Московсько-українська війна оголила багато світлих і темних явищ життя українського суспільства. Чимало з них стосуються українського підростаючого покоління. Частина українських дітей і молоді демонструють чудеса патріотизму й відповідальності за долю народу, утверджують рідні мову та культуру, активно допомагають фронту, всіляко підтримують наших захисників, беруть участь у партизанському русі на окупованих територіях, протистоять ворожим ІПСО, мужньо долають виклики біженського буття, творять Україну довкола себе навіть на чужині та ін. Чимало юних українців від 2014 р. добровільно воюють з московським окупантом або по-іншому задіяні в СОУ. І вже встигли подорослішати на цій війні. Однак є й інша частина. Її поведінка викликає гіркий біль і тривогу: глибинний і тупий нарцисизм, виклична українофобія, промовисте бажання назавжди покинути Батьківщину (апатризм), зверхній цинізм, підтримка імперських наративів і московитської мови (ренегатство), зловживання алкоголем, вживання наркотиків, знущання і звірства (аж до важких побоїв, каліцтв, зґвалтувань, убивств) своїх однолітків, старших людей і навіть воїнів або ветеранів, співпраця із загарбниками на окупованих територіях, диверсії й теракти на замовлення кремлівських спецслужб та ін.
Чудеса людяності. І чудеса дегуманізації. Що з цим робити? Як можна покращити ситуацію? Підтримати добро і нейтралізувати або, принаймні, звести до мінімуму зло?
Насамперед не варто сподіватися, що само собою якось все розсмокчеться, бо, мовляв, завжди старші нарікали на молодь. Так, нарікали, але в різні часи і в різних народів по-різному і не завжди ці нарікання були безпідставними. І аж надто частими та явними є прояви здичавіння, деградації частини підростаючого покоління у воюючій Україні. Непокоїть і частка молоді, що виїхала за кордон (із загальних 6 млн.), стала ухилянтами (з 2 млн.) чи дезертирами (з 200 тис.). Звинувачувати цих людей не варто. Особливо тих, що пішли в СЗЧ, відвоювавши якийсь період на фронті. Критикувати їх можуть тільки побратими, бо інші не пережили того пекла, що пережили вони. Однак вирішувати питання і зміцнювати бойовий дух таки необхідно.
Для подолання кризових явищ в дитячо-молодіжному середовищі потрібні системні, цілеспрямовані зусилля. Бо діти і молодь – це, всупереч політичним утопіям, не самодостатня чи автономна страта суспільства, не самозамкнений і самодостатній світ ідеальних ангелів, якому треба не заважати розкрити свій потенціал. Такий підхід був можливий тільки у літературних казках Редьярда Кіплінґа. Але й у «Книгах джунглів» Мауглі таки виховувало тваринне суспільство, причому виховувало в гуманному дусі. Навряд чи з реальними Мауглі волів би зустрітися, наприклад, у нічному міському парку найтолерантніший лібералістичний педагог. Насправді діти і молодь – це майбутні дорослі, майбутнє нації. (При цьому націю не зовсім виправдано розглядати дусі як «політичну» – механічне й мультикультурне об’єднання громадян-егоїстів, яких тільки економічна вигода і страх перед законом змушує триматися купи.) І формування цього майбутнього жоден відповідальний народ не залишав на самоплив. Якщо, звісно, хотів вижити.
На жаль, в постімперській Україні не достатньо робилось і робиться для виховання національно закоріненого покоління. Усі позитивні явища у цій сфері, це часто результат роботи окремих людей і груп всупереч, а не завдяки державі. Що варто було б змінити?
Проблема з дітьми і молоддю – комплексна, системна. Отож і вирішувати її треба системно, зусиллями всього суспільства. Але насамперед варто усвідомити, що максимально ефективно і на користь українського народу її можна вирішити тільки в межах національної держави. Пам’ятаючи при цьому, що нація – це народ (тобто етнічна, мовнокультурна органічна спільнота «мертвих, живих і ненароджених земляків» (Т.Шевченко); таке монолітне духовне ядро, яке визначає напрям формування людини ще до її народження, має кожна нація), об’єднаний не етнічною (тобто ідеєю спільного походження як сім’я, рід, плем’я, субетноси тощо), а національною ідеєю, націоцентричним світоглядом (тобто ідеєю «самовладдя» (Д.Донцов) – вільного життя у власній політичній системі, отій шевченківській «хаті»). Василь Іванишин визначав національну державу як «суспільно-політичну систему, створену народом для розв’язання своїх поточних проблем, реалізації своїх інтересів і забезпечення собі гарантованого майбутнього». І додавав: «Національною державою керує обрана народом національна влада». Тобто носії національної ідеї народу, які діють в ім’я титульної нації та всіх громадян іншого етнічного походження, що підтримують цю свободотворчу ідею. Очевидно, що попри значний прогрес у цьому напрямку до такої політичної мети нам ще далеко. Тож боротьба за молодь має водночас стати і боротьбою за здійснення «національного ідеалу» (І.Франко).
Наступний крок полягає у вирішенні питання національного формування молоді на різних рівнях, пам’ятаючи про відповідальність перед «мертвими» та «ненародженими» українцями. Коротко окреслимо ці рівні.
Сім’я. Сім’я – це базова клітина будь-якого суспільства, українського в тому числі. Саме тут батьками і старшими родичами закладаються основи етнонаціональної свідомості дитини. Навіть за умов панування ворожих політичних режимів сімейне виховання могло доволі успішно їм протистояти, формуючи кадри для національно-визвольної боротьби. Тому відродження і зміцнення традиційної україноцентричної сім’ї та родини – одне з основних завдань соціальної політики держави. І самих виплат за народження тут явно недостатньо. Наприклад, варто продумати гідні зарплати матерям за ведення домашнього господарства і виховання дітей.
Освітня система. Освіта є органічним елементом національної культури, тому її мета в принципі не може бути, як, на жаль, є зараз, недостатньо культурною: формування зацикленого на собі космополітичного індивіда-професіонала, ерудованого й самозакоханого глобаліста-кочовика, якому, «де добре, там і батьківщина». Не підходить нам і московський ідеал формування слухняного раба «руского міра» (як це було в Московській імперії та в СССР). Сучасну неоколоніалістичну освітню систему денаціоналізації та примітивізації людини, яку вирощують в тепличних «дитиноцентричних» умовах і яка, як кожна теплична рослина, просто неспроможна вижити в природному середовищі, має бути якісним чином реформовано на основі етнонаціональних педагогічних концепцій (наприклад, Івана Франка, Софії Русової чи Григорія Ващенка) із врахуванням кращих досягнень світової педагогіки. Загальна освіта має стати системою формування всебічно (в тому числі й військово) розвиненої культурної особистості, інтелігентної людини – національно свідомого, вільного, творчого, морально і фізично витривалого, самовідданого та жертовного громадянина (мужчини і жінки) національної держави, здатного ушляхетнювати середовище, в якому живе і діє. Метою вищої освіти має стати сформувати не космополітичного інтелектуала-нарциса чи високочолого сноба-імперіаліста, а інтелігента (на кшталт «філософів» у Давній Греції чи «клерисії» Семюела Колриджа) – представника духовної еліти народу, не просто носія, а високоосвіченого творця національної культури, національного світогляду, національної держави. Ідеться про моральних лідерів нації, як це розумів ще Кароль Лібельт.
Церква. Національна Церква виконує вкрай важливу націотворчу функцію, особливо стосовно дітей та молоді. Оскільки йдеться про релігійне об’єднання вірян, духовенство якого бере на себе відповідальність перед Богом і людьми за те, щоб дорогою Христа (якщо йдеться про християнську Церкву) привести до Бога довірений їм народ, таким, яким його створив Господь. Бо, як мудро твердив Юліан Вассиян: «Дорога до Бога лежить через Батьківщину». Якщо для когось ця дорога лежить через Москву, імперські культуру й мову чи якісь антигуманні, сатанинські ритуали, то така організація не може толеруватися українською державою. Усебічну підтримку можуть отримувати тільки національно зорієнтовані релігійні громади.
Армія. Московсько-українська війна показала наскільки важливою є ця інституція для існування нації і держави. Водночас вона засвідчила могутній виховний вплив, який можуть здійснювати збройні сили, із їх дисципліною і духом побратимства, на воїнів. Як позитивний, так і негативний. Причому стає очевидно, що військово-патріотичний вишкіл повинен стати органічною складовою систем загальної, професійної та вищої освіти. Не говорячи вже про військові навчальні заклади. Системним повинно бути національно-патріотичне виховання також не лише в межах професійної кадрової армії, а й у підрозділах національної резервної армії, до якої повинні бути залучені всі громадяни України від 18 р. (бажано з дівчатами) за зразком Ізраїлю чи хоча б Швейцарії. Разом зі школою і відповідними організаціями, армія здатна виривати молодь із згубних і нежиттєвих фемінізованих, тепличних умов і готувати до реального, часто жорстокого і немилосердного життя, з його війнами, епідеміями, природними катаклізмами, повстаннями й революціями. (Дивна картина: хлопчика у сім’ї часто виховують мами і бабусі, бо мужчини надто зайняті, у дитячому садку – виховательки, у школі й університеті – переважно вчительки й викладачки, бо чоловіків явна меншість (окрім негуманітарних факультетів). І далеко не всі з цих жінок – ментальні амазонки. Такі шедеври статевої рівності із нав’язуванням дивовижних цінностей «гендерної» педагогіки приводять до ожіночнення, андрогінності юнаків. Чи маємо права очікувати від них природної агресивної мужності й бойового інстинкту?) Раю на землі нема і навряд чи буде. Не випадково такими суворими були чи є правила виховання у давній Спарті чи Афінах, у приватних елітних школах для хлопчиків у Великій Британії, чимало випробовувань є у сучасних скандинавських школах чи військових навчальних закладах різних країн. Чомусь відомий американський геополітик Едвард Луттвак переконаний, що щасливішою є молодь у тих державах, де існує загальний військовий призов.
Молодіжні організації. Величезну виховну роль можуть і повинні відгравати молодіжні патріотичні організації. Не випадково таким популярним свого часу був у світі скаутський рух. Московщина через молодіжні організації намагалася й намагається прищепити отруйну ідеологію шовінізму: червоні піонери, комсомол, юнармія, «двіженіє пєрвих» та ін. Історія України засвідчила позитивний вплив на свідомість молоді парамілітарних організацій «Сокіл», «Луг», «Пласт», «Юнацтво ОУН», «Тризуб» ім. С.Бандери та ін. Держава повинна усіляко сприяти створенню і діяльності різних молодіжних не просто спортивних, а саме парамілітарних формувань (організацій, секцій, клубів та ін.), чітко зорієнтованих на національно-патріотичне виховання підростаючого покоління. Бо фізично розвинені, але ідейно не вишколені молоді люди легко стають жертвами кримінальної ментальності чи ворожих спецслужб. Такі добровільні організації, з одного боку, позбавлені шкільного примусу, а з іншого, можуть краще готувати молодь до служби в армії чи резервних частинах. Тим більше, що воююча Україна має колосальний кадровий потенціал виховників з числа ветеранів. Навіть за умови закінчення війни, очевидною є потреба готувати нове покоління до можливих агресій та інших викликів.
Мистецтво і література. Колосальне людинотворче і націотворче значення має така сфера культури, як мистецтво, особливо ж – такий основний вид мистецтва, як художня література (включно з уснопоетичною творчістю). Держава повинна усіляко підтримувати творчі спілки, мистецькі структури, фестивалі (наприклад, фольклорні), видавництва, професійних критиків і окремих митців, які створюють популярне і звичайне (так зване «велике» чи «високе») мистецтво, розвиваючи шляхетність, мудрість і мужність сприймачів-реципієнтів. Саме такий – національний – тип мистецтва варто максимально популяризувати всередині країни і за її межами.
Засоби масової інформації. ЗМІ включно з різними комп’ютерними технологіями та інтернет-ресурсами є надвичайно популярними серед дітей та молоді. Держава повинна провадити у цій сфері виважену культурну політику, цільово підтримуючи ті ЗМІ, стартапи та інтернет-платформи (сайти, інтернет-канали, блоги та ін.), які сучасними інформаційними методами просувають українську національну ідею, формуючи українську ідентичність читачів і глядачів. А також розумно обмежуючи доступ неповнолітніх до шкідливих інтернет-ресурсів та соцмереж, як це робить все більше країн у світі.
Зупинити різнорівневу деградацію української юні ще можна. Війна показала, що ці процеси ще не так запущені, як на це сподівалися недруги України. І роль держави тут ключова. Діти і молодь повинні побачити, що вони не кинуті владою напризволяще, що тенденції насаджування денаціоналізації, цинізму, збочень, насильства, наркоманії, алкоголізму, розпусти, аполітичності (під маскою «позаідеологічності») тощо рішуче зупиняються. І що політична система та суспільство пропонують здорові альтернативи виродженню. Чуда не станеться. Якщо, не приведи Господи, програємо битву за молодь, обов’язково програємо і війну за націю. І навпаки.
доктор філологічних наук, професор,
