Олег Вітвіцький
Одним із основних маркерів, який характеризує період стагнації, а, згодом, і агонії будь-якої імперії є підняття градусу тематики «дружби народів». Так, зокрема, відбувалось у совєтському союзі, коли, напередодні розвалу більшовицького покруча, народи «дружили» як ніколи тісно та інтенсивно.
У «кращих» імперських традиціях, 2026 рік на росії проголошено «годом єдінства народов», яких об’єднує «поддєржка сво і любовь к родінє». Таке рішення є доволі тривожним сигналом для поневолених народів, які і так перебувають на грані критичної асиміляції чи, навіть, повного фізичного винищення. Тепер путінський режим вирішив їх остаточно «об’єднати» і «здружити».
Постає необхідність для пошуку альтернативи цій імперській загрозі. Безперечно, її не проголосять ні кремлівські глашатаї, ні путінські ставленики у так званих республіках так званої федерації.
Це можуть зробити лише представники національно-визвольних рухів поневолених народів, які на противагу «єдінства», котре нав’язує імперський центр, мають право проголосити рік вільних народів. Можливо, навіть, і не рік, а десятиліття, адже боротьба за подоланя імперського гніту і здобуття свободи ще точно триватиме довго.
В такому формальному чи неформальному рішенні необхідно спиратись на фундаментальну історичну основу національно-визвольної боротьби, яка вбирає у себе і героїчні, і переможні, і, на жаль, трагічні сторінки історії волелюбних народів Північного Кавказу, Ідель-Уралу чи інших тимчасово окупованих регіонів.
Якщо брати до уваги перепетії як минувшини, так і сучасності, то у календарному році, фактично, немає вільного дня, на який би не припадала якась вагома подія з цієї боротьби. А якщо долучити до цього переліку важливі дати з визвольної боротьби українського, білоруського, литовського, грузинського чи інших народів, які перебували під гнітом більшовицької імперії, то формується справжній “Літопис вільних націй”, у якому на кожний день припадає одна, а то й кілька подій антиімперської боротьби поневолених народів.
Іноді такі дати поєднують різні епохи, різні історичні постаті, але у них є ключові спільні риси – захист рідної землі, героїчний змаг за свободу, протидія ненависному московському окупанту. Зі сторінок такого літопису чи календаря, з вимогою завершення справи національного визволення, до своїх нащадків звертаються керівники визвольної боротьби народів Кавказу Імам Шаміль та Шейх Мансур, герой башкирського національного руху Салават Юлаєв, просвітитель народу саха Семен Новгородов, ерзянська національна героїня Олена Арзамаська, лідер татарського національного руху Гаяз Ісхакі, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв, лідер визвольної боротьби білорусів Кастусь Калиновський, Президент АБН Ярослав Стецько, видатний удмуртський вчений Альберт Разін, організатори протестів у Баймаку, керівники Ухтинського повстання, героїчні захисники Казані.
Лише один, промовистий приклад. 15 жовтня далекого 1552 року є найтрагічнішою датою в історії татарського народу, адже саме 15 жовтня, після 41-денного штурму війська кривавого московського царя Івана Грозного вдерлися у столицю Казанського ханства, влаштувавши масовий терор. Казань була зруйнованою і пограбованою. Чоловіків стратили, а жінок і дітей окупанти вивезли у полон.
Злочини московитів нагадували не лише події у гетьманській столиці Батурині у 1708 році, але й геноцид у Бучі, Гостомелі, Ізюмі. Через пів тисячоліття нічого не змінилось: московія була і залишається, запускаючи «шахеди» і «орєшніки», найбільшою терористичною загрозою для України, усіх поневолених народів і всього цивілізованого світу.
Падіння Казані мало значний вплив на долю не лише татарського народу. На боротьбу проти поневолювачів піднялись, також, башкири, чуваші, вотяки, черемиси. Водночас, ця подія, завдяки своєму масштабу, фактично, відкрила відлік московської імперської історії, яка триває по сьогодні.
А якщо повернутися до календарного літочислення, то, наприклад, ця ж сама дата – 15 жовтня має свій трагічний слід і в українській історії, а винуватцями злочину 15 жовтня 1959 року є ті ж самі московські вбивці. Адже саме у цей день, за наказом з кремля, було підступно вбито Провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандеру.
І таких кривавих «співпадінь» в історії, на жаль, чимало. І вони постійно з’являтимуться рівно до того дня, коли, нарешті, розпадеться жахлива московська «тюрма народів».
А щоб це таки відбулось – необхідно докладати надзвичайні зусилля. Першочергово, задля цього вже який рік воюють героїчні Сили оборони України. Заради цього ведеться планомірна робота по підтримці національно-визвольних рухів поневолених народів, яка у цьому році, році вільних народів, в Україні мала б вийти таки на державний рівень, завдяки прийняттю відповідного законодавства та залученості до процесу комплексних державних механізмів.
Україна, окрім західних союзників, які не завжди виявляються надійними і послідовними, повинна здійнити спробу здобути собі союзників у тилу ворога. Татарських, башкортських, чувашських, чеченських, калмицьких чи карельських партизан, лідерів національно-визвольних рухів, які, переважно, хоч і перебувають за кордоном, але зберігають зв’язок із своїми народами і можуть, у потрібний момент, вплинути на процеси всередині ворожої недокраїни.
Під визвольним гаслом «Свобода народам! Свобода людині!» ми маємо реалізувати ідею року вільних народів, які готові боротись за волю і незалежність. Водночас, ми мусимо доносити цю ідею і до наших міжнародних партнерів, наголошуючи їм про те, що кожного дня, як у минулому, так і у сучасних реаліях, московія здійснює терор не лише проти українського народу, але й проти чеченців, інгушів, удмуртів, ерзян, якутів, тувинців, бурятів, використовуючи їх як «гарматне імперське м’ясо» у горнилі війни, кидаючи за непокору їх у в’язниці, переслідуючи на етнічному та релігійному грунті. Це і є реальним «єдінством народів росії», а не декоративні фестивалі «пєсні і пляскі», які планують кремлівські пропагандисти.
Отож, на початку нового року, року вільних народів, екстраполюємо до лідерів і активістів національно-визвольних рухів головний дороговказ, означений, у свій час, співтворцем і першим Провідником Організації Українських Націоналістів полковником Євгеном Коновальцем: «У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії».
