80 років тому:
(продовження допису за 8.02.1942)
9-17.05.1942 – у Києві в катедральному соборі Андрія Первозванного відбувся другий у цьому році Собор УАПЦ на якому висвячено шість нових єпископів. Після єпископської хіротонії на Соборі у Пинську 8-10.02.1942 новопоставлені єпископ Чигиринський Никанор Абрамович та єпископ Уманський Ігор Губа прибули до Києва й відразу наштовхнулися на відверту неприхильність німецької окупаційної влади. До кінця окупації владика Никанор звертався з проханнями передати для УАПЦ Софіївський собор з будівлями, проте гітлерівці не реагували на ці звернення. Ба більше не рідко німецька влада надавала перевагу чи сприяла Автономній Церкві, яка юридично підпорядковувалася Московитській Православній Церкві (РПЦ), тобто країні з якою Німеччина провадила війну. Хоча нічого дивного тут немає, бо навіть найменше піднесення національної свідомости окупованого народу для них складало більшу загрозу, ніж релігійна група яка хоча й підпорядкована ворогу, проте відірвана від гущі народу. Та попри несприятливі обставини владики невтомно працювали над відродженням церковних структур і організації душпастирської опіки народу. По всіх землях України виникали нові парафії, висвячувались нові священники, навіть переходили священники з колишньої РПЦ. Тільки за перші три місяці владики висвятили 103 священників. Проте священників і особливо єпископів хронічно не вистачало, тому в травні у Києві був скликаний черговий Собор УАПЦ. Оскільки ширились чутки, що німці мають намір заборонити «самовільні» єпископські свячення Собор збирався поспіхом, а хіротонії нових єпископів відбувалися напівтаємно. За час роботи Собору висвячено єпископів Фотія Тимощука (Чернігівський), Мануїла Тарнавського (Білоцерківський), Михаїла Хорошого (Єлизаветградський), Мстислава Скрипника (Переяславський), Сильвестра Гаєвського (Люблінський), Григорія Огійчука (Житомирський). Зрештою поспіх і побоювання виявились небезпідставними, бо вже 26.05.1942 райхскомісар України Еріх Кох заборонив висвячувати єпископів без попереднього погодження з німецькою владою, а у вересні 1942 заборонено взагалі висвячувати нових єпископів. На початку 1943 Е. Кох для УАПЦ та Автономної Церкви заборонив скликати собори, а єпископів підпорядкував німецькій адміністрації. Проте стримати поширення українського православ’я було уже неможливо – станом на літо 1943 УАПЦ нараховувала близько 3000 парафій та понад 1700 священників. Але з повторною окупацією українських земель червоною Москвою усе було брутально знищено.
