дубнівщині. Перед цим, на Свято Покрови, в рідному селі, на багатолюдному віче, був освячений пам’ятний хрест Миколі Свистуну. Де поховані останки героя невідомо, московити після бою, викопали його тіло з могили для впізнання і на тому слід обірвався. Микола був і залишається для нас героєм, нагороджений посмертно двома Золотими хрестами бойової заслуги УПА 1-го класу. Його життя це приклад української мужності і звитяг в боротьбі з одвічним ворогом.
Радехівчани, здолбунівці, мізочани, дерманці взяли участь в імпровізованому віче, поклали квіти до фігури Божої Матері в Пантеоні Героїв на Гурбах. Усі були в захоплені, як бережуть память про своїх героїв у цьому чарівному куточку Волині, милувались чудотворними іконами церкви Свято-Вознесенського Гурбенського монастиря, криївкою, де відтворені побут та умови життя повстанців.
Також подорожуючі відвідали село Будераж, де гостей зустріли вчителі та учні школи, провели цікаву екскурсію. Історія цього села тісно пов’язана з національно-визвольним рухом 40-50-х років минулого століття та історичною подією, що налічує понад 80 років і триває й по нині.
21-22 листопада 1943 року, в період німецької окупації, в Будеражі відбулась Конференція Поневолених Народів, яка проходила в умовах глибокої конспірації. Її проведенням цікавились і нацисти, і сталінська агентура, зокрема – ковпаківці, які однаково боролись з УПА, засилали в її ряди своїх агентів, провокаторів, намагались тримати в полі зору процеси збройного опору, що відбувався на Волині. Тому організаторам Конференції доводилось запускати неправдиву інформацію про місце її проведення. Ще й по сьогодні де-які дослідники сумніваються, чи насправді саме в Будеражі відбулась ця подія, а не в Іляшівці чи деінде. Не розділяю таких думок, бо знав ще учасників Конфренції, свідків цієї історичної події.
Зокрема, у ній брав участь відомий провідний діяч ОУН Петро Дужий, який через 50 років, вже при незалежній Україні, відвідав Будераж і у своїх споминах пригадував про ті пам’ятні місця, де відбувалась Конференція. В книзі Олега Тищенка “Гурби: квітень 1944-го” записані спогади Кіндрата Кальчука уродженця с. Дермань, який памятав про цю поважну подію, що відбулась у школі с. Будераж тоді Мізоцького району, наприкінці 43-го. Він у складі дерманського хору виступав перед делегатами Коференції, яка відбувалась в умовах конспірації. Я знав цього чоловіка і про це він також розповідав мені ще на початку 90-х.
Що ж свідчать письмові історичні джерела? У 1956 році видання ЗЧ ОУН випустило книжку “Антибольшовицький Блок Народів в світлі постанов Конференцій та інших матеріялів з діяльности 1941-1956 рр.” В ній зазначалось, що Україна, як народ і територія, найбільша потенційна і фактична сила в боротьбі з московським імперіалізмом, стояла і стоїть в авангарді цієї боротьби. В 1917 р. в Києві під егідою Української Центральної Ради відбулась Конференція усіх поневолених Москвою народів, де обмірковувались шляхи і методи спільної боротьби проти загарбницької політики Росії. На жаль, ці ідеї не набрали широкого розмаху але іскра була кинута.
В 1940-41 роках Політична комісія при Проводі ОУН Самостійників-Державників (ОУНСД) розпочала активну політичну діяльність серед поневолених Москвою народів і домовились про видання спільного журналу “Наш фронт”, який мав стати платформою для політичних дискусій і розяснення проблем необхідності створення спільного антибільшовицького фронту. Друга Світова війна на деякий час призупинила цю роботу.
Як зазаначено в згаданій вище книзі: “25 червня 1943 р. відбувається Конференція представників поодиноких національностей, які розглядають поки що справи актуальні”. Скоріш за все, на мою думку, це відбувалось в с. Іляшівка. За формою проведення вона була підготовчою нарадою і одним з питань, які обговорювались, було об’єднання військових угрупувань для спільних воєнних дій. Внаслідок цих погоджень, які пізніше були затверджені 1 Конференцією Поневолених Народів Східної Європи та Азії, в кінці 1943 року при УПА було створено збройны відділи з вояків різних національностей. Це були втікачі з німецького полону, політичні емігранти, дезертири ЧА – всього близько 10 тисяч осіб. Такі національні відділи повинні були стати базою самостійних національних повстанських армій і перейти на свої території для продовження боротьби. Координаційним органом революційної боротьби народів мав стати Національний Комітет Поневолених Народів.
У 1-ій Конференції Поневолених Народів Східної Європи та Азії 21-22 листопада 1943 р. брали участь 12 національностей: 5 українців, 2 білоруси, 5 грузинів, 6 азербайджанців, 4 вірменини, 2 татари, 2 осетини, 1 кабардинець, 1 черкес, 1 чуваш, 6 туркестанців, 5 узбеків, 1 казах. Українську делегацію представляли Дмитро Клячківський (Клим Савур) – командир групи УПА “Північ”, член Проводу ОУН Ростислав Волошин, публіцист Яків Бусел, Катерина Мешко. Головну доповідь на Конференції виголосив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Було створено Національний Комітет Поневолении Народів, прийнято політичну платформу, проголошено Маніфест до поневолених народів в основі якого домінувало: “Воля народам! Воля людині! “. Навіть був запропонований Гімн Поневолених Народів, де є такий приспів :
Годі коритись катові спільному,
Годі терпіти московське ярмо.
Спільними силами станемо вільними,
Свободу народам й людині дамо!
Марія Базелюк, яка тривалий час була провідною діячкою АБН в кінці 1990-х – на початку 2000-х років, пригадує з розповідей ветеранів-абеенівців, що про місце проведення 1-ої Конференції було суворо заборонено розголошувати, особливо згадувати в письмових документах, публікаціях. За подібну подію есесівці чи енкаведисти могли спалити село, розстріляти людей, як це сталось в її сусідньому с. Малин на сході Рівненщині. Тому не дивно, що ніде в документах про Конференцію, про Будераж, Іляшівку немає жодної згадки. Та пам’ять народну стерти неможливо. Про цю подію крадькома з уста в уста, з покоління в покоління переказували будеражани, дерманці, мізочани, хто жив і боровся в ці буремні часи.
Після розгрому гітлерівського нацизму в 1945 р., тюрмою для поневолення народів залишився московський більшовизм, жертвою якого став народ України, народи країн Балтії, Кавказу, Середньої Азії, Далекого Сходу, Центральної Європи. Опинившись під владою нового окупанта, ОУН-УПА, на чолі з Романом Шухевичем, продовжило запеклу збройну боротьбу. Тим часом Закордонні Частини Проводу ОУН, Степан Бандера, Ярослав Стецько активізували роботу з лідерами визвольних рухів поневолених більшовиками націй.
16 квітня 1946 року в Мюнхені був скликаний Установчий Конгрес, який проголосив створення міжнародної організації – Антибільшовицький Блок Народів (АБН), спадкоємниці Національного Комітету Поневолених Народів. Десятки представників народів підбільшовицької Європи та Азії обєднались в цій організації з єдиною ціллю – подолання московського більшовизму, СРСР – тюрми народів. Гасло “Воля народам! Воля людині!” було перейнято з Конференції в Будеражі і залишалось на стязі АБН.
Як зазначає у своїй брошурі “До 60-річчя АБН” Н.Атханіна, засобами боротьби АБН були сотні конференцій, семінарів, пікетів, меморандумів до урядів держав світу, президентів, політичних, культурних, релігійних організацій з приводу захисту національних, людських прав поневолених народів. Була налагоджена співпраця з литовською визвольною організацією “За волю Литви”, угорськими повстанцями у 1956 р., чехами і словаками – у 1968 р., афганськими визвольними силами – у 1980 р.
Степан Бандера надавав великого значення фронту поневолених народів проти більшовицької імперії і на перший план ставив боротьбу саме українського народу.
У 1948 р. на Другому Конгресі АБН Головою Центрального Комітету АБН обрано видатного діяча ОУН Ярослава Стецька, який очолював її до 1986 р. Продовжила справу його дружина Ярослава Стецько та інші достойники ОУН (б).
У 1996 році на приміщенні школи в с. Будераж мені, народному депутату 2-го склинання від Здолбунівського виборчого округу, випала честь, разом з Головою проводу ОУН, Головою АБН Ярославою Стецько, за участі будеражан, місцевого вчительства, гостей – відкривати пам’ятну дошку на цій історичній будівлі. Керівництву школи з архівів АБН були передані документальні матеріали для створення кімнати-музею. Історія цієї організації перестала бути таємницею і є доступною для відвідувачів. На даний час у Будеражі збудовано нове приміщення школи і в ньому розміщені історичні матеріали про Конференція Поневолених Народів. Вчителем історії, місцевим краєзнавцем проводяться екскурсії з історії села. На місці старої школи, яку знесли через вітхість, встановлений пам’ятний камінь про історичну Конференцію, зусиллями на той час голови Здолбунівської районної ради Василя Тимощука та його побратимів.
Та справа АБН продовжується. Більшовизм зазнав краху, але на його руїнах зявився новий дракон – московський імперіалізм, рашизм, душитель свободи, який знищує довкола слабші народи, їх держави. В Росії нині налічується близько 7000 політичних в’язнів – борців за свої національні права, з яких 27% жінки, 33% журналісти. Що вже говорити про тисячі наших українських військовополонених, викрадених дітей та цивільних, яких мучать в московських застінках. І знову необхідним є спільний, єдиний фронт з гаслом 1-ої Конференції Поневолених Народів, що народилось в Будеражі -“Воля народам! Воля людині!”
3 травня 2023 року спадкоємцем АБН стала організація з дещо зміненою назвою – Антиімперський Блок Народів, але також АБН, яка у червні 2024 року провела Перший Світовий Конгрес АБН у Литві, в місті Каунасі. Десятки національно-визвольних рухів поневолених народів долучились до АБН, щоб досягнути спільної мети – остаточно розвалити московську імперію! Історія знову повторюється, через віки….
Олег Матківський,
заслужений юрист України,
народний депутат України ІІ скликання
