6 травня 2026 року легендарному командиру «Карпатської Січі» Олегу Куцину могли б вручити найвищу нагороду Героя України. «Золоту Зірку» за сина отримав його батько, Іван Куцин разом із внуком Тарасом. Пан Іван, якому 14 травня виповнилося 87 років, ексклюзивно розповів про мрії, які залишились після втрати — створення в Тячеві Центру-музею імені Олега, кіноепос і силу карпатського коріння.
— Іване Миколайовичу, Ви отримали за сина «Золоту Зірку», що це означає для Вас?
— Олег заслужив її кожним днем свого життя — від першого прапора України в Тячеві до участі в усіх революціях і останнього бою. Але я, як батько, хотів би, щоб ця зірка сяяла не вдома у шафі, а надихала інших. Наразі мій син, його знають багато в Україні, він єдиний воїн із Тячівщини з цим званням. Це велика честь і відповідальність для громади.
— У Вашому листі до влади від 14 травня викладена ідея створення «Центру-музею імені Олега Куцина». Чому музей, а не просто пам’ятник чи меморіальна дошка?
— Олег не був монументом. Він був депутатом міськради, заступником голови РДА, засновником патріотичних таборів, кіборгом, воїном, зрештою, він відродив «Карпатську Січ». Нам потрібен живий простір — відкритий для зустрічей ветеранів із молоддю, для кіно й лекцій, для «Пласту», простір, який буде діяти у громаді, незалежно від примхів влади, аполітичний —про це свідчить досвід Олега. У місті шанують наших героїв, вже дякуючи місцевій владі маємо пам’ятні дошки. Це важливо, але важливо і дивитися вперед. Мені б хотілося, щоб був Центр, не лише музей, аби там жило українським духом, саме українською культурою, звучала пісня про Тису, а молодь, ветерани, туристи бачили не лише експонати, а й мали місце для діяльності.
— Ви особисто готові передати музею найцінніше — орден «Золота Зірка»?
— Так, ми це обговорюємо. Я особисто — готовий. І не лише. Є інші історичні речі Олега, архіви. Деякі з них тимчасово зберігаються в нього в квартирі в Києві — він жив там один, тільки заселився в нову квартиру перед вторгненням, ми з дружиною Лідією допомагали йому. Також є унікальні предмети про його бойовий шлях. Якщо громада і влада відгукнеться — це стане спільною святинею, а не особистим болем.
— А чому не передати їх у Музей у Києві?
— Ми тільки за, але таких пропозицій не було. Це по-перше. А по-друге, Олег би сам подумав: де від них більший толк нині? В Закарпатті, у Тячеві, де він виріс, ходив до школи, як і його діти, де його рідний дім, де його знають — тут це має символічне значення для нинішнього дня і майбутнього. Він дуже любив бувати в Холодному Яру. Але Закарпаття — це рідна йому земля, земля героїв, й тут зараз теж пишеться нова українська історія, тут її замало. Це важливо для наступний поколінь тут.
— Що відповісте тим, хто скаже: «Це дорого, навіщо громаді ще один музей»?
— По-перше, в Тячеві, наскільки знаю, нема жодного музею. Хіба що музей-кімната Гренжі-Донському, який й записав пісню «Пливе кача по Тисині» — екземпляр збірки з нею там зберігається. Й, до речі, в цьому ж Центрі можна б і розмістити й краєзнавчу експозицію. У нас тут є поруч чудова садиба-музей Олександра Ороса, він теж люб’язно погодився передати частину експонатів до Центру. А хто скаже: «Це видатки», то це не так видатки, як інвестиції. Сюди їхатимуть туристи, історики, молодь з усієї України. Крім того, побратими Олега, меценати Тячівщини вже готові підтримати цю ініціативу. Прошу лише одного: дайте приміщення та статус. А фінансування — знайдемо спільно. Це свята справа, яку треба робити тут і зараз — разом.
— Ви згадуєте про кіноепос «Легенда Олега Куцина». Що це за проєкт?
— Це теж наша спільна справа. Режисер В’ячеслав Бігун, між іншим, його фільми добре відомі в світі, в Україні. Він створив фільми про відомих особистостей: Довженко, Любомир Гузар, Леся Гонгадзе, Іван Чендей, Степан Стойко, понад 20 фільмів про війну і героїв, понад 10 фільмів про Закарпаття. Він — найтитулованіший режисер український за кількістю, і, здається, й у світі теж. Він теж з Тячева, ходив в одну школу з моїм сином. Видав книгу про полеглих на війні тячівців. І він погодився створити фільм, і працює безкоштовно, але витрати на проєкт є, запрошуємо долучатися. Що можемо зробити своїми силами — робимо, ми працюємо над проєктом поступово. І ми вже створили три короткометражні фільми «Корені», «Дума Олега Куцина», «Будьмо», записали інтерв’ю — вони всім доступні онлайн. Їх дуже добре прийняли. Показують і в світі. Це дуже важливі й унікальні свідчення, зняті ще за життя мами Олежка — моєї дружини Лідії Іванівни Куцин, яка пішла засвіти восени 2025-го.
А над великим фільмом, він може бути художньо-документальним, продовжуємо працювати. Ми б хотіли показати не тільки війну, а й красу Закарпаття, яке виростило героїв. Він дуже любив ці місця, Карпати — тут і Холодний Яр — це його місця сили. Ми запрошуємо підтримати збір (на моїй картці: 5168 7521 4854 7162) і вже відгукнулися побратими, друзі Олега, меценати (як-от Іван Куцина, Іван Савич, Віталій Рішко, Леся Островська, Ірина Гармасій, обіцяв допомогти Петро Кузик та інші) — дякуємо!
Надіємося, що громада, влада і самоврядування це все також підтримають і ми зробимо прем’єру вже в Центрі-Музеї. Це наша спільна історія, а не родинний альбом.
— Вам 14 травня виповнилося 87 років. Ви народились у 1939-му — в рік Карпатської України. Як цей зв’язок часів впливає на вашу боротьбу сьогодні?
— На вашу і нашу боротьбу. Моє прагнення — не лише берегти пам’ять про сина, а й продовжувати його чин для всієї України. Олег воював за державу, яку будували ще наші предки. Він вважав, що зараз ми маємо унікальний шанс розбудувати державу для наших наступних поколінь — шанс, якого не мали, за який боролися, віддавали життя. І він теж віддав за це найдорожче. Я залишився сам. Але, вірю, що я не буду самотнім у цій боротьбі в Тячеві. Тому прошу продовжувати його справу, особливо у середовищі молоді, розвивати осередки «Пласту», проводити спортивні змагання (як-от відкритий боксерський турнір, який проводиться в Тячеві щорічно) — плекати ті чесноти, цінності, за які мій син віддав життя.
— Що Ви відчуєте, коли у Тячеві відкриють Центр-музей імені вашого сина?
— Що Олег не пішов у небуття, а став дороговказом. Центр-музей сина, кіноепос — мій заповіт громаді, Україні. Щоб гості у різних куточків України, з-за кордону бачили: Тячів, Закарпаття — це місто сучасної української історії. Хотів би, щоб його правнук чи праправнук, чи інший юнак прийшов до Центру, дізнався б більше, побачив «Золоту Зірку» Олежка, який поліг за нього, надихнувся, і десь про себе сказав: «Я теж служитиму Україні».
Іван Куцин, батько Героя України Олега Куцина, звертається з відкритим листом до голови РДА, міської та районної ради з проханням розглянути створення Центру-музею. Усі небайдужі можуть долучитися до ініціативи, підтримати кіноепос «Легенда Олега Куцина» та патріотичні молодіжні програми.
