Полтавщина породила чимало ініціативних, талановитих, вольових жінок, котрі збагатили українську історію і культуру. Колоритною постаттю на громадсько-культурному тлі 60-70-хх років ХІХ ст. була «провісниця волі» Єлизавета Милорадович із роду Скоропадських, представниця української аристократичної еліти. Зробила для Полтавщини і загалом України так багато добра, що заслуговує на вдячну пам’ять земляків. Її життя як свідомої українки позначене перевагою ідеалів, спрямованих на розбудову національної самобутності. Полтавський літературознавець, краєзнавець і письменник Петро Ротач порівнював її з Лесею Українкою і вважав, що в серці у неї горів прометеївський вогонь. 190-річчя від дня народження Єлизавети Милорадович з ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з Постановою Верховної Ради цьогоріч відзначається на державному рівні.
Нащадок двох старовинних українських родів
Єлизавета Іванівна Скоропадська (в заміжжі – Милорадович) народилася 12 січня 1832 року за н. ст. у відомому палаці Качанівка Борзненського повіту Чернігівської губернії (тепер Ічнянська територіальна громада Чернігівської області). Є відомості, що побачила світ у маєтку Тростянець Прилуцького повіту Полтавської губернії (палац до наших днів не зберігся), відомому нині своїм унікальним дендропарком. Це колишній родовий маєток Скоропадських. У ньому провела дитинство і юність. Її батько – Іван Михайлович Скоропадський належав до лінії генерального бунчужного Василя Скоропадського, рідного брата гетьмана Івана Скоропадського (1708–1722 рр.). Упродовж кількох століть рід Скоропадських відігравав провідні ролі в українському політичному та культурному житті. Кращі його представники були патріотами, опікувалися школами і гімназіями, забезпечували матеріально роботу українських видавництв, православних церков. Такими ж чеснотами вирізнялися і представники козацько-старшинського роду Тарновських. Зокрема, український історик В. Борисенко зауважив: «Розгалужена родина Тарновських протягом ХІХ ст. стала символом самовідданого служіння інтересам українського народу; їй належить одне з чільних місць у популяризації та збереженні безцінних зразків національної культури України, становленні покоління духовної еліти нації». Нащадком цих двох старовинних українських родів і була Єлизавета Скоропадська.
Дім Милорадович. Вигляд із внутрішнього двору
1849 року в 17-річному віці одружилася з багатим і освіченим полтавцем графом Левом Милорадовичем.
Будинок Милорадовичів став «справжнім українським салоном»,
осередком культурницької діяльності полтавської громади. Дім Лева Григоровича та Єлизавети Іванівни стояв на вулиці Поштамтській (нині – вулиця В’ячеслава Чорновола, 3). На жаль, оселя була зруйнована в роки Другої світової війни. У повоєнний час на тому місці збудували Полтавську гімназію № 6. Доброта і привітність подружжя Милорадовичів зробила його серед полтавського громадянства дуже популярним. Тут гостювали відомий композитор Модест Мусоргський та оперна і камерна співачка Дарія Леонова, бували корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, а згодом – актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, художниця Марія Башкирцева та інші. Не даремно Мусоргський називав будинок Милорадовичів «центром мистецтв», а саму графиню «симпатичною красунею європейкою, глибоко освіченою, передовою жінкою».
Милорадович в українському вбранні
Подружжя володіло у Полтаві й Катеринославі 50 тис. десятин землі. Влітку Єлизавета Іванівна мешкала у своєму маєтку в Санжарах, а взимку – у Полтаві. Григорій Львович і Єлизавета Іванівна мала дачу (маєток) у с. Гожули під Полтавою, де був розкішний парк, дендрарій і ботанічний сад.
Про графиню Милорадович тоді говорили як про жінку «емансипе» – без забобонів. І спосіб життя вела відповідний: одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах у паризькому вбранні, вільно говорила французькою мовою з гарним «паризьким діалектом», і німецькою. Самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад «Історії русів», щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу. Любила українські пісні, фольклор, нерідко вбиралася в український національний одяг, захоплювалася славним козацьким минулим.
Часто хворіла, тому неодноразово виїздила на лікування до Києва, Одеси та за кордон – у Відень, Галль, Баден.
Енергійно долучилася до громадського життя. Однак для цього потрібно було мати свідоме, діяльне і надійне оточення. Знайшла таке серед діячів полтавської громади.
Благодійниця української культури у Полтаві
Полтавська громада виникла, найімовірніше, влітку 1861 року, коли почали проводитися щотижневі її збори. Вона об’єднала поодиноких, розпорошених людей культурно-освітньої праці з різними суспільними настроями і поглядами навколо єдиної мети – відродження самобутності українського народу.
Буквар, виданий на кошти Милорадович
Полтавський гурток очолював Дмитро Пильчиков, котрий із 1846 по 1864 роки викладав історію в Полтавському Петровському кадетському корпусі, – письменник, педагог, організатор недільних шкіл, колишній член Кирило-Мефодіївського братства і знайомий Тараса Шевченка. Громада об’єднувала невелике, близько 60 осіб, але активне коло полтавських інтелігентів. Під впливом людей з цього гуртка в Єлизавети Іванівни, як пише її біограф Олександр Кониський, «природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості». Дмитро Пильчиков називав графиню «единственной из наших барынь – в уровень нашего времени», високо цінуючи не лише її заможність, але й «нравственные качества». У темну ніч російських заборон українського слова полтавські громадівці завзято виступили проти царських імперських законів, захищали рідну українську мову, відстоювали її авторитет. Бездоганним взірцем такої самовідданої боротьби слугує життєва позиція Євгенії Милорадович. Вона була щирою українкою, любила полтавський край і зробила чимало добрих справ. Серед організаторів освітянських закладів Єлизавета Іванівна була безкорисливим фундатором. За словами сучасників, у місті не існувало такої благодійної організації, у якій би Єлизавета Іванівна не брала участі. Її ім’я часто згадувалося серед полтавських меценатів другої половини ХІХ ст.
На початку 1860-х років у Полтаві було відкрито кілька недільних шкіл для хлопчиків і дівчаток, які графиня утримувала власним коштом. Ходила по школах і навчала дітей, полюбляла після занять співати зі школярами. Використовували підручники українською мовою. Зокрема, діти вивчали «Граматку задля українського люду» Л. Ященка, «Буквар» Тараса Шевченка та «Граматку» Пантелеймона Куліша. Свою лепту у видання підручників внесла Єлизавета Милорадович. Полтавські недільні школи виникли серед перших у Російській імперії і, природно, не мали досвіду. Викладачам доводилося самотужки розробляти програми з викладання окремих предметів, удосконалювати методи навчання, забезпечувати учнів необхідною літературою, розв’язувати чимало організаційних питань. Коли у 1861 році в Полтаві працювало вже 5 недільних, 2 суботніх і 1 щоденна школи, організатори і покровителі шкіл створили загальну шкільну раду.
За допомогою Милорадович у Полтаві організували аматорський театр, спектаклі, читальню для міщан. Полтавські громадівці поширювали твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка. Вони, разом з пані Єлизаветою, організували молебень по Тарасові Шевченкові. А ще влаштовували публічні лекції, народні читання, відкриття бібліотек і книгарень. Такі заходи почали приваблювати в недільні школи нову аудиторію – стали приходити люди поважного віку, навіть дуже літні, просячи «навчити чого-небудь».
Шостого (18) травня 1861 року, в день перепоховання Тараса Шевченка, на спомин про перевезення тіла поета в Україну громадівці та Єлизавета Милорадович ініціювали посадження дуба, що росте й донині на околиці мікрорайону Павленки у Полтаві. Це перший в Україні живий пам’ятник Пророку української нації.
Вона ніколи не шкодувала сил і коштів на громадські потреби. Сучасники свідчили, що жодного доброчинного заходу в Полтаві не проводилося без активної участі пані Єлизавети.
Після скасування кріпацтва в 1861 році Милорадович подарувала кожному своєму селянинові по десятині землі на душу понад те, що визначалося згідно з реформою. Опікувалася вихованками Полтавського єпархіального жіночого училища. З 1878 року й до смерті очолювала Полтавське дамське благодійне товариство, якому графиня придбала велику садибу і пожертвувала 6 тис. крб. Створила жіноче товариство піклування про дітей-сиріт, відкрила дитячий будинок для немовлят-сиріт. Для хворих дітей меценатка влаштувала окрему кімнату на своїй дачі в Гожулах. Значну допомогу отримали також перша жіноча гімназія та реальне училище в Полтаві. У 1879 році подарувала свій будинок на вулиці Кузнецькій (тепер Пушкіна, 85) Олександрівському реальному училищу. Там же розміщувалися квартири інспектора і директора училища. Тепер це будинок Полтавського електротехнічного коледжу на вул. Пушкіна № 83-а. Піклувалася про незаможних учнів, сплачуючи за їхнє навчання, й про сиріт та притулки, даючи можливість дітям набути досвіду в різних ремеслах.
Олександрівське реальне училище
Пані Єлизавета заснувала в Полтаві Філантропічне товариство. Належала до Полтавського сільськогосподарського товариства. Її знали як чудову піаністку й учасницю благодійних концертів у Полтаві. У своєму будинку в Полтаві на Новий рік Єлизавета Милорадович щороку влаштовувала свято ялинки, куди запрошувала дітей-сиріт.
У відповідь на утиски російським царатом української мови, зокрема на Валуєвський циркуляр 1863 року, сильна духом жінка твердо вирішила, що продовжить свою діяльність з підтримки українського громадсько-культурного життя. Після заборони видань українською мовою пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема на товариство «Просвіта» та журнал «Правда».
Меценатка Наукового товариства імені Тараса Шевченка
Репресії в Російській імперії проти українофілів змусили їх звернути більшу увагу на Галичину, де умови політичного життя були вільнішими. А в Галичині вже зародилася думка щодо заснування організації задля поширення наукової книги. Графиня охоче пристала до цієї ідеї і внесла 20 тис. австрійських срібних крон для заснування товариства (за іншими даними – 9 тисяч гульденів, 10 тисяч гульденів, 8 тис. руб.), які відвіз до Львова Дмитро Пильчиков у 1873 році. Спершу товариство хотіли назвати «Галицьке Наукове Товариство». І саме Єлизавета Милорадович зажадала, щоб воно носило ім’я найвидатнішого сина України Тараса Шевченка. Статут організації, що її нарекли «Товариством імені Т. Г. Шевченка», склали, за дорученням Єлизавети Іванівни, Михайло Драгоманов і Дмитро Пильчиков.
Портрет Є.Милорадович. Автор Іван Труш.
Провідники організації купили друкарню й розгорнули масштабну видавничу діяльність. 11 грудня 1873 р. Галицьким намісництвом було затверджено статут Товариства ім. Шевченка у Львові, яке в листопаді 1892 р. групою українських діячів було реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Завдяки Товариству «стали на ноги» загальнонаціональні часописи: щоденна газета «Діло» і двотижневик «Зоря», а згодом – «Літературно-науковий вісник» та головне серійне видання – «Записки НТШ».
НТШ діяло за зразками існуючих європейських академій та вже на початку ХХ ст. виконувало функції Української Академії Наук, хоча офіційно такого статусу не мало. Залучили до праці видатних українських науковців й талановиту молодь. Усі досягнення НТШ були немислимі без підтримки всієї української громади як східної, так і західної України. Великий портрет фундаторки Єлизавети Милорадович прикрашав зал урочистих засідань цієї неофіційної української Академії Наук. Були там також портрети Олександра Кониського і Дмитра Пильчикова. Причетність полтавців до створення славнозвісного Товариства вияскравлює взаємозв’язок національно-визвольного руху в східно- і західноукраїнських землях, бажання спільно дбати про відродження української духовності. Участь підросійських українців у культурно-національному житті українців галицьких мала для останніх велике значення: підбадьорила їх, зміцнила літературні здобутки, вплинула на зміцнення національно-демократичних течій .
«Гетьманша»
У Полтаві Милорадович називали «Гетьманшею», причому не лише тому, що вона вела своє походження від гетьмана Івана Скоропадського. Її настрої були відомі не лише полтавським громадівцям. Влада Російської імперії підозрювала її в діяльності, спрямованій на реставрацію гетьманської влади в Україні. Про українську «самостійницю» писала у 1862 році французька газета «Independent Belge»: «В Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…».
Мрії пані Єлизавети про відновлення гетьманства втілив у життя її племінник Павло – син брата Петра Скоропадського. Він обіймав цю посаду в часи перших у 20 столітті визвольних змагань за незалежність України – Української революції 1917-21 рр.: з 29 квітня по 14 грудня 1918 року. Саме Павло Скоропадський увійшов в історію як останній гетьман України.
Єлизавета Милорадович померла раптово в Полтаві в ніч на 27 лютого (за новим стилем) 1890 року від серцевого нападу. Її смерть була потрясінням для всієї полтавської громади. У часописі «Правда» за березень 1890 р. громадський діяч О. Хропаль так описав останні години її життя: «Спочила вона несподівано 14 лютого уночі. Увечері сиділо в неї доволі і, певна річ, нікому й на думку не приходило, що ласкава і привітна господиня вітає їх в останнє. Ледве пороз’їздилися гості, Єлизавета Іванівна пішла спати; лігши, почула себе недобре; швидше послали по лікарів; але за пів години її не було; лікарі застали труп! вмерла вона з параліча в серці. Єлизавета Іванівна була не старого ще віку, не було їй більш як 54–56 рр.; жити б ще, та жити!» .
Похорон відбувся 17 лютого 1890 року. Велелюдна процесія, що супроводжувала її труну до Полтавського Хрестовоздвиженського православного чоловічого монастиря (нині – жіночого), заснованого у 1650 році, свідчила про великий авторитет цієї громадської діячки серед полтавців. Похована була поруч зі своїм чоловіком і дочкою Олександрою на монастирському цвинтарі. Напис на фрагменті біломармурового надгробка, вмурованому в пам’ятний знак, споруджений перед входом до обителі, свідчить: «Елизавета Ивановна Милорадович. Скончалась 13 февраля 1890 г.».
фото могили Милорадович
На її честь названо одну із вулиць в мікрорайоні Браїлки Полтави. Безперечно, Єлизавета Іванівна Скоропадська-Милорадович заслуговує на вдячну пам’ять українців, адже прожила гідне життя. Ніколи не шкодувала коштів на благодійництво, будучи однією з найбагатших жінок Полтавщини. Вона є прикладом для наступних поколінь підприємців-меценатів, які мають бути такими ж соціально відповідальними, щедрими та небайдужими.
Ірина Петренко, професор, завідувач кафедри педагогіки і суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі», секретар Полтавської організації краєзнавців Національної спілки краєзнавців України (для Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті)
