Юрій Драган – поет, зачинатель «празької школи» в українській літературі, сотник Армії УНР (100 років тому) | Український погляд

100 років тому:

17.03.1926 – від сухот легень і горла в туберкульозному санаторії в м. Плешов біля Праги (Чехо-Словаччина) помер Юрій Драган – поет, зачинатель «празької школи» в українській літературі, сотник Армії УНР.

Батько – українець, інженер за фахом; мати – грузинка, мала гімназіальну освіту. Батько помер за три місяці до народження Юрія, тому мати з сином переїхала до Тифліса (нині Тбілісі) в Грузії, де володіла чотириповерховим будинком. Змалку любив багато читати. Мати, будучи промосковських поглядів, намагалася схилити сина до московитської культури. Однак Юрій, як згодом засвідчив у листі до Микити Шаповала, «твердо знав, що він малорос, нащадок запорізького сотника». У дев’ять років померла мати, і хлопця взяла на виховання тітка, а після її смерти, у шістнадцять років, він переїхав до дядька в Петербург. Навчався в Тираспольській реальній школі, яку не закінчив через початок Першої світової війни. Служив у московитській армії, останнє звання – поручник; був поранений. Після Лютневої революції 1917 року в травні став членом Української військової ради в Петербурзі, а згодом приєднався до Армії УНР. Командир 8-го кінного Українського полку 2-ї кадрової кінної дивізії (з лютого 1919). Старшина Кам’янецької юнацької школи (1920-1921).

Після поразки визвольної боротьби перебував у таборах інтернованих вояків Армії УНР у Ланцуті, Вадовицях та Каліші; учасник літературно-мистецького товариства «Веселка» в Каліші та один із редакторів однойменного таборового журналу (1921-1922). Умови таборового утримання спричинили важке захворювання, яке згодом призвело до передчасної смерти. 1922 емігрував до Чехо-Словаччини. У 1923 вступив до Українського високого педагогічного інституті у Празі ім. М. Драгоманова.

Писати вірші почав уже в 14 років; перший вірш московитською мовою надрукував у часописі «Закавказье». Друкувався в інших альманахах і журналах. Становлення Драгана як українця відбулося в лавах Армії УНР, а як українського поета – під час редагування таборового журналу «Веселка». У листі до Микити Шаповала власну трансформацію з малороса в українця у цей період сам поет описував так: «Серцем українізувався поступово. Найбільш помагали наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем».

У Чехії виступив з ініціативою створення й уклав статут «Товариства взаємодопомоги бувших Українських Вояків». Секретар «Спілки українських військових демократів», член товариства (націоналістичного спрямування) українських письменників «Культ». Постійний учасник літературних вечорів. Друкувався в журналах «Студентський вісник» та «Нова Україна»; 1925 видав першу і єдину збірку поезій «Сагайдак». Сформував власний поетичний стиль на основі символізму та українського фольклору, часто звертався до філософського осмислення тем з історії України.

Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі в спільній могилі зі скульптором Степаном Колядинським; через несплату коштів на утримання могила не збереглася. Народився у Єлисаветграді (нині Кропивницький) 1894.

То я та віту, в дикім полі,

Отруйні стріли, сагайдак, –

Таким міцним солодким болем,

Наповнить їх смертельний знак…

Кому однаково цілунки,

Удари рани і вино…

Водно-густі червоні трунки,

Та кінь на руки на стегно!

Так пишно вмерти, ясно жити!

Ось білий Либідь – все вперед…

І раптом стрілами промитий,

Паде в зелений очерет.