35 років тому, 8-10 вересня 1989 року в конференц-залі Київської політехніки відбувся Установчий з’їзд Народного Руху України (НРУ) – потужної громадсько-політичної організації, що стала рушієм на шляху до відновлення Незалежності України.
Мазепинці-петлюрівці-бандерівці-рухівці-чорноволівці
Утворення Народного Руху України започаткувало відродження мазепинства, продовження державотворчої традиції Української Народної Республіки, її провідних діячів, таких як Симон Петлюра та ін., боротьби ОУН і УПА. Рухівці гордо називали себе мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, а згодом і чорноволівцями.
А ще появу Руху породили навіть незначні прояви, паростки демократичних процесів, які почалися в СРСР після проголошення в 1985 році новообраним Генеральним секретарем ЦК КПРС Міхаїлом Горбачовим курсу на так звану «пєрєстройку». Наслідком цього стали потужні національно-демократичні рухи в різних окупованих червоною росією республіках, в першу чергу – прибалтійських. Зокрема, в Естонії у 1988 році з’явився Народний фронт – перша така організація в СРСР. Згодом виникли литовський рух «Саюдіс» та Народний фронт Латвії.
Культурологічні клуби як предтеча НРУ. Про створення клубу «Рідне слово» у Полтаві
В Україні в 1987 році в Києві відкрився Український культурологічний клуб – неформальне об’єднання творчої інтелігенції, в засіданнях якого брали участь українські дисиденти, яких почали звільняти з таборів. У 1988 році була створена Українська Гельсінська Спілка – перша демократична громадсько-політична і правозахисна організація. У 1989 році з’явилося Товариство української мови «Просвіта», яке в своїй діяльності виходить за рамки суто захисту української мови.
У 1988 році в Полтаві колишній політв’язень комуністичного режиму Микола Кульчинський разом із декількома однодумцями створив клуб «Рідне слово». Публікуємо його спогад, який у 2021 році було розміщено на офіційному сайті Полтавської ОВА:
«Увесь 1986 рік і майже увесь 1987-й я оббивав полтавські і київські пороги всілякого начальства за дозволом створити Клуб шанувальників українського слова, не вдаючись ні в які ідеологічні обґрунтування, обходячи гострі питання чиновників, які за кілометр відчували найменші відхилення від офіційного комуністичного партійного курсу. А переконував їх тим, що є ж клуб шанувальників гри на гітарі, то чому не може бути клубу шанувальників рідного слова? Мовляв, це буде група громадян, які кохаються у слові, поезії – і тільки й того.
Хоч я прекрасно усвідомлював, що в недалекому або ж зовсім близькому майбутньому виникне потреба створення політичної сили українського народу. Треба було гуртувати людей, котрі так само, як і я, розуміли, що імперії приходить кінець і настає пора для легальної політичної праці. Праця культурна і політична в Україні завжди йшли поруч. Будь-яка імперія, в тім числі і російська, передусім намагається знищити мову поневоленого народу, отже, й не дати розвинутися національній культурі, оскільки мова є основою кожної національної культури, а також стерти зі свідомості поневолених народів їхню історичну пам’ять. Якщо це вдається, імперія легко знаходить серед колись вільних і гордих народів своїх адептів, які вірою і правдою їй служать, зрікаючись і зраджуючи власний народ і свою поневолену Вітчизну.
Росії вдалося приборкати нашу козацьку націю особливо жорстокими, нечуваними у цивілізованому світі методами. Вдалося дуже значній частині українців прищепити чужі імперські цінності, імперський погляд на українську історію, звабити своєю культурою, щоб навіки сини і дочки України мали перед Росією, як писав Михайло Грушевський, «песький обов’язок».
Тож, розуміючи це все, я прагнув об’єднати людей для культурної праці, спрямованої на відновлення історичної пам’яті українців, повернення до рідної мови, пізнання нашої тисячолітньої культури. Саме з тих громадян, які здатні переосмислити своє життя в комуністичній російській імперії і прийти до України, і мали народитися майбутні активісти політичної сили українського народу.
Нарешті у 1987 році міськком компартії України дав дозвіл на створення клубу. Перед тим я зустрівся з директором міського будинку культури Євгеном Володимировичем Потапчевим і домовився про кімнату для клубу. Директор, прекрасна, інтелігентна людина, росіянин за походженням, час від часу заходив на засідання клубу і з величезною цікавістю слухав наші диспути, доповіді, лекції тощо. Згодом партія чинила на нього тиск шалений, аби він вигнав нас із приміщення, а він до останнього не піддавався. До кінця свого життя я з пошаною ставитимусь до цього полтавця, щирої нелукавої людини.
У тому ж 1987 році я познайомився з нині покійним поетом, літературознавцем, письменником Петром Петровичем Ротачем, який дивом уцілів після всіх погромів справжньої української інтелігенції, а також кількома студентами педінстатуту, зокрема, Сергієм Пасічним. Оце ми троє і четвертий студент, друг Сергія (не запам’ятав ім’я) і склали оргкомітет майбутнього клубу. Ми вирішили надрукувати афішу форматом А2 про перше засідання клубу «Рідне Слово» з епіграфом із вірша В. Сосюри «Любіть Україну», за який він мало не поплатився сибірськими концтаборами, а також мені було доручено написати невелику статтю про майбутній клуб і спробувати розмістити в котрійсь із полтавських газет.
Установче засідання клубу ми запланували на лютий 1988 року, число не пам’ятаю, хоч вдома має зберігатися наша перша афіша. Перша редакція, в яку я прийшов, була редакція «Комсомольця Полтавщини». До редактора я не заходив, а відчинив навмання перші двері і там побачив красиву молоду жінку. Почав розмову, яка її зацікавила, і мені здалося, принаймні на перший погляд, що ми однодумці. Це була Людмила Кучеренко, яка й пообіцяла розмістити мою статтю з оголошенням. Вдячний пані Людмилі і по сей день. Афіші ми із Сергієм Пасічним порозклеювали по всьому місту, а надрукували власним коштом у видавництві «Полтава».
Про установчий з’їзд
У лютому 1989 року газета «Літературна Україна», друкований орган Спілки письменників України, друкує пропозицію щодо Статуту і програми Народного Руху. Протягом півроку створюються обласні осередки – крайові організації. А 8–10 вересня 1989 року в конференц-залі Київського політехнічного інституту відбувається Установчий з’їзд НРУ, який тоді мав назву «Народний Рух України за перебудову». Це «за перебудову» було реверансом у бік Компартії, яка тоді ще мала досить сильні позиції і могла заборонити діяльність Руху. «І Чорновіл, і Лук’яненко виступали за незалежність – це було не просто в повітрі, це було проголошено! Просто в документах це не можна було написати, бо нас би не зареєстрували в Радянському Союзі. Для нас було зрозуміло, що ми напишемо «за перебудову», щоб нас не тягали… Ми за перебудову, за те, що Горбачов проголосив!» – згадував один із фундаторів Руху Сергій Головатий.
У роботі Установчого з’їзду Народного руху України взяли участь понад 1100 делегатів з усіх областей України, включно з Кримською областю, та від українців у Латвії і Литві. Були також присутні як гості діячі польської «Солідарності» і новообрані посли до Сейму Польщі та представники інших країн. Біля будівлі усі три дні також було велелюдно. Подію висвітлювали понад 130 журналістів.
З’їзд ухвалив Статут та Програму організації, обрав керівні органи Руху. Головою НРУ став поет і громадський діяч Іван Драч. А виконавчий орган – Секретаріат Руху – очолив колишній політв’язень Михайло Горинь.
Також у документах з’їзду було зафіксовано національну символіку – синьо-жовтий-прапор, тризуб і гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».
КДБ пильно стежило за діяльністю Установчого з’їзду НРУ. Коли після завершення його роботи делегати колоною пішли до пам’ятника Тарасу Шевченку покласти квіти, дорогою було видно приховану військову бронетехніку.
Народний Рух як локомотив відновлення Незалежності й українського національно-демократичного відродження початку 1990-х років
За підтримки Руху було організовано перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина в листопаді 1989 року, Ланцюг злуки зі Львова до Києва в січні 1990 року, відзначення 500-ліття козацтва в серпні 1990-го. Також НРУ брав активну участь в організації і проведенні перших виборів на альтернативній основі в березні 1990 року.
Другий з’їзд НРУ відбувся в жовтні 1990 року в палаці культури «Україна». Тоді з назви було прибрано «за перебудову», і Рух став основною силою, яка голосно заявила про українську мету – досягти повної незалежності. На той час, 16 липня 1990 року уже було проголошено Декларацію про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 року Верховна Рада на вимогу Народного Руху України схвалила Акт проголошення незалежності України.
Рух взяв найактивнішу участь у просвітницькій кампанії за відновлення Незалежності України під час всенародного референдуму 1 грудня 1991 року. На ньому волевиявленням українського народу було підтверджено Акт проголошення Незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року. 1 грудня 1991 року, 90,32% виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення Незалежності України?».
У 1992 році НРУ було реорганізовано в партію, яка оголосила про перехід в національно-демократичну опозицію до посткомуністичної влади. Лідером партії став В’ячеслав Чорновіл https://tinyurl.mobi/3k5nb
Упорядкував Олег Пустовгар, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області, голова Полтавської обласної організації НРУ у 2005-10 рр. (за матеріалами з сайтів УІНП https://tinyurl.mobi/3k5ig та ОВА https://tinyurl.mobi/3k5n8 )
