Світлочином свідчити

Про книгу поезій та поетичних перекладів Володимира Тимчука

«Від світла до світла». Львів : «Астролябія», 2026. 360 с.

Літературно-художнє видання «Від світла до світла» Володимира Тимчука — це книга поезій та поетичних перекладів 2004–2021 років, надрукована львівським видавництвом «Астролябія» у 2026 році. Окрім оригінальних поезій автора, книга вміщує переклади поезії з понад двадцяти мов світу з «мілітарно-духовних візій і відчуттів» (Тимчук В.) періоду Першої світової війни та до 1920 року, а також переклади творів літератури новітньої доби (1939–2019). У виборі творів до перекладу вбачається намір автора об’єднати якомога більше голосів у історичному вимірі. Перекладач оживлює їх відчуттям власного серця і послідовно увиразнює, в тоді — ще навіть у 2014 — доволі розгубленім українськім сучассі, те, що прагнення до миру і свободи властиво становленню багатьох націй, а проте мир у свободі — ця висока відповідальність — «є можливим на ґрунті боротьби та перемоги» (Тимчук В.).

Історія твориться багатьма особистісними та спільними рішеннями, виборами, внаслідок яких суспільство або творить простір правди і справедливости, або постає перед ризиком втрати самої свободи творити такий простір, самої свободи.

Голос поета-воїна світла не є голосом чистої естетики чи пасивного самоспоглядання, він не оповідає, не повчає. Він Є — голосом грізної справедливости батька, голосом ласкавої ніжности матері. Але завжди — голосом любови. І вона сама є чином, активним станом, словодією, її голос стає інструментом гартування духу, пробудження громадянської відповідальности та збереження історичної пам’яти. Одвічність, Боротьба, Пам’ять, Перемога — назви розділів творів поезії світла з присвятою Україні у її 30-ту річницю відновлення Незалежности.

Символіка збірки утворює цілісний міфопоетичний та філософський ідейний задум, поєднуючи вертикаль буття — сходження від земного до духовного та присутність духовного у земному — із динамікою горизонтального шляху земного життя людини: її поставою і чином на опромінених вертикалях вічного сходження. Мистець висвітлює променисті вертикалі та горизонталі, які не існують ізольовано, як і проміння не існує відокремлено від сонця… Буття «від-світла-до-світла» — це і безперервний рух, і вічний стан. Слово крізь серце поета-воїна проростає віт-а-ми Дерева життя, є і світлом, і твердю. Поет сам стає Словосвітлом. Він — човен живої пам’яти, долоні Творця на вічних водах світлої ріки. Він — і вóди тої ріки живої, які в долонях пам’яти несуть човни, наповнені світлом…

Книга вміщує графіку сучасного українського мистця з Харкова — Дарини Хрісанфової. Графічні образи, розміщені на обкладинці та на початку кожного розділу, утворюють самостійну семантичну систему: вони органічно вкорінюються у живу структуру книги світла й розкриваються в динаміці її розділів. Архетипна вертикаль — Дерево, Сонце, Крона, Лист — та символи горизонталі — Човен, Вода, Вітер, Перехід — відтворюють міфопоетичну ідею вічної боротьби й духовного сходження.

Розділ «Одвічність» книги світла автор розпочинає твором «Війни поети», написаним 11 листопада 2018 року — це історична дата, 100-річчя від дня укладення Комп’єнського перемир’я — угоди про припинення воєнних дій у Першій світовій війні між переможеною Німецькою імперією та країнами Антанти. Цією панорамною елегією-реквієм та присвятою поетам Першої світової війни поет творить міжчасовий і міжкультурний пантеон митців-воїнів, які пройшли крізь пекло світової бойні, створивши універсальний вимір мілітарної поезії чину як філософсько-естетичну категорію, що поєднує конкретний історичний досвід війни з вічними екзистенційними та духовними константами людського буття. У такому вимірі війна перестає бути лише локальним збройним конфліктом, а постає як метафізична боротьба між світлом і темрявою, свободою та неволею, буттям і небуттям. Поети різних країн і фронтів (німецького, британського, французького) — на спільному шляху крокують «крізь згубний ліс» назад до духовного дому чи до вищого Світла. Вони ідуть на зламі епох, «Спиливши сук старого світу» — війна ж бо 1914–1918 років остаточно знищила ілюзії XIX століття, відкривши жорстоке XX та не менш жахне XXІ століття. Поети йдуть «в путь до сонця, сповнивши рюкзак» крізь темряву окопів і втрат до вічного Світла Пам’яти й Воскресіння. Список імен авторів-поетів величезний. Володимир Тимчук перекладає їх твори у 2018 вже чотири роки, починаючи з 2014, актуалізуючи в українському мистецькому дискурсі чутливі поняття «мужність», «родина», «Батьківщина», «страх», «любов до життя» та багато інших. Серед цих імен: Август Штрамм (August Stramm) — видатний німецький експресіоніст, офіцер, загинув 1915 року на Східному фронті; Оскар Баум (Oskar Baum)— поет екзистенційного зламу, «вовком-зором» маркує трагічну первинну травму війни; Райнгард Зорґе (Reinhard Sorge) — німецький поет і драматург, загинув у битві на Соммі, 1916; Едвард Томас (Edward Thomas) — британський поет, загинув у битві при Аррасі, 1917 та багато інших імен, увіковічнених цим віршем-містком між поколіннями воїнів-митців, минулого та сьогодення, де слово гартується в огні боротьби й залишається живим на віки.

Човен світла пливе рікою пам’яти у «Ретроспективі» на Першу світову, коли ми дивимось на Першу світову «очима двадцять першого століття» (вірш «Ретроспектива»), переосмислюючи людину у війні, вартість якої пізнається «…помахом крил… у борню» (вірш «Людина»); пливе ще з тих часів, коли «…У двобоях світів / Гарні доні і мужні сини / веснували в степах / Вискрижаливши шлях: / Тут почни!...» (вірш «Історія (ІІІ) через «Чорне життя чорне» (вірш «Химера»), де «все короноване не вінком із терену / а променями і гранями / завжди вимагає когось або щось попереду / бути першими а не останніми… пророків поетів борців інквізицією / засудять юрбою чи трійкою / середні віки як і маси безликими / поєднані правдою спільною / своя нетерпимо жорстока у кожного / тією ж одміряють мірою

/ байдуже лиш ангели наче тривожаться/ чи душі і стан збережемо у цілості» (вірш «Пливе кача») з болючою, кричущою молитвою (вірш «За майбутнє») — у майбутнє, де «підкошуються ноги», в якім «війни за культуру» (вірш «За культуру»), де на питання «Коли?», «Чому?» і «Як так?» (в однойменних віршах) «…швидко проростають на нивах жнив цих маки», «Маками уквітчана Батьківщина-Мати…» та «…Лишається лише тримати спокій, / Бо згинуть ті, хто йде на нас з мечем».

Розділ автор завершує віршем 2020 року «У соту річницю боїв Європи за Київ», у якім вдається до гострої історіософської сатири та болючої рефлексії, де минуле — 100-річчя визвольних боїв за Київ 1918–1919 років — накладається на сучасні реалії України. Текст викриває зовнішній ритуал, парадний патріотизм та реальну духовну й громадянську роз’єднаність. Авторитарно-охоронні заходи («перекрили», «коштів на нацгвардію і ем-ве-ес вистачало») підкреслюють відгородженість владного апарату від народу та історії. Поет обурений і духовним лакейством, що панує в столиці, де «Ще левова частка гуторить злодійською»: попри сто років виборювання державности, у центрі столиці в часі війни досі панує мовний бруд — «злодійська» мова, цей кримінальний жаргон окупанта, — що викриває поверховість лакейської політики та змарнованих років незалежности. Серце поета крає порожня обрядова форма: «… вітає кадилом / В спудейському одного з вірян (…) Зорі Євстратія», звичка шукати розраду в улесливих пастирських закликах: «Україна воскресне!» без реального чину. «Над Дніпром — нарешті Прапор. / І днів, і років змарновано стільки, / Що вистачить на всі підсвічники, / Майже порожні нині.» Підняття прапора — важливий атрибут, але за часи бездіяльности та безвідповідальности духовний підсвічник нації залишився порожнім. Змарновані десятиліття не надолужити лише зовнішніми атрибутами… Закінчення вірша виходить на ключову проблему української історії — імператив єдности. Дзвони київських храмів нагадують про гіркі уроки 1918–1921 років, коли міжусобиці й брак єдности призвели до втрати державности. «Лише рефреном з кожним дзвоном лунає: / ‘Да всі будьмо єдиними!’». Поезія скрижалить: без внутрішнього вибору, без преображення у справжньому, без відмови від фальші, без єдности довкола національного та без усвідомлення власної відповідальности прапор над Дніпром щоразу опинятиметься під загрозою.

Розділ «Боротьба» вміщує майже пів сотні творів поета-воїна, кожну з яких варто проживати, аби осягнути висоту того чину, надихом для котрого завжди є любов: з любови ж бо хлопча обирає шлях захисника, з любови опиняється серед «поріднених часом і місцем», в любові дарує життя синові і стає для нього взірцем «…О, від коханої — … Все, як ти…» (у поезії «Мілітарі-каліграфі…»), з любови до Батьківщини — пліч-о-пліч із побратимами пишуться поезії з «банальною римою про чоловіччя», молитвѝ вогніють з любови в мереживах життя («Мережива там»). І «На нулі», «Під вогнем», де «Сходить сонце» і треба вистояти «На шостому році війни» «є дещо в цім житті, у що я вірю» — те, у що вірить поет-воїн — «любов одвічна» — «одне слово», яке «на шальках життя важить більше», ніж тисячі слів.

Розділ «Пам’ять» вміщує унікальну добірку напівсонетів, присвячених небесній когорті воїнів світла, які впали в боях за Україну і життєписи котрих автор провідчував серцем. Розділ починає трагічна екзистенційна елегія про ціну самообману на війні, побудована на глибокому просторовому, колірному та філософському контрасті. Поезія фіксує викриття ілюзій у межевому стані, де війна розриває півтони й оголює первинну сувору дійсність. Суспільство у 2020 (рік написання поезії «Між справжнім і справжнім») продовжувало жити «у солодкій олжі у гіркій напівправді», намагаючись сховатися від реальної загрози за ілюзіями. Проте війна: «постріли, постріли, постріли, залп» розвіює цей туман самообману, залишаючи лише факт жертви — «кров на снігу за життєвий обман». Існує «справжнє» як омріяний, мирний світ або духовний ідеал, і «справжнє» як жорстока, кривава реальність фронту. Між цими двома вимірами справжности — «дві вежі, два символи» — людина тривалий час намагається балансувати крізь «солодку олжу». Контраст життя й смерти, краси й трагедії: «довкола троянди довкола хрести», де троянди уособлюють земні радощі, любов і гармонію, а хрести — жертовність, смерть і пам’ять про полеглих. Поезія застерігає від напівправди. У часи доленосних випробувань компроміси з совістю чи реальністю виявляються руйнівними. Поетичний голос закликає до відваги бачити світ без оздоб, адже тільки правда є життям.

Завершується цикл уривком з поеми «Донецький аеропорт», фонічна структура якої — свист і залпи, розриви і вибухи на полі бою, і «…У прагненнях життя / Міцніє щит, / Міцніє віра / І б’ються в лад серця…» поряд: спокійні — полеглих та «Сердець стук-стук» — «лицарів, що майбуття і честі на сторожі».

Під Покровом і перед лицем Богородиці автор починає розділ «Перемога». «Кожна крапля — не крапля, а всесвіт світистий / Кожна воля крім неї — це чин променистий / Кожна справа — в підмурок в одвічному колі / Кожен злет в небеса є ламанням неволі…». Ця гранично чесна розмова автора із читачем не дає означень, якою є чи буде ця перемога, і яким буде устрій по ній. Важливим завданням є засвоїти уроки історії. «Як би не втікав, все рівно наздожене історія…». «Справжній мир є можливим «лише на ґрунті боротьби та перемоги», — підкреслює поет. — «Без засадничого постулату цінності кожної людини, без свобод, підперезаних правами на суспільне благо, без відповідальності перед тими, хто дав життя, тими, хто віддав життя, без звіряння свого слова і діла щодо осі, на якій оберта-тиметься світ твоєї землі та народу, його синів і доньок, його друзів і недругів, його правд і болів, його місії та відповідальності, його осягнень і примножень його радості та вдячності, перемога буде не життєвою, перемога буде не світлою в кінці кінців, вона не буде і перемогою.»

Чесна розмова автора із читачем не містить відповідей, якою є чи буде ця перемога, і яким буде устрій по ній, але вона обов’язково «Буде!». Бо любов є. Богові бути, і бути Україні.

Після поетичних перекладів, розміщених у двох наступних розділах, до циклу «Прозовим словом усе пояснити» автор, з любов’ю до слова та його прагматики й повагою до читача, долучає пояснення та скорочення щодо озброєння Сухопутних військ України, військових частин та інших реалій, топоніми та розлогі коментарі до них, примітки до окремих віршів та біографічні довідки поетів перекладених творів.

Після подяки друзям за підтримку видання — черга світлого розділу «Воїнські післяслова». Відгуки друзів, колег, знайомих, побратимів — на двох десятках сторінок та ще п’яти. Така підтримка — воістину є світлом собору, світлом спільних цінностей, боротьби, пам’яти та віри в перемогу, світлом любови для серця поета-воїна та кожного, хто у цім човні плине водами ріки живої.

У світлі храму дарую поетові-воїну вдячність ще одного серця, яке не могло не засвідчити його світлочин:

н а в і й а н е

Володимирові Тимчуку. Від Світла до Світла

у лоні світла

слово Твоє вібрує

псалмоспівами

слова Твого чин

у тиші лунатиме

та сіятиме

світлоносити

розквітло слово Твоє

опромінено