Лідія Гук: «Українців понад 300 років убивали, голодом морили, священиків винищували, забороняли навіть пісню. Тому довго ще доведеться «вичавлювати раба»
28 жовтня виповнилося 80 років з дня народження Лідії Гук (1938 р. –2011 р.), уродженки Лохвицького району Полтавщини, лікаря, еколога, шістдесятника, поетеси, політв’язня російсько-комуністичного режиму, одного із фундаторів Народного Руху України. Згідно із постановою Верховної Ради «Памʼятні дати та ювілеї 2018 року» з ініціативи Українського інституту національної пам’яті особистість Гук внесено до переліку видатних українців, пам’ять яких вшановується на державному рівні.
Гук Лідія Ларіонівна (дівоче прізвище Півень) народилася 28 жовтня 1938 року у селі Сенча Лохвицького району Полтавської області. Бабуся походила з давнього козацького роду, мала прізвище Чуб. Мама Анастасія Чуб все життя пропрацювала у колгоспі. Тато, Ларіон Півень, помер 1948 року. Того ж року Ліда боса пішла до школи. Дівчина багато читала і вважала, що це тільки в їхньому селі так погано живеться.
Сайт «Дисидентський рух в Україні» оприлюднив спогади про її повоєнне дитинство: «Ходили весною збирати качани кукурудзи, які залишилися в полі, бо голова колгоспу хотів віддати зерно людям, а райком витрушував кожен день, і не дали зібрати восени. То воно простояло зиму, а тоді виходили – Ніна, моя двоюрідна сестра отак розгортала качани і воно висипалося все в відро, і ми то потім сушили, дерли на жорнах і пекли млинці, багато їх їсти не можна було. Пам’ятаю, як топити нічим було, а ми ходили за 8-10 км в поле по солому, солому носили. Одного разу уже в селі на моїх плечах ту солому запалив об’їждчик. Колоски ходили влітку збирати – теж ховалися від об’їждчиків, а вони ганяли і батожили нас. Одну дівчину навіть вилами простромив об’їждчик, у бік їй загнав ті вила, бо вона хапала колоски після того як снопи забрали, колосків біля копи залишалося більше. Та дитина вижила. Потім ще була така ситуація: картоплю вивозили, а частину картоплі закагатували. Закагатували і, очевидно, не зробили вентиляції, і вона потрухла. І то ми весною вже, як відкрили ті кагати, виходили отако рано-рано, цю картоплю розламували, зсередини біле забирали, і з того білого крохмалю потім баланду варили. Так що життя було дуже тяжке. І я не пам’ятаю, щоб ми наїдалися – тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно, і день, і ніч на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі».
1957 року завершила десятирічну школу. Протягом двох років працювала на птахофермі. 1960 року вступила до санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту. Познайомилася зі студентами медінституту, майбутніми видатними діячами руху опору шістдесятників за незалежність України Миколою Плахотнюком та Олесем Сергієнком. В інституті склався неформальний гурток національно свідомої молоді. Лідія ходила до парткому, деканату й ректорату, вимагаючи, щоб викладання велося українською мовою. 1966 року наважилася на мужній громадянський вчинок: підписалася під вимогою відкритого суду над заарештованим у серпні 1965 року студентом Ярославом Гевричем. Лідія Гук була одним із організаторів студентського колядницького гурту. У ньому відроджували українські традиції святкування Різдва Христового та збирали пожертви на підтримку української мови і культури. До речі, цей гурт наколядував 300 рублів на пам’ятник Василеві Симоненку. Разом із іншими студентами-однодумцями щороку, 22 травня – у день перепоховання на рідній землі, приходила до пам’ятника Кобзарю. І це попри кадебістське стеження й комуністичні заборони на справжнє, незаформалізоване вшанування Тараса Шевченка.
На літературних вечорах Клубу творчої молоді заприязнилася з видатними діячами руху опору шістдесятників Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною, Олесем Шевченком. Ці особистості, заходи, які вони влаштовували, сприяли духовному зростанню Лідії. Скажімо, дуже зворушив її творчий вечір Василя Симоненка. У ньому брав участь Микола Вінграновський. Василь Симоненко прочитав вірш «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».
Читала і розповсюджувала серед студентів книжки, які будили національну гідність, а також літературу самвидаву: «З приводу процесу над Погружальським», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Щоденник» Василя Симоненка з віршами, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола.
Вийшла заміж за сина репресованого, який відіграв величезну роль у формуванні світогляду Лідії та її становленні як особистості. «Гук Василь Мусійович, 1926 року народження, з Черкаської області, села Веселий Кут Тальнівського району. Батько в нього Гук Мусій, репресований у 1937 році, і залишилося у них шестеро дітей. Одна мати, і на руках у неї шестеро дітей лишилося. І то вони забрали батька, і так він і не вернувся. І до речі, цей мій чоловік – ми познайомилися з ним у Черкасах, у санаторії, – до речі, він найбільше відкрив мені очі на правду сьогодення, що це система така. І що один із ії винуватців – Сталін. Ну, то навіть є фотографія, де я спалюю портрет Сталіна», – розповіла про чоловіка Лідія Ларіонівна у інтерв’ю сайту «Дисидентський рух в Україні». 1966 року у подружжя народився син Ярослав.
1967 року направили на роботу санітарним лікарем санепідемстанції м. Скадовськ Херсонської області. І тут Лідія відстоювала національні права. Документи писала винятково українською, що спричиняло постійні конфлікти з головлікарем. До неї приїздили на відпочинок друзі: В’ячеслав Чорновіл, Атена Пашко, Оксана Мешко, Олесь Сергієнко, Михайло Масютко, Світлана Кириченко, Леопольд Ященко, Лідія Орел, Юрій Бадзьо, Галина Севрук, Ірина Корсунська, а також Орися Сокульська, Іван Сокульський, Микола Плахотнюк та інші. У 1969 році відпочивало 14 осіб. Вони організували «Скадовську народну республіку» на чолі з «президентом», на пляж ходили з прапором, з одного боку синім, з другого жовтим, випускали щоденну стінгазету. До Гук приходили скадовці, молодь, брали книжки, читали літературу самвидаву. У неї вдома проводилися вечори, де читали твори Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко.
1971-72 – роки випробувань. Помирає чоловік Василь. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції. Не обійшла «увагою» окупаційна російсько-комуністична влада й Лідію Гук: у її помешканні працівники КГБ провели обшук. Вилучили два мішки літератури, в т.ч. самвидав, зошити з її віршами, записники, вирізки з газет, вірші. Викликали на допити її знайомих. Здебільшого вони уникали відповідей, однак дехто підписав протоколи, що «захищала бандерівців», говорила про відсутність свободи слова, русифікацію, голод 1933 р., окупацію Радянським Союзом Чехословаччини. У «Баладі про суховій», вірші «Східний вітер» слідство вгледіло «наклеп на дружбу народів СРСР».
18 лютого 1972 року опротестувала обшук Прокуророві УРСР, а 28 березня звернулася з листом до ЦК КПУ про незаконні вилучення. У листі також заявила, що в Україні «слід провести українізацію, зупинену в 30-х роках». 19 квітня 1972 року подала заяву до Скадовського райкому КПСС на захист незаконно заарештованої української інтелігенції. 3 березня 1972 року кагебісти змусили написати підписку про невиїзд та влаштували нові обшуки: цього разу не лише вдома, але й на робочому місці. Після цього поїхала до Києва – порадитися з Оксаною Мешко, яка порадила все заперечувати, нічого не визнавати. Про допити пригадала таке: «Михайло Литвиновський допитував мене у кабінеті на другому поверсі нашої Скадовської міліції. На столі під склом-портрет Сталіна. Це 1972 рік. Культ Сталіна ніби розвінчаний,а тут…Литвиновський якось лущив горіхи і сказав: «От, якби пальчики сюди. Заявила протест прокуророві, мені поміняли слідчого. Дали другого – Александровського. Цей тримався більш чемно…Найбільше звинувачення, що я захищала «бандерівців, казала, що вони національні герої».
На судовому засіданні більшість свідків відмовилася від обвинувальних показів. Адвокат Іван Єжов вимагав припинити справу за відсутністю складу злочину. Згодом цього адвоката за такий чесний підхід позбавили доступу до політичних справ. 9 лютого 1973 року Херсонський обласний суд виніс вирок: 1 рік ув’язнення в таборі загального режиму. На касаційну скаргу Верховний суд УРСР не зважив і 5 квітня 1973 року залишив вирок у силі. Термін Лідія Гук відбувала в Дніпродзержинську, у зоні, яку розташували в улоговині неподалік доменних печей.
Ось як описала Ліда період ув’язнення та зону: «Дуже погано годували, надзвичайно. Вранці і ввечері суп, в якому нічого не плаває, навіть майже прозорий – щось білісувате там було, рідко попадеться такий шматочок картоплі в третину пальця, і все. І давали кашу. І що найгірше було – це можна було перенести, бо я з дитинства привикла голодувати, – найгірше було те, що в камері 12 чоловік, і в кутку стоїть ця параша, чи унітаз, і що треба було ним користуватися – це було , найстрашніше. І найгірша була саме та ситуація, я її й зараз не можу – все можна було перенести, але той брутальний мат переносити не можу. Раз на день нас виводили на прогулянку – це прогулянка в такому казематі, небо закручене дротом колючим, і ото між тими стінами, покритими цементними “шубами”, що навіть плечем до нього не можна було підпертися, бо колюче, – ото ми там ходили по колу. Попалатно виводили – руки назад і виводили. Але там співали люди – хто танцював, хто співав, хто перекрикувався з сусіднім казематом.Там були жінки страшні – і наркомани були, і такі брутальні. Але страшне – ця зона, хоча я й кажу, що в’язниця, розміщена в уголовині, а вгорі, там видно, домни стоять такі. Та зона покрита асфальтом, і як виходимо вранці, то все суцільно покрите блискучим таким металевим пилком,таким осадом. І уявляєте, це весь народ, який там сидить, цим металевим пилом дихає. І хочуть, щоб наш народ був здоровий? Як спеціально, в Херсоні асфальтом підлоги в спальнях стелили, а там у такій уголовині побудували концтабір, такий що наперед було заплановано знищення здоров’я цих людей. Шили ми жіночі сорочки, простині й підодіяльники. Оскільки я не шила, бо в мене одне око травмоване і я погано бачу цим оком, то дуже рівну лінію прокласти не можу – то я прасувала і складала».
Звільнили за 2,5 місяці до кінця терміну ув’язнення, у вересні 1973 року. На роботу ніде не приймали. Скаржилася прокуророві, їздила в облздороввідділ. Зрештою прийняли лікарем-методистом районної лікарні. У 1974 році завдяки клопотанню профспілкових зборів Лідію Гук прийняли на роботу з комунальної гігієни на санстанцію.
У серпні 1975 року майже всі європейські країни включно із СРСР та країнами соціалістичного блоку, а також США та Канада підписали Гельсінські угоди. Серед інших важливих пунктів Угоди включали зобов’язання із дотримання прав людини та основних свобод. Це дало змогу в тоталітарних комуністичних країнах на законних підставах боротися із порушеннями прав людини. В короткий час в СРСР та в країнах радянського блоку постали громадські групи сприяння дотриманню Гельсінської Декларації. У листопаді 1975 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. До правозахисної діяльності долучилася й Лідія Гук. До її помешкання знову приїздили численні друзі-шістдесятники, знову поширювала самвидав, знову виклики до КГБ…
1977 року поринула в екологічно-правозахисну діяльність: встановила, що вирощування рису з застосуванням отрутохімікатів поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці спричинило зникнення бичків, креветок, камбали. Вдалося опублікувати про цю проблему статтю у місцевій газеті, яка збурила громадську думку.Унаслідок численних зборів, мітингів 1988 року ініціювала створення Екологічного товариства «Джарилгач». Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощування рису за існуючою технологією в Скадовській зоні в кінці 80-х рр. було заборонене. Затока почала відроджуватися. 1998 року Кабінет міністрів України надав Скадовській медичній зоні статус курорту державного значення та постановив оздоровити зону санітарної охорони курорту.
16 березня 1988 року Лідія Гук звернулася керівництва УРСР з клопотанням про реабілітацію. Відмовили. Тоді звернулася до ХІХ партконференції. 11 серпня 1989 року Херсонський облсуд її реабілітував: скасував свій вирок та постанову ВРУ і справу припинив за відсутністю складу злочину.
У 1989 році в лавах Народного Руху України (НРУ) долучається до активної боротьби за незалежність України : брала участь у створенні НРУ, була делегатом Установчого з’їзду НРУ, тривалий час очолювала Скадовську районну організацію НРУ. Належала до найактивніших діячів «Союзу українок». Створила й очолила також районний осередок Суспільної служби України, який організовував допомогу дітям-сиротам, пенсіонерам, утримував притулок для дітей-сиріт, здійснював проект «Добрий самарянин», споряджав дітей у західні області на різдвяні канікули. Вела екологічну роботу, організовувала допомогу дітям Чорнобиля. Домагалася будівництва храму УПАЦ в Скадовську.
Про ці романтичні і звитяжні часи боротьби за відновлення незалежності кінця 80-початку 90 рр. 20 століття повідала у інтерв’ю фундатору сайту «Дисидентський рух в Україні», політв’язню Василю Овсієнку: «У нас у Скадовську були дуже багато людей, які віддали своє життя, свої сили, своє вміння, свої таланти на вівтар української державності. Це і Степан Хмара, і Михайло Косів був у Скадовську. Але найбільше мені запам’ятався В’ячеслав Чорновіл, який скоро після того, як звільнили, відпочивав у нас у Скадовську, в Лазурному, в пансіонаті “Корабел”, а потім був у Скадовську в моїй хаті. Це надзвичайно добра і гарна людина, і настільки в нього таке, як комп’ютерне мислення, що він дуже швидко орієнтується в ситуації і дуже швидко орієнтується, що треба сказати і що вирішити, яке сказати слово. Я, наприклад, пам’ятаю, як він зустрічався в Херсоні з людьми – так жодна людина так би не оговтала тих, що сіли в передні ряди, тих лівих, агресивно настроєних проти української держави людей, які кидалися на нього з провокаційними питаннями, заявами і так дальше. Він їх дуже швидко, на протязі півхвилини всіх осадив, і більше вони не вискакували. І він говорив за те, що треба робити, і відповідав людям на питання тоді сучасної політики, суспільної громадської і політичної ситуації, і завдань, які треба виконувати. Дуже чітко говорив, що Рух зробив і що треба ще зробити, дуже чітко. І якби ми тоді вибрали його президентом, якби тоді підтримали його демократи, то ми б уже жили в кращих умовах, ми б, може, були українською державою з духовним життям на Україні, ми б мали свою державу і жили б економічно краще, була би справді Україна українською, тому що люди б уже відчували національну гордість, усвідомили б себе як українці і захищали б себе як українці, а не “какая разница”. Ще тут були Оксана Яківна Мешко, яка кілька літ до мене приїжджала після заслання в Аян. Ми взагалі – ні я, ні вона, – не думали, що ми зустрінемося. Я з нею знайома ще з студентських років, з початку шістдесятих років. І не думали, що вона приїде, якщо зустрінемося, що вона приїде саме сюди, на Чорне море відігрівати свої, як вона виражалася, кісточки і душу. І вона дуже добре вплинула на моїх дітей, що вони стали справді свідомими українцями. Я не можу собі простити, що я нічого не зробила в тому, що, може, могла чи не могла, що ми в перші вибори президента не обрали Чорновола. Так було ж видно, що до початку виборів і в часі виборів, ще до дня виборів говорили, що всі демократи, яких там було четверо, знімуть свої кандидатури на користь того, хто матиме найвищий рейтинг. Найвищий рейтинг мав Чорновіл».
У 2002 році у видавництві «Літературна агенція «Піраміда» вийшла друком збірка поезій Лідії Гук «Серце моє – Україна. Поезії».
Померла 14 липня 2011 року у Скадовську.
«У нас, на Херсонщині та й на Полтавщині, звідки я родом,всюди по Україні українців понад 300 років убивали, голодом морили, священиків винищували, забороняли навіть пісню. Тому довго ще доведеться «вичавлювати раба»,- сказала 18 лютого 2001 року Лідія Гук у інтерв’ю Василеві Овсієнку, якому маємо завдячувати за збережену пам’ять про поборницю незалежності з Полтавщини.
Підготовлено прес-центром Полтавського
обласного товариства «Просвіта»
за матеріалами віртуального музею-сайту
«Дисидентський рух в Україні»
http://museum.khpg.org/index.php
