За ініціативи представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара торік, у 2024 році, рішенням 41 сесії Кобеляцької міської ради у селі Кишеньки Кобеляцької міської громади Полтавського району вулицю Попова перейменували на пошану уродженця цього села, члена уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, активіста Української революційно-демократичної партії, поета, автора поем «Сталін у пеклі» та «Симон Петлюра» редактора, лауреата Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук Василя Онуфрієнка (1920-1992). 6 травня минуло 105 років від дня народження цього письменника.
Василь Онуфрієнко народився у с. Кишеньки Кобеляцького району, закінчив місцеву десятирічку. Вступив до Харківського Інституту журналістики, але в 1938 не було набору на перший курс, і після іспитів довелося повертатися додому та працювати вчителем української мови та літератури в середній школі у селі Озера. Навчався заочно на мовно-літературному факультеті Кременчуцького Учительського Інституту. Перед ІІ Світовою війною Василь Йосипович працював у редакції районної газети. Через поганий зір не був мобілізований до війська.
У листопаді 1942 разом з дружиною був вивезений на роботу до Німеччини. Під час перебування на примусових роботах влаштувався в Берліні на посаду коректора в журналі «Дозвілля», що виходив для робітників із Сходу. Тут також друкувалися його твори. З 1945 жив у таборі переміщених осіб в Реґензбурзі, продовжував займатися літературною діяльністю.
Під кінець ІІ Світової війни через постійні нальоти англо-американської авіації на Берлін двотижневик «Дозвілля» було переведено до міста Плауен. Плауенський журнал також став літературною гаванню для 8 багатьох українських письменників, які творили другу хвилю еміграції. Там друкувались твори Д. Гуменної, М. Ореста, П. Петренка, О. Воропая та інших. В цьому місті завдяки журналу відбулась зустріч відомого на Полтавщині полтавця-остарбайтера Петра Ротача із земляком Василем Онуфрієнком. Ця зустріч переросла у довгі дружні зв’язки родин Ротачів і Онуфрієнків, листувались аж до самої смерті останніх. «Я мав щастя зустрітися з цим подружжям за молодих літ на чужині і слухати з вуст поета ті вірші, які тепер перечитую у його посмертних збірках», – писав Петро Петрович Ротач. Завдяки роботі в журналі Василь Онуфрієнко зустрічався і працював з Юрієм Шевельовим, Леонідом Полтавою, Леонідром Лиманом, Яром Славутичем та іншими. Тоді вони з дружиною жили на квартирі і господарка квартири, німка, дозволяла творчій інтелігенції збиратись у її помешканні на літературні вечори. Коли американці повинні були передати місто Плауен і всю Саксонію росіянам, неповерненці, які не хотіли їхати в Союз, стали тікати на захід. Вони випрошували в американській комендатурі перепустки, але їм відмовляли, направляючи в табори остівців, де енкаведисти вже складали списки на репатріацію. В тих таборах людей мордували і нерідко доводили до самогубства. Люди без перепусток тікали з Плауена до Байройта та Регенсбурга. З 1945 року письменник жив у таборі для переміщених осіб Ді-Пі в Байройті, потім в Регенсбурзі. Працював у часописі «нової еміграції» «Слово». Належав до Спілки молодих літераторів. У 1948 році Василь Онуфрієнко одержав другу нагороду на конкурсі спогадів Товариства колишніх політичних в’язнів у Німеччині.
1946 року Іван Багряний зі своїми однодумцями заснував Українську революційно-демократичну партію. Василь Онуфрієнко став її членом і співробітником часопису партії «Українські вісті».
Після перебування в німецьких трудових таборах, таборах переміщених осіб, Василь Онуфрієнко на початку 50-х років опинився серед тих українських письменників, яких доля закинула до далекої Австралії, яка стала другою його домівкою. У Австралії Василь Онуфрієнко відбувся як письменник, там працював, там сумував за Україною. Багато писав і друкувався в українських еміграційних виданнях. Як перекладач, першим почав знайомити українського читача з австралійською літературою: у 1950 році працював на різних роботах, початок літературної діяльності; 1952-1955 рр. – перекладав австралійських поетів; 1981 р. – удостоєний почесного звання «Поет-лауреат» УММАН як поет і перекладач; 1982 р. – брав участь у роботі з’їзду УРДП у Торонто та на сесії УММАН в Оттаві.
Василь Онуфрієнко написав сатирично-гумористичну поему «Сталін у пеклі». Письменник В. Сокіл писав, що «такого гострого твору ніхто не зважився в ті роки ні там, ні тут написати. А опублікувати – і поготів». Онуфрієнко зважився. У гостросюжетному творі відбиті реалії та настрої того часу, але поет ішов за «Енеїдою» І. Котляревського. Розповідь починається з того, що Еней, почувши про смерть тирана, вирушив на пошуки Сивілли, щоб привела до пекла, щоб побачити на власні очі, як «радісні чорти» зустрінуть Сталіна: «… в газеті вістку прочитавши й до серця так його прийнявши, що ледь не кинувсь танцювать. він в торбу кинувши хлібину, консервів трохи, цибулину, Сивіллу вирушив шукать».
«З часів Котляревського у пеклі мало що змінилось, новим було лише населення. Там був «рій пройдисвітів сучасних», чини – «прості і партійні», були там ті, що «хліб з горищів качали», були «нікчемні малороси», яких «гарячим дьогтем напували, гаками за язик тягли, бо рідну мову зрадили свою…». Були й «цілії народи, що відцуралися свободи і рабство в себе завели». Це був натяк і на українців. Поява Сталіна у пеклі спочатку викликала паніку серед чортів, але фальшиві обіцянки про «свободу, рай, курорт» заворожили злі сили і вони кинулись «розбудувати за років п’ять усе болото це погане». Страх заволодів пеклом.Уривки з поеми передавались в середині 50-х років радіостанцією БіБіСі, постійним кореспондентом якої був автор. Передачі «з-за бугра» слухали в ті роки і в Україні. Ця пародійна поема доповнила українську гумористику», – розповідається у бібліографічній розвідці Любові Картальової https://salo.li/9F1009e.
Також у цьому дослідженні висвітлено й те, що 1961 року вийшла друком у Мельбурні поема авторства Василя Онуфріїнка «Симон Петлюра» в 19 розділах. Поема є одним із найкращих творів художньої петлюріани. В ній автор показав життєвий шлях Симона Петлюри, який відчув, що «Україна чекає розплати. Мріє мрії вона незабутні свої вікові». Завдяки Петлюрі «рідне військо росте». У дні «заколоту червоного» «з вояками він був у переднім ряду», запалював впевненістю, спокоєм, на фронті «віру вселяв тим, хто в невіру впадав».
«Тоді, коли найтяжче небо сіре
Вкривало шлях із чотирьох кінців,
Він звідкись брав таке проміння віри,
Що йшов і вів немов нових бійців».
Василь Онуфрієнко – трепетний поет-лірик і публіцист. Провідна тема поезій– любов до України, спогади про пережите, туга за рідним краєм. Український учений-літературознавець, письменник Г. Костюк у статті «З літопису літературного життя у діяспорі» назвав В.Онуфрієнка «творцем поезії серця», а поет Д. Павличко – «чи не найграмотнішим поетом української Австралії». Один із сіднейських друзів літератор Є. Гаран писав: «З ранніх років нашого перебування в Австралії він вкладав у слова ті почування, що були загальними для нас усіх – це вимушена розлука з далекою Батьківщиною – з рідним краєм і народом. Іншими словами кажучи, – говорить від нас усіх, він з усіма вболіває за долю нашої покинутої Батьківщини».
Хоч Онуфрієнко і був у діаспорі відомим письменником, та за життя встиг видати небагато. Вже після його смерті дружина, також уродженка Полтавщини, впорядкувала і видала творчу спадщину свого чоловіка. У 1992-1997 роках вийшли збірки віршів «Україна моя», «Гість» (1994), «Полтава. Вірші (1943-1956)» (1995), «Ватра. Поезії (1942-1956)» (1995), «Поезії. Вірші оригінальні і перекладені (1956-1992)» (1996). Мова цих віршів, за висловом Є. Гарана, «розкішно пшенична», глибоко лірична.
У 1992 році 24 грудня Василь Онуфрієнко відійшов у вічність, похований у Сіднеї.
Представництво УІНП в Полтаві (за матеріалами офіційного сайту ОВА https://salo.li/DEA0B06 та бібліографічної статті Любові Картальової https://salo.li/9F1009e)
