Кожен проєкт має свою дату завершення в календарі. А в самому просторі залишається те, що датою не виміряти, – нове відчуття місця і людини в ньому.
«Відчути простір: музей Кричевських без бар’єрів» – саме з таких.
Кілька місяців тому ми говорили про безбар’єрність як про те, що ще має з’явитися. Тепер можемо говорити про те, що вже стало частиною Музею мистецької родини Кричевських. Але, мабуть, найважливіше – не те, скільки нових рішень тепер має цей простір. Важливіше те, скільки нових способів бути в ньому з’явилося: музей можна побачити, почути, прочитати, а тепер його можна ще й відчути на дотик.
Для когось це можливість уперше скласти у своїй уяві архітектурний образ будинків Василя Кричевського. Для когось – не долати сходи, які раніше ставали перешкодою. Для когось – розглядати орнамент не лише як музейний експонат, а й створювати його власноруч.
Іноді саме в таких простих речах відбуваються найважливіші зміни.
За час реалізації проєкту музей зустрів людей із різним досвідом і різними потребами. Тут були люди з порушеннями зору, військовослужбовці, які проходять реабілітацію, ветерани, родини військових, внутрішньо переміщені люди. І кожна така зустріч по-своєму змінювала уявлення про те, яким має бути доступний музей.
Особливо цінним стало те, що ці люди не просто «тестували» нові рішення. Вони залишали музеєві власний досвід.
Хтось сказав, що, торкаючись моделі, нарешті може уявити будівлю. Хтось, виводячи олівцем геометричний орнамент, раптом повернувся у спогади дитинства. Хтось після першого знайомства з простором захотів повернутися сюди вже разом із родиною.
Саме в таких моментах і стає зрозуміло, навіщо все це.
Безбар’єрність починається не з технічного рішення. Вона починається з простого запитання: «чи є тут місце для мене?»
Цей проєкт дав на нього відповідь – є!
Є місце для людини, яка не бачить, але може пізнавати архітектуру через дотик. Є місце для людини, якій складно подолати сходи. Є місце для того, хто після пережитого шукає кілька годин тиші, краси й можливості зосередитися на чомусь іншому. Є місце для родини, яка хоче разом відкривати українську культуру.
І, зрештою, є місце для кожного, хто приходить сюди не просто «подивитися експозицію», а побути в цьому просторі.
Мабуть, тому назва проєкту – «Відчути простір» – виявилася значно ширшою за початковий задум. Відчути – це не лише доторкнутися руками. Це відчути себе прийнятим. Не зайвим. Не обмеженим. Не тим, для кого «зробили виняток», а звичайним відвідувачем, для якого музей справді відкритий.
Цей проєкт не став би можливим без тих, хто повірив у його ідею й допоміг їй стати реальністю.
Дякуємо Британській Раді (British Council Ukraine) та Українському культурному фонду за підтримку, яка виявилася значно більшою, ніж просто фінансування проєкту. Це підтримка змін, які залишаються надовго: у просторі, в досвіді людей, у нових зустрічах і в самому розумінні того, яким може бути сучасний музей.
Особливо цінно, що навіть у непрості для України часи є інституції, готові підтримувати не лише збереження культурної спадщини, а й її відкритість для людей. Саме завдяки таким партнерствам хороші ідеї отримують шанс вирости у реальні зміни.
Проєкт завершено. Але його результат не закінчується разом із фінальним звітом.
Залишаються нові можливості, нові знайомства, нові історії й найважливіше – інше ставлення до самого музейного простору.
Адже безбар’єрність – це не момент, коли встановлено необхідне обладнання чи підготовлено нові матеріали. Це процес, у якому простір поступово вчиться бачити людину.
І якщо після цього проєкту хоча б для когось музей став місцем, куди можна прийти без страху, незручності чи відчуття «це не для мене», – значить, усе було недаремно.
Ми починали з бажання відкрити простір.
А завершили тим, що відкрили його ще ширше – ДЛЯ ЛЮДИНИ!
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби
Національного музею гончарства
