Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели поетичний семінар «Поетка вогняних меж: національні образи Олени Теліги».
У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич закликав осмислити національні образи українки, які Олена Теліга створила у своїй поетичній та публіцистичній творчості, а також національний образ самої видатної поетки, діячки Організації українських націоналістів, одного із символів українського визвольного руху ХХ століття.
Доповідач наголосив: «Маємо бачити образи Олени Теліги в історичному, поетичному, символічному, міфологічному просторі української нації.
Маємо бачити Олену Телігу в Пантеоні українських героїв і серед святих Українського національного храму.
Вона як спалах зірки на національному небі».
Євген Салевич окреслив багатогранний образ Олени Теліги: «поетка вогняних меж, чиє слово патріотичне та пристрасне; людина чину з ідеологією націоналістки; козачка-амазонка, подруга, союзниця і соратниця чоловіка-воїна; жінка, у якій незламна мужність поєдналася з витонченою і глибокою жіночою ніжністю; елегантна й вишукана українка; мучениця і героїня, символ незламності, краси та духовної аристократії; символ нескореності української нації».
Доповідач також навів слова самої Олени Теліги зі статті «Партачі життя», у яких найповніше виявляється її світогляд і розуміння значення національного героїзму:
«Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п’єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не боялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках — своїми динамічними творами.
Академії, ювілеї на честь наших героїв — так, і це все потрібно. Може не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст».
Поетичний образ Олени Теліги у довершеній театральній композиції, побудованій на поезіях «Вечірня пісня» і «Сучасникам», а також на знаменитому слові ідеолога націоналізму Дмитра Донцова «Поетка вогняних меж» подала художник-монументаліст, іконописець і акторка Наталя Білоус.
Довершив театральну композицію поет Святослав Салевич талановитою інтерпретацією поезії Олени Теліги «Пломінний день».
Мистецьке осмислення образу Олени Теліги органічно продовжилося літературознавчою промовою «Первообраз світла в міфопоетиці Олени Теліги: сонце, вогонь і меч», яку виголосив поет і літературознавець, директор Центру наукових досліджень давньої української літератури «Інститут Слова» Павло Салевич. Пропонуємо її повний текст.
Первообраз світла в міфопоетиці Олени Теліги: сонце, вогонь і меч
Поезію Олени Теліги неможливо повноцінно прочитати лише крізь призму історії літератури чи біографії. За зовнішньою простотою її слова прихована архаїчна модель міфологічного мислення, у якій художній образ набуває міфічного смислу. Тому її творчість варто розглядати не лише як поезію національного чину, а й як вияв прадавньої міфологічної традиції. У поезії Теліги майже немає прямих звернень до язичницьких богів, образів чи сюжетів руської (давньоукраїнської) міфологічної традиції. Проте міф присутній у ній не як оповідь, а як спосіб міфологічного мислення. Подібно організований і міфопоетичний світ «Пісні о полку Ігоревім», де сонце, земля, вітер, ріки, дерева, зброя і людина становлять єдиний космос.
На мою думку, художній світ Олени Теліги побудований як єдина вертикаль світла. Її утворюють три вияви первообразу світла — сонце, вогонь і меч. Се не окремі символи, а три вияви єдиного світлоносного начала: сонце народжує космічне світло, вогонь переносить його в людський світ, а меч стає земним здійсненням сонячного закону в героїчному чині.
У міфологічній традиції сонце є осердям космічного порядку й уособленням світової правди. У «Пісні о полку Ігоревім» його затемнення знаменує порушення гармонії між людиною і світом. У поезії Олени Теліги сонце вже не втручається безпосередньо в історію, проте зберігає свою духовну функцію. Воно символізує свободу, відкритий простір і висоту:
«Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче…»
або:
«Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив…».
Сонце у Теліги є також образом перемоги світла над сірістю й безнадією:
«Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях…!»
Його сліпуча височінь закликає людину відкинути страх і сміливо прийняти власну долю:
«Ти в тінь не йди…
В сліпуче сяйво не лякайсь дивитися…»
Отже, художній світ Теліги — се степ, вітер і обрій; не просто пейзаж, а міфологічний космос, у якому людина безнастанно прямує до межі знаного й незнаного, назустріч власній долі.
Якщо сонце є джерелом світла, то вогонь — сонцем, принесеним на землю, його земним втіленням. Саме в сьому, на мою думку, полягає головний міфологічний смисл вогняної символіки Олени Теліги. У традиційній культурі сакральний вогонь постає в різних образах — домашнього вогнища, жертовного полум’я, купальського багаття, очищувального вогню, — проте всі вони є земними виявами небесного сонця.
У поезії Теліги вогонь ніколи не є декоративною деталлю. Він очищує, випробовує й духовно преображає людину. Поетеса відкидає спокійне існування, у якому людський дух залишається нерозкритим:
«…Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах».
Тому її лірична героїня свідомо входить у полум’я як у простір посвяти:
«Крешіть вогонь із кремнів!»
Саме у вогні народжується мужність:
«…Чиє це в іскрах і вогні обличчя?
…Хто у собі з’єднав
Всю мужність світу?»
Поетеса свідомо минає чуже світло:
«Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами…»
Водночас її особисте переживання зливається з долею України, уособленої образом Києва:
«Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений, мій трагічний Київ…
…І це багаття в заграву злилося».
Поранений Київ постає осердям українського світу, що проходить крізь вогонь боротьби й духовного оновлення. Саме тому лірична героїня йде на «клич задимлених вогнів» та обирає шлях посвяти:
«Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег».
Сей мотив перегукується з прадавнім індоєвропейським уявленням про посвяту через вогонь: нове народження можливе лише після духовного спалення колишньої людської природи. У Теліги горить не світ, а людський дух. Її полум’я — не вогонь руйнування і не пожежа історії, а вогонь посвяти, що пробуджує в людині лицаря.
Завершальним виявом світлоносного первообразу стає меч. В архаїчній традиції він є не лише зброєю, а й символом сакрального порядку, вертикаллю, що поєднує землю і небо. Тому й у «Пісні о полку Ігоревім» зброя майже ніколи не постає звичайним предметом: вона взаємодіє з природою і стає учасницею космічної драми. Так само й у Теліги меч перестає бути лише зброєю. Він є знаком чести, вибору й відповідальности:
«… Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча».
Готовність перейняти зброю з ослаблих рук звучить і в іншому її заклику:
«…Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить».
Меч тут означає не насильство, а внутрішню готовність людини до рішучого морального вибору. Саме тому боротьба переноситься з поля бою до людського серця, де перемога над страхом стає передумовою перемоги над ворогом.
Саме тут найповніше виявляється цілісність символічної системи Теліги. Сонце народжує космічне світло, вогонь переносить його в людське життя, а меч — або ширше, героїчний чин — стає земним здійсненням сонячного закону. Перед нами не три окремі символи, а три вияви єдиного первообразу світла, що поєднує космос, людину і героїчний чин. Саме тому в поезії Теліги майже немає культу війни — натомість утверджується культ лицарського чину. Меч у її поезії — не просто зброя сама по собі, а матеріалізована честь.
У сьому, на мою думку, полягає одна з найглибших особливостей поезії Олени Теліги. Вона творить міфологічний світ, у якому героїчний чин є природною формою людського буття. Подібний спосіб міфологічного осмислення світу знаходимо і в «Пісні о полку Ігоревім». Обидва твори виростають із єдиної української духовної традиції.
Львівські місця, пов’язані з життям і діяльністю Олени Теліги, окреслив у своїй промові «Львів в історичній долі Олени Теліги» історик Іван Сварник. Першою адресою є вул. Чарнецького, 26 (нині Винниченка), де впродовж 1922–1939 років містилася редакція «Літературно-наукового вістника», яким керував Дмитро Донцов. У «Вістнику» Олена Теліга публікувалася ще студенткою, наприкінці 1920-х років, а Дмитро Донцов став її духовним наставником на довгі роки У редакції, крім Теліги, бували також Євген Маланюк, Юрій Липа, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Юрій Клен, Богдан Кравців, Улас Самчук.
Другою адресою Олени Теліги є вул. Куркова, 11 (нині Лисенка), де після одруження з Марією Бачинською проживав Дмитро Донцов. У салоні Донцових Олена Теліга бувала після 1926 року вже разом зі своїм чоловіком Михайлом, який завжди мав із собою бандуру й співав для товариства. Тут бували відомі письменники, митці, політики, зокрема емігранти з Великої України.
Наприкінці червня 1941 року, коли до Львова прибула значна частина діячів визвольного руху, Олена Теліга жила в Уласа Самчука й Олега Ольжича на вул. Тарновського (нині Тарнавського), а працювала разом з Олегом Ольжичем у референтурі Проводу ОУН (м) на вул. Академічній, 8 (нині просп. Шевченка). Разом з Уласом Самчуком та Олегом Ольжичем вона бувала також на вул.Підвальній, 3, де 1941 року діяла Спілка українських письменників, а 23 липня відбулася дискусія між прихильниками ОУН (м) та ОУН (б).
20 липня 1941 року Олена Теліга й Улас Самчук відвідали митрополита Андрея Шептицького в Митрополичих палатах на площі Святого Юра й мали з ним тривалу й щиру бесіду.
Від 1992 року у Львові є вулиця Олени Теліги (колишня Біломорська).
Також промови на поетичному семінарі виголосили: доктор історичних наук Ігор Гаврилів — «Незнищенність нації: історичний образ українки Олени Теліги»; кандидат філологічних наук Ольга Антоник — «“Ода до радості”: образ Олени Теліги в красному письменстві»; доктор історичних наук Петро Шкраб’юк — «Героїчний тип українки: Олена Теліга, Олена Степанів, Ольга Басараб»; громадсько-політичний діяч Юрій Антоняк — «Олена Теліга: від мислення ідеєю нації до самопожертви»; доктор економічних наук Борис Карпінський — «До питання національної сили: незламність, витончена жіночність та залізна воля Олени Теліги»; доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський — «Постать Олени Теліги як довершений художній образ».
В обговоренні теми поетичного семінару, окрім уже згаданих учасників, взяли участь відомий художник Ігор Колісник, редактор журналу «Наша спадщина», поет Андрій Левик, відомий архітектор Микола Обідняк, діяч освіти Ярослав Даць, журналістка Зірка Андрусь, перекладачка з іспанської Галина Чубай, громадські діячі Іван Вівчарівський і Марта Продан, завідувачка читального залу ЛОУНБ Ольга Вахула та інші.
Світлини — Ігоря Колісника.
Поетичний семінар проведено за сприяння Зіновія Урсула.
