У жовтні 1988 року з таємного відділу цк компартії України на адреси заокеанських українських газет через Постійне представництво УРСР при ООН було відправлено протест чотирьох київських науковців до голови Міжнародної комісії юристів шведського професора права Джекоба Сандберга, яка розглядала в судовому засіданні в Нью-Йорку наслідки Голодомору 1932—1933 років в Україні. У цьому листі наголошувалося, що «розслідування, яке проводить комісія, навряд чи може бути віднесене до суто правових дій. Воно швидше має політичний характер і є співучастю в цілеспрямованій ідеологічній акції. Такі дії несумісні з принципами об’єктивного дослідження і навряд чи можуть прояснити істину. Тому вони не можуть не викликати недовіри й протесту».
Далі необхідно було вдарити і по «українських буржуазних націоналістах» як нібито ж ворогів власне українства: «Не можна не сказати й про те, що Ваша комісія створена з ініціативи «Світового конгресу вільних українців» (СКВУ), який безпідставно претендує на те, щоб представляти український народ. Насправді ж СКВУ є екстремістським емігрантським центром антирадянської орієнтації, що не визнає існуючого на Україні державного ладу. Виразне антирадянське спрямування цієї організації пояснює й міф про «український геноцид», який вона роздуває й поширює всіма можливими засобами»
Тоді в найбільшій діаспорній газеті «Свобода», скажімо, цілком резонно не надрукували цю відшліфовану у відділі міжнародних зв’язків цк контрпропагандистську агітку. А от у нинішньому році читачі «Свободи» мали можливість ознайомитися з нею, якби професор Станіслав Кульчицький, розлогу сповідь якого щодо його власної ролі у відкритті правди про Голодомор ця газета надрукувала, обмовився про це хоча б кількома словами.
На жаль, про ініційоване торонтським адвокатом Володимиром-Юрієм Данилівим і підтримане Світовим Конгресом Вільних Українців наприкінці 1983 року створення Міжнародного трибуналу над організаторами Голодомору-геноциду в Україні (так спочатку іменували цю інституцію) у сповіді професора Кульчицького не згадується зовсім.
Автор акцентує увагу на своєму одеському походженні, розповідаючи про те, як з сина вірменки і нібито нащадка галицького шляхтича він був записаний росіянином – це тоді давало імунітет від звинувачень чи у вірменському, чи в українському націоналізмі: «В рік смерті Сталіна треба було одержувати паспорт з обов’язковою позначкою національності. Мати мудро наполягла, щоб в цій графі стояла позначка “росіянин”. Зрозуміло, що ця порада мала усвідомлено викристалізуватися і в життєве й наукове кредо майбутнього історика.
У цих своїх споминах Станіслав Кульчицький зосереджується на контактах з представником робочої комісії Конгресу США з вивчення Голодомору Джеймсом Мейсом, наводить схвальні відгуки останнього про свій внесок у вивчення цієї проблеми, що, очевидно, розчулить нашу заокеанську діаспору.
Професор Кульчицький справді був тим, кому компартія наприкінці 1980-х років довірила висвітлення вказаної теми відповідно до визначеного в цк й узгодженого з москвою напрямку й обсягу контрпропагандистської боротьби проти української діаспори, яка розпочала активну діяльність щодо вивчення й поширення правди про великий злочин кремля в 1932 – 1933 роках. Відтак допущений до цілком таємних архівів цей науковець одержав можливість побачити багато, але написати так, як треба.
І він писав так, як вимагали від нього тоді в цк компартії України – це були правила поведінки для номенклатурних науковців. Насамперед, Станіслав Кульчицький ще в січні 1988 року першим поширює для англомовних читачів пропагандистську концепцію москви про так званий «всесоюзний голод»: «Добре відомо, що від голоду в ті роки не меншою мірою потерпіли різні райони країни — Північний Кавказ із Прикубанню, Поволжя, Казахстан, Західний Сибір, Південний Урал».
Коли ж необхідно було обгрунтувати спущену з москви цифру втрат українців у 3,5 мільйона осіб, то він узявся й за це. У 1989 році в своїй брошурі він, зокрема, пояснює, як у нього виходить дозволена кремлем цифра: «Найбільше від голоду постраждала Україна. Щоб вирахувати орієнтовну цифру втрат, необхідно мати дані про природній приріст за 1933 – 1936 рр. У нас є звітні дані лише за 1935 рр. – 420 тисяч, а також наближені до звітних – за 1936 р. – 543 тисячі (перші три квартали – звіт, останній квартал – очікуваний результат). Для реконструкції гіпотетичного природного приросту за 1933 рік (якого насправді не було) та ймовірного приросту за 1934 р., скористаємося опублікованими у 1927 р. прогнозними оцінками українського демографа А. П. Хоменка. Скорегувавши їх за рівнем реальних даних 1935 р., одержимо природний приріст для 1933 р. – 415 тисяч і для 1934 р. – 418 тисяч чоловік. Додаючи загальну цифру природного приросту за 1933 – 1936 рр. (1787 тисяч) до фактичного дефіциту відносно початку 1933 р. (кількість населення станом на 1 січня 1933 року документи рахують у 31.901,4 тисячі осіб. – В. С.), який вказує перепис 1937 р. (1744 тисячі), одержуємо демографічні втрати в розмірі 3.531 тисяча чоловік».
Така методика підрахунку викликала недовіру в автора цих рядків, бо вона не брала до уваги кількість населення на початок 1932 і 1934 років. Відтак мною було проаналізовано великий масив первинних документів українських архівів, що дало можливість заперечити вищевказаний висновок професора Кульчицького. Скажімо, документи статистичних органів УРСР, які збереглися, однозначно свідчать про те, що тільки дітей не дорахувалися понад 4 мільйони! А завдяки комплексній судовій історико-криміналістичній експертизі, до якої були залучені провідні вчені нашої країни, вдалося встановити і загальні втрати в УСРР – 9.104 тисячі, що підтверджено досудовим розслідуванням Служби Безпеки України.
Я, до речі, неодноразово пропонував професорові Кульчицькому зустрітися на привселюдних дебатах з викладом своїх наукових позицій, однак його пропозиція полягала зовсім в іншому: давайте погодимося на цифрі в 3,5 мільйона, тоді, мовляв, світ визнає Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом. Відтак внесення подібної ідеологеми до підготовленого в Києві проекту протестного листа щодо озвучення на відкритті у Вашингтоні восени 2015 року Меморіалу жертвам Голодомору-геноциду 1932 – 1933 роках в Україні було цілком закономірним. При цьому, правда, додавалося, що названа цифра в 3,5 мільйона жертв вже визнана Тімоті Снайдером, Андре Граціозі й Станіславом Кульчицьким, тому, мовляв, не треба шукати чогось нового.
Але поскільки прихильники наукового підходу до встановлення істини продовжували аналізувати первинні архівні документи на місцях, то виявилося, що німецькі дипломати, котрі в 1933 році повідомляли з Москви до Берліна про кількість жертв в УСРР від голоду від 7 до 10 мільйонів, мали рацію: ця цифра на сьогоднішній день, як уже сказано вище, сягає понад 9 мільйонів. А якщо додати втрати українців на Північному Кавказі, то вона підніметься до 10 з половиною мільйонів.
Цей результат комплексної судової історико-криміналістичної експертизи в рамках досудового розслідування Службою Безпеки України, оприлюднений у вересні 2021 року, не змусив професора Кульчицького уважно вивчити матеріали опонентів. Натомість через кілька місяців з’являється новий протестний документ, під яким першим стоїть його підпис, а далі – його вихованців і всіх тих, кого останні змогли вмовити на цю акцію: в тому числі рестораторів, менеджерів, кадровиків, домогосподарок тощо.
Проте підписи некомпетентних у справі підрахунку жертв Голодомору-геноциду громадян не є підставою для скасування експертизи фахівців, тому вихованці професора Кульчицького знайшли інший підхід для уневажнення результатів досудового розслідування СБУ – компрометувати тих науковців, котрі підписали висновок про втрати українців у 10,5 мільйона осіб. А найперше – генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Олесю Стасюк, бо це ж вона підписала звернення до СБУ з проханням провести додаткове розслідування з визначенням кількості жертв, як того вимагала Генеральна Прокуратура України ще 2009 року.
Ось уже третій рік вони, в тому числі наступниця професора Кульчицького на посаді завідувача відділу Інституту історії України НАН України Лариса Якубова, намагаються забрати в О. Стасюк диплом доктора історичних наук, шукаючи елементи плагіату в її дисертації. Досі справа розглядається в судах, а необхідного результату для ініціатора цього рейваху професора Кульчицького досягнути не вдається. Можливо тому, що його самого в цей час не було в Києві.
Щоправда, нещодавно він повернувся до воюючої України із закордону, куди виїхав після російського вторгнення, ось так пояснивши своє рішення в січні 2024 року: «Це есе я обдумував і писав, відпочиваючи на італійському узбережжі Адріатики, у напівсонному курортному містечку. Постійно дивився “Блискавку” у телефоні, щоб дізнатися, як живуть мої співвітчизники під щоденними ракетними обстрілами. Через кілька днів повертаюсь в Україну, щоб жити і працювати разом зі своїм народом. Переможемо!».
Зрозуміло, що професор Кульчицький не залишиться осторонь звичних для нього справ. Тим паче, цілком ймовірно, додадуться й нові, які поставлять проблеми перед його командою. Скажімо, в названих вище борців з плагіатом можуть запитати, чи немає його в окремих текстових співпадіннях книги С. Кульчицького й Л. Якубової «Кримський вузол» з монографією автора цих рядків «Український Крим». Зокрема, тих фактів, які можна було виявити лише в кримських архівах, на які вони не посилаються.
Тобто, роботи росіянину за записом з 1953 року в паспорті Кульчицькому вистачить…
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
