Іноді музейна колекція починається не з великої ідеї, а з однієї речі, яка раптом зачіпає серце. Так сталося із зібранням українських народних ікон Олени Сагайди та Андрія Ільїнського. Понад 25 років тому вони знаходили ці образи на київському ринку, рятуючи їх від забуття, а сьогодні ці твори стали частиною музейної колекції в Опішному.
1 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, у Центрі популяризації гончарної спадщини України відкрили виставку українського народного іконопису з фондової колекції Національного музею-заповідника українського гончарства. Представлені тут ікони музей отримав у дар від родини мистців Олени Сагайди та Андрія Ільїнського.
Історія зібрання почалася близько 2000 року. Тоді київський художник-кераміст Андрій Ільїнський випадково придбав на ринку першу народну ікону. За нею з’явилася наступна, потім ще одна. Так випадкове захоплення поступово перетворилося на багаторічне збирання.
«Колекція починалась як ніяка не колекція, а просто як захоплення красою одного, як на мене, з чарівніших явищ українського народного мистецтва – народної ікони», – згадує Олена Сагайда.
У тих ринкових знахідках було й дещо інше – майже фізичне відчуття небезпеки втрати. Старі образи лежали просто неба, під дощем і снігом, часто не викликаючи особливого зацікавлення.
Андрій повертався додому зі своїми знахідками, загорнутими в хустинку або газету. Інколи вони з Оленою разом ходили на ринок і вибирали те, що найбільше припадало до серця.
Так у їхньому спільному житті поступово зібрався особливий світ.
Це були не академічні ікони, створені за строгими професійними канонами. Народні майстри говорили про сакральне своєю мовою – безпосередньою, часом наївною, але надзвичайно виразною. У цих образах відчуваються не лише релігійні уявлення, а й характер, емоції та світогляд людей, для яких вони були частиною щоденного життя.
Олена Сагайда зізнається: попри те, що ікони роками були поруч із ними, вона ніколи не відчувала їх цілком своїми.
«У мене завжди було відчуття, що це не належить нам, що це надано на зберігання».
Мабуть, саме тому рішення передати зібрання до Національного музею-заповідника українського гончарства стало закономірним продовженням його історії.
«І зараз вони нарешті здобули справжню домівку. Тут будуть про них піклуватися, доглядати та досліджувати. Дякуємо музею за цю можливість», — говорить Олена.
Тепер ці твори перебувають у просторі, де приватна історія перетинається із загальнонаціональною. Ікони, які колись обирали для себе двоє мистців, сьогодні можуть побачити всі охочі. А разом із ними – побачити світ, який створили українські народні іконописці.
Особливо промовисто, що виставку відкрили саме на Покрову. Образ Богородиці-Покровительки в українській традиції пов’язаний із захистом, домом і заступництвом. У новому контексті ці символи набувають ще одного виміру: йдеться вже не лише про збереження окремих образів, а про збереження пам’яті, яку вони несуть.
Для Олени Сагайди народна ікона – це своєрідний портрет українського народу.
«Ці ікони – справжнє втілення духу нашого народу. Ніжності і краси з одного боку та мужності і сили з іншого».
У них зберігся світ сільських іконописців – людей, чиї імена часто залишилися невідомими, але чиє бачення світу виявилося напрочуд живучим.
«Це можливість бачити світ, що пішов назавжди, світ сільських іконописців, у чиїх творах відобразився наш світогляд. Наш космос, який досі існує, незважаючи ні на що», – каже Олена Сагайда.
Саме цей «космос» тепер можна побачити в Опішному. Не як застиглу сторінку минулого, а як живу мистецьку мову, через яку до нас промовляють люди, що жили задовго до нас.
Ці ікони не варто проходити поглядом. Вони вимагають часу. Їх хочеться розглядати повільно, вдивлятися в обличчя, лінії, кольори, дивуватися простоті й водночас відчувати, скільки сили в ній закладено. Деякі образи ніби зупиняють перед собою – змушують затриматися, помовчати, подумати.
У цій виставці є особлива потужність. Вона не кричить і не намагається вразити. Її сила – в іншому: у мовчазній присутності речей, які пережили своїх творців, свої домівки, час, коли їх могли просто не помітити. Тепер вони дивляться на нас із минулого – і дивним чином говорять про сьогодення.
Тому сюди варто приходити не поспіхом. Залишити за порогом метушню, дати очам призвичаїтися до образів, а собі – можливість побути поруч із ними. Не просто подивитися виставку, а прожити цю зустріч. Бо народна ікона відкривається не одразу. Її потрібно споглядати, вдивлятися, слухати внутрішньою тишею.
А історія самої колекції нагадує: іноді зберегти культурну пам’ять – означає просто вчасно помітити те, повз що інші проходять.
Виставка українського народного іконопису експонується в Центрі популяризації гончарної спадщини України за адресою: вул. Свято-Михайлівська, 3, Опішне, Полтавщина. Щоденно.
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Фото Тараса та Юрка Пошивайлів
