Юрій Щур
Перегорнута остання сторінка книжки. Пауза. Подих. Роздуми. І знову повертаєшся у вже прочитане. Перечитуєш не все – але закарбовані в пам’яті моменти. Хоч вони ще досить свіжі – книжка прочитана, «з’їдена», за три вечора. Не детектив, не фантастика і навіть не пригодницький роман. Однак наповнена таким потужним змістом, що відірватися – зась.
«Дороговкази Зеновія Красівського», упорядковані Віктором Рогом, несуть нас собі відбиток печалі, оскільки книга побачила світ напередодні 30-річчя від дня смерті останнього Крайового Провідника ОУН у підсовєтській Україні. Однак під обкладинкою, серед творчого спадку, читач не знайде ані смутку, ані печалі. Лише здоровий і прагматичний погляд і непідробний оптимізм українського революціонера та відверта, не прилизана, правда про перші дні-місяці процесів відновлення української незалежності у 1990-1991 роках.
І можна спокійно розбирати на цитати ледь не кожну сторінку з творів Зеновія Красівського. Й дивуватися тому, наскільки точно він передбачив 30 років тому ті процеси, які відбуваються зараз. Наскільки скептично він аналізував ті ейфорійні заклики-заходи сучасників. І наскільки соромно мало би бути діячам, які й сьогодні не зробили висновків із власної комічності у своїй шароварщині: «Ви подивіться, як карикатурно ми виглядаємо. Вбираємося в запорізький одяг, вбираємо широченні шаровари, шапку таку, так усе, як потрібно, й алюмінієву шаблю. Га? Та то козаки? Та то жалібно на то все дивитися. То все кінчається показухою. Виливається показухою і кінчається показухою. А ворог сидить у тіні й там, розумієте, насупився й чекає, щоби то-то хапнути й зжерти. Він не носить алюмінієву шаблю, він стріляє тим автоматом, який заборонений у світі». Бо Красівський чудово розумів, що псевдодемократичні перетворення у Росії не змінять її сутності і вона так вільно нас не відпустить, бо «Україна для Росії – це не рука чи нога – це серце».
Не поділяв Провідник і загальної ейфорії від удаваної багатопартійності та участі антисовєтчиків у виборах до Верховного Совєту. Тривала підпільна боротьба, 26 років неволі, багатющий досвід спілкування й вміння «читати» ситуацію, давали підстави Красівському розцінювати горбачовську «перебудову» лише як тактику для збереження реінкарнованої російської імперії у вигляді Совєтського Союзу. Ще 30 років тому він сміливо ставив питання про роки перебування України в СССР як період окупації. Зрештою, називав речі своїми іменами. А колективні «ми» лише зараз, і то досить кволо, намагаємося говорити про це. Чи, навіть, лишень намагаємося намагатися.
Процеси, започатковані Горбачовим, на думку Зеновія Красівського, були лише гарною картинкою для Заходу, який мав повірити у демократичність «імперії зла». Повірити у реформи й мирний настрій совєтів. І таки ж повірили! Бо як інакше розцінювати Нобелівську премію миру, яку у 1990-му дали Міхаілу Горбачову «в знак його провідної ролі у мирному процесі». Правонаступниця СССР, путінська Росія, сьогодні тероризує увесь світ, окуповує та анексує території, спонсорує вбивства – ось справжнє обличчя мирного процесу по-російські.
Серед опублікованих у книзі виступів та роздумів Зеновія Красівського на біжучі теми ми знайдемо багато критики на адресу його сучасників, які у 1990-1991 роках прийшли до «великої політики» в межах ще совєтської України. Вже тоді він критикував їх за нерішучість та угодовство. Дорікав за надмірну увагу до ролі власної персони у депутатському кріслі на той момент ще держави-окупанта.
За великим рахунком, Красівський вже тоді передбачив те, що ми зараз вважаємо однією з причин досить млявого процесу державотворення відновленої незалежної України. Мова йде про небажання і нездатність представників тодішніх демократичних партій перебирати на себе управління регіонами й державою в цілому. Як і небажання провести нові парламентські вибори після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Все це в підсумку дозволило комуністам та їх похідним і надалі залишитися біля керма держави, тепер вже ніби не контрольованої з Москви. Але ж таки спричинитися до саджання її «на повідок», поближче до «господаря».
В історії немає такого філософствування «що було б, якби». Проте, ми час від часу подібні питання собі задаємо. Один із учнів Красівського сказав «Якби Він сьогодні жив, все було б інакше, все було б не так». Із ним повністю погоджується й упорядник збірки творів Провідника Віктор Рог: «Справді, мабуть, не було б такої тотальної спекуляції на крові і славі полеглих героїв, не було б стільки псевдонаціоналістичної демагогії і фразерства, не було б огульної профанації і дискредитації Великої Ідеї».
Історію не перепишеш. Полеглих не повернеш. Та поки ми пам’ятаємо, вивчаємо досвід і користуємося й не сходимо на манівці – вони з нами. Й дороговказом нам їхні ідеї і їхній чин.
