300 років тому:
29(18).12.1724 – у в’язниці Петропавлівської фортеці в Санкт-Петербурзі помер Павло Полуботок, чернігівський полковник (1706-1722), наказний гетьман Лівобережної України (1722-1723). Народився близько 1660 на родинному хуторі Стара Полуботківка (нині в межах смт. Шрамківка на Черкащині) в шляхетській родині (герб «Приятель») Леонтія Полуботка, переяславського полковника та генерального осавула (в уряді гетьмана Івана Самойловича). Навчався Павло у Києво-Могилянській академії (1670-ті). Близько 1680 одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича; в шлюбі народилося п’ятеро дітей. Одруження сприяло швидкому кар’єрному зросту: військовий товариш Чернігівського полку (1696-1697), значковий товариш (1697-1698). Як родич гетьмана мав перспективи та амбіції стати гетьманом, проте його випередив Іван Мазепа (1687).
Батько й син Полуботки провадили успішну підприємницьку діяльність: скуповували землі на території Чернігівського та Переяславського полків, розвивали різноманітні промисли та виробництва, займались торгівлею хутром і зерном. Проте у 1692 Леонтія та Павла Полуботків звинувачено у змові проти гетьмана Івана Мазепи та взято під домашній арешт у Батурині. Переяславського полковника Леонтія Полуботка визнано винним і позбавлено уряду та маєтностей. За деякими даними гнів Мазепи дещо зумів послабити миргородський полковник Данило Апостол. Невдовзі після цих подій батько Леонтій Полуботок помер (1695), а син Павло заходився поступово відновлювати та примножувати своє економічне становище. З огляду на авторитет роду Полуботків серед козацтва та утвердження в статусі гетьмана, Іван Мазепа повернув Павлу Полуботку частину маєтностей конфіскованих у батька, а в квітні 1705 настановив чернігівським полковником.
Під час Північної війни та виступу Івана Мазепи на боці шведів, на початку листопада 1708 Павло Полуботок і полковники Іван Скоропадський, Стефан Томара і Яків Жураківський на вимогу Петра І прибули до Богданівки, де розташовувалася царська ставка. Історики по різному пояснюють цей крок полковника: одні наголошують, що на той час разом із полком перебував у Кролевці, тобто в ар’єргарді московитських військ і навіть при великому бажанні не міг приєднатися до гетьмана Мазепи, інші ж шукають мотивів у непростих стосунках Полуботка з Мазепою та усвідомлення полковником майбутньої поразки гетьмана. 18(7) листопада 1708 у Глухові, куди перенесено столицю Гетьманщини після сплюндрування Батурина, за наказом московського царя скликано козацьку раду для обрання нового гетьмана. Звісно так звані «вибори» відбувалися під пильним наглядом московських сатрапів та «охороною» окупаційних полків. З-поміж п’яти козацьких полковників Полуботок вважався беззаперечним претендентом на гетьманську булаву, користувався велетенською підтримкою в козацтва, проте остаточний вибір зробив Петро І, призначивши гетьманом Івана Скоропадського. Показово, що вибір московський цар зробив навіть попри те, що Скоропадський раніше перебував у приятельських стосунках з Мазепою, а в Полуботка навпаки була давніша історія поважного конфлікту. Розрахунок московського царя полягав у недопущенні міцної та авторитетної гетьманської влади в Україні, а саме від Полуботка, який був освіченим, вольовим, молодим та енергійним і принциповим у захисті автономії України виходила ця небезпека. Про нього Петро І сказав: «Цей дуже хитрий; він може Мазепі уподібнитися». Разом з тим, щоби в тогочасній непевній військово-політичній ситуації втримати Полуботка при царському дворі імператор обдарував його численними маєтностями конфіскованими в Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Івана Обидовського. Здійснюючи інтенсивну господарську діяльність Полуботок в скорому часі став одним із найзаможніших магнатів Гетьманщини та Слобожанщини; у його володінні було 3200 селянських господарств, численні двори та хороми по всьому Лівобережжі, мав власну бібліотеку, колекцію мистецьких творів та зброї. Уклав коротку «Кроніку» про події в Україні впродовж 1452-1715 років. Після смерти першої дружини (1717) одружився вдруге на дочці ніжинського полкового судді Ганні Лазаревич, удові військового товариша Романа Жураківського.
У 1721 за наказом Петра І на чолі 10-тисячного корпусу козаків брав участь в прокладенні Ладозького каналу. На цих роботах від каторжних умов праці, несприятливого клімату та нестачі продовольства загинув кожен четвертий українець. Після поразки Мазепи Москва методично перетворювала окуповану Україну на одну з провінцій великої імперії, виснажуючи її економічно, інтелектуально та знелюднюючи загарбані землі. 27(16) червня 1722 для обмеження повноважень гетьмана та підпорядкування його загальноімперській системі управління Петро І утворив Малоросійську колегію на чолі з Степаном Вельяміновим. Через цю структуру імператор мав намір швидко та остаточно ліквідувати автономію Гетьманшини. 14(3) липня 1722 у Глухові помер гетьман Іван Скоропадський, а наступного дня козацька старшина, згідно заповіту Скоропадського, ще до оголошення Москвою нових виборів, обрала наказним гетьманом (тобто виконувачем обов’язків гетьмана) Павла Полуботка. Це стало можливим через участь царя в «Перському поході». Однак Петро І не потвердив цих виборів, оскільки в його планах уже не було місця для гетьманського уряду. Натомість цар наказав керувати Гетьманщиною Колегії генеральних старшин разом із Малоросійською колегією. Та попри це, у винятково складних обставинах, щоби протидіяти московським колоніальним заходам Полуботок розпочав реформування державного устрою Гетьманщини. 19 серпня 1722 видав універсал із забороною старшині, світським й духовним можновладцям змушувати козаків до виконання приватних робіт – вони повинні «виконувати власні обов’язки, відповідні їх козацькому чину». В юридичній царині строго регламентувався процес судочинства, запроваджувався принцип колегіальности, встановлювався порядок судових апеляцій, створювалась інституція інспекторів для нагляду за виконанням гетьманських універсалів, що мало забезпечити соціальну справедливість на противагу московитським корумпованим судам. Також наказний гетьман намагався впровадити фінансову реформу, яка мала на меті позбутися фінансового підпорядкування Лівобережної України Малоросійській колегії (згодом це було потрактовано слідством як корупційні діяння). Полуботку навіть вдалося через Сенат скасувати низку розпоряджень Малоросійської колегії (Вельямінова). Також домагався від московитської влади проведення нових гетьманських виборів. В протидії московській окупаційній політиці та зокрема незаконному функціонуванню Малоросійської колегії гетьман апелював до «Статей» Богдана Хмельницького. Наслідком такої активної незалежницької діяльности Полуботок увійшов у протистояння з московитською владою та зокрема у ворожнечу з Вельяміновим. Відповідно на нього лавиною сипалися доноси в Москву.
30 січня 1723 до Петра І вирушила делегація козацьких старшин (полтавський полковник Василь Кочубей-молодший, гадяцький полковий суддя Григорій Граб’янка, сотники Іван Войцехович, Іван Холодович і Добронізький, значковий військовий товариш Василь Гамалія), яка серед інших питань домагалася припинити настановлення московських комендантів в українських містах та призначення виборів гетьмана. У відповідь в квітні цар ще більше обмежив повноваження наказного гетьмана та розширив повноваження Малоросійської колегії. Щоби врешті покінчити із самостійною політикою гетьманського уряду 22 травня 1723 Полуботка зі старшиною викликано до Петербургу. В північній столиці до звинувачень гетьмана в антидержавній діяльности та зв’язках з еміграційним гетьманом Пилипом Орликом долучився й землячок-ренегат Феофан Прокопович. Однак Полуботок, попри очевидну небезпеку, надалі відстоював права України та домагався заміни Малоросійської колегії на Генеральний суд у складі 7 осіб. З вересня Таємна канцелярія розпочала допитувати гетьмана, суддю та писаря. 21(10) листопада 1723 українська делегація зуміла передати царю так звані Коломацькі чолобитні (164 підписи) з проханням проведення виборів гетьмана та ліквідації неправомірних податків запроваджених Малоросійською колегією. Після ознайомлення із змістом чолобитної, цар впав у велику лють та наказав заарештувати усю козацьку делегацію й помістити в Петропавлівську фортецю. Більш як півроку тривали допити і тортури, а в середині 1724 справу із звинуваченнями гетьмана в розтратах, корупції та незаконному привласненні майна (звинувачень у державній зраді чомусь не інкриміновано) відправлено на розгляд до Верховного суду. Проте внаслідок тортур та важкого захворювання Полуботок, не дочекавшись суду, помер у в’язниці. Похований у Петербурзі на Самсонівському цвинтарі; московський вінценосний деспот не дозволив поставити на могилі навіть найменшого каменю, тож могила не збереглася. Решту українських в’язнів через рік випущено на волю новою царицею Катериною І, правда без права повернення в Україну (змушені були замешкати в Петербурзі).
За свідченням історика Миколи Костомарова в другій половині ХІХ ст. на Лівобережжі портрет Павла Полуботка можна було зустріти в багатьох селянських хатах. Про останні дні гетьмана та невідому долю його величезних багатств від найдавніших часів постало чимало легенд. Невідомий автор «Історії русів» стверджує, що у в’язниці між гетьманом та московським царем відбулася розмова, під час якої Полуботок відверто промовив кату українського народу: «Обстоюючи вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене краще найлютішою смертю померти, як дивитися на поголовну загибель моїх земляків». Згідно з іншою версією цієї розмови гетьман сказав Петрові: «Золота мого не знайдеш. Не потрібне воно мертвим. Дуже скоро там, на небесах, нас розсудить сам Господь». А вже за місяць 8 лютого 1725, як й передбачив український гетьман московський цар околів. Малоймовірним є щоби Петро, з його зневажливим ставленням до людей, міг прийти в каземат до свого в’язня. Проте достовірно відомо, що до важко хворого гетьмана слідчі посилали московитського попа, щоби той під час сповіди вивідав у нього інформацію, яку в’язень не сказав на допитах.
Інша легенда (з кінця ХVІІІ ст.) розповідає, що Полуботок, передчуваючи близьку трагічну розв’язку його активної протидії московському режиму, 1720 таємно доручив синові Якову вивезти (через Архангельськ) велетенську суму грошей до Лондона та покласти їх на рахунок «Банку Ост-Індійської компанії». Мовляв тоді за кордон перевезено 200 тисяч золотих монет 980-ї проби (близько 1400 кг) та розміщено в банку чи то під 7,5 %, а чи лише під 4 % річних. За орієнтовними підрахунками станом на 1991 в британському банку мало би накопичитися вже 16 мільярдів фунтів стерлінгів. Пристрасті навколо «скарбу Полуботка» з особливою силою спалахнули 1907 після публікації на цю тему нарису професора Петербурзької консерваторії Олександра Рубця в московитському часописі «Новий час». 1908 в Стародубі зібралося близько сотні правдивих та міфічних спадкоємців Полуботка, які створили організаційне бюро, та домоглися від консула Московії в Лондоні подати до фінансової установи відповідний запит. Можливістю заволодіти дармовим золотом цікавилися також урядовці СРСР, а на початку незалежности України в суспільстві збурилася велетенська хвиля пустопорожнього інтересу до нагоди миттєво та без надмірних зусиль забезпечити добробут в країні. У Верховній Раді України було навіть створено парламентський комітет, члени якого літали до Лондона шукати скарбів, яких ніхто й ніколи не бачив. І нікому тоді з розумних людей не не спало на гадку поставити собі просте запитання: як молодий нащадок гетьмана, що перебував в немилості та під пильним оком московитських урядовців, зумів через пів України та Московію таємно допровадити до Архангельська майже півтори тони золота, не викликаючи надмірного інтересу та підозр завантажитися на корабель, а відтак переправити його до Великої Британії? Та з часом пристрасті вщухли й нині хіба вже ніхто серйозно не ставиться до ідеї таким екстравагантним способом покращити економічний стан в країні. Але найбільшим «скарбом Полуботка» є історичний урок для всіх наступних поколінь, що реальний добробут України можна здобути тільки натхненною працею та важкою боротьбою із захланним північним сусідом-варваром, який спить і бачить остаточно знищити Україну та українську націю.
