Путін стає токсичним. Як це використати Україні

У нас зараз короткий, але дуже важливий період, коли ми можемо зробити фантастично великі кроки в напрямку і НАТО, і ЄС

Документ Стратегії воєнної безпеки, який нещодавно було підписано Зеленським, мені у цілому сподобався. Він має всеохоплюючий характер і написаний грамотно, у ньому визначено ключові речі, які мають бути у такій стратегії. Дуже добре, що він чітко і ясно, нарешті, визначає Росію ворогом і країною-агресором, чого раніше не зазначалося у жодному з таких документів. У ньому правильно розставлені акценти — те, що має робити держава, і цей загальний підхід мені подобається, бо нагадує осмислену систему.

Питання, звичайно, є до деяких деталей.

Мені незрозуміло, чому набуття стандартів НАТО українською армією очікується лише у довгостроковій перспективі. Це є помилкою, яку треба виправити. Інакше всі ті правильні речі, написані в стратегії, втрачають своє значення. Зазначене у стратегії передбачає, що ми будемо доволі швидко рухатися у бік стандартизації НАТО. У цей спосіб ми можемо швидко досягти зазначених цілей — зокрема в нашій спроможності надавати спротив Росії як країні, яка проводить щодо України загарбницьку та завойовницьку політику. Тому мені здається, що це не є тим положенням, на яке ми повинні орієнтуватися, і робити саме таким чином. Можливо, це просто неоковирна технічна помилка, але, на мою думку, вона є принциповою, і її потрібно виправити.

Враховуючи нещодавнє підписання цього документу, засудження загострення на Донбасі, не називати Росію агресором нагадує якийсь психологічний синдром. Мені здається, що Зеленський вірить у свою спроможність, побачившись з Путіним, у чомусь його переконати.

Вже неодноразово російська сторона давала зрозуміти, а сьогодні — у черговий раз підтвердила, що Путін не збирається з ним спілкуватися. Попри заяви Зеленського, мовляв, я переговорю з усіма керівниками країн нормандської четвірки. Не хоче Путін з ним говорити. Це зрозуміло, на мій погляд, для всіх, крім президента Зеленського і тих, хто його оточує. Не буде розмови, бо Путін розмовлятиме лише у тому випадку, якщо Україна піде на поступки. Якщо такого не станеться, то і розмова не відбудеться, попри всі намагання і бажання Зеленського організувати її. Ні через Німеччину, ні через Францію.

Проте через наших західних партнерів (але не через німців або французів, а американців) ми зможемо, скориставшись теперішньою ситуацією, справді повернути колективний Захід у бік кращого розуміння того, що Росію не може визнавати адекватним міжнародним партнером. Те, що ми зараз спостерігаємо — це просто унікальна можливість для України скористатися цим поворотом, що намічається, у позиції західних країн щодо Росії.

Потрібно об’єднати цю недовіру Заходу, яка вже зараз переходить в таку відверто очевидну політику стримування і у певній мірі навіть відторгнення Росії. Якщо ми цією тенденцією зможемо скористатися, тоді можна буде говорити про якусь надію та шанси у конкретних справах на Донбасі та в Криму, а також на зміни в російській позиції. Соло України є абсолютно безнадійним. Влада не спроможна переконати Путіна ні в чому, це не той випадок, коли Путін говоритиме зі слабшим партнером. Він раптово не зрозуміє, що йому потрібно дотримуватись норм міжнародного права, — це абсолютно не той випадок.

Тому, на жаль, стратегія — це лише стратегія. Це документ, який визначає напрями. Він визначає курс, але для кожного з вищезгаданих дуже правильних пунктів потрібний план реалізації. Якщо ми залишимося на рівні правильних концепцій та стратегії, не розшифруємо цю стратегію у прагматичний план, завдання та цілі, які узгодимо з нашими натівськими і європейськими партнерами, то боюсь, вона може просто залишитися красивим документом, так само як і стратегія щодо деокупації Криму. Все написано майже правильно, але ця правильність лише тоді матиме якийсь сенс, якщо ми зможемо її перекласти на практичні речі і реалізувати. Потрібно забезпечити, щоб державна машина могла це зробити. Тоді стратегія зможе стати реальністю.

Зараз ми маємо унікальну можливість для реалізації цих задумів. Коли говоримо про перспективи України отримати План дій щодо членства в НАТО, а потім стати членом альянсу, я увесь час згадую 2008 рік. Тоді нам відмовили у ПДЧ, але не тому, що Україна чи Грузія була погана. Хоча справа вже йшла до російської агресії проти Грузії, і було очевидно, що хмари починають ставати все темнішими і темнішими. Просто загальна політична ситуація тоді була на Заході не прогрузинською або проукраїнською, а проросійською. Тоді на Заході ще вірили Путіну, думали, що він може бути новатором, може допомогти Росії стати дипломатичною державою. Звичайно, були окремі речі, наприклад, Чечня. Але після всіх подій — агресії проти України, всіх вбивств і отруєнь, нападів, утручань у внутрішні справи Заходу, в тому числі і в святе-святих — вибори, на Заході зрозуміли, що це не той випадок. Тобто Путін стає токсичним для більшості лідерів цивілізованого світу, і ми зараз бачимо, наскільки активною стала санкційна політика ЄС, НАТО, Великої Британії, Канади і США. Одним словом, йде справді серйозна атака на Росію.

Це дає Україні унікальний шанс. Якби ми змогли спільно сформулювати план кроків щодо отримання ПДЧ, разом з партнерами у НАТО узгодити його, а потім у межах вельми короткого часу здійснили, то він був би у нас в кишені за півтора-два роки. А те, що Путін не збирається змінювати позиції — зрозуміло всім, і тому у нас зараз короткий, але дуже важливий період, коли можемо зробити фантастично великі кроки і в напрямку НАТО, і ЄС. І цим не можна не скористатися.