20 років тому:
15.03.2006 – у м. Остер на Чернігівщині у власному помешканні виявлено значно розкладене мертве тіло Миколи Холодного – поета-шістдесятника, правозахисника, літературознавеця, перекладача, класика авангардної поезії.
Діда Миколи розкуркулили ще до його народження, тож із дитинства в нього сформувалася ненависть до окупаційного більшовицького режиму. У 1949, навчаючись у п’ятому класі семирічної школи в сусідньому селі Карильське, виготовив листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу», яку підкинув у шкільному коридорі. За почерком автора швидко розшукали, однак керівництво школи, остерігаючись незадоволення вищого начальства, воліло приховати справу, обмежившись «виховною бесідою». Та все ж у 1955 був виключений із Краснопільської середньої школи за намагання завести вуса. Захоплення в підлітковому віці піротехнікою завершилося відірваними пальцями правої руки та спотвореним обличчям. У газеті «Радянська Коропщина» опублікував вірша «Бригадир-нероба», через що змушений був утікати до Миргорода, де влаштувався робітником на стадіоні.
Навчався на філологічному факультеті Київського університету (від 1961), де познайомився з Іваном Дзюбою. 5 грудня 1965, будучи вже студентом п’ятикурсником, виступив із критикою під час обговорення роману професора Арсена Іщука «Вербівчани», який подавався на Шевченківську премію. Наступного дня був виключений з комсомолу та, відповідно з навчального закладу. Одружився з учителькою Марією Глушук із селища Привітне на Черкащині, проте через брак житла та роботи через рік сім’я розпалася. За протекцією кандидата філологічних наук Івана Варченка останній курс навчання закінчив в Одеському університеті (1968). Працював у Самгородській школі на Київщині.
Писати вірші почав ще з юних літ. У 1950-му, маючи 11 років, відправив свої вірші Павлу Тичині, який достойно їх оцінив і передплатив молодому поету «Літературну Україну». Проте через бунтарський і запальний характер придворного піїта з нього не могло стати за визначенням. В УРСР його вірші не публікувалися, тож у 1960-х став активним автором самвидаву; його поезія також виходила друком у Празі, Парижі, Торонто, Римі, США.
Навчаючись у Київському університеті, від 1962 – учасник Клубу творчої молоді «Сучасник»; активно виступав на літературних вечорах у школах та ВНЗ, будинках культури та парках. У грудні 1962 перша збірка віршів «Червоний сон» отримала позитивну рецензію Івана Дзюби, проте до друку допущена не була. У 1964 в Університеті на Дні філолога прочитав вірша «300-ліття возз’єднання України з Росією», після чого декан П. Федченко вимагав перевестися на вечірній відділ, інакше погрожував відрахуванням. У квітні 1965 на студентській науковій конференції в доповіді позитивно згадав Петлюру та Самчука; у серпні в карпатському селі Шешори спільно з В’ячеславом Чорноволом, Зиновією Франко та іншими шістдесятниками взяв участь у мітингу-протесті через заборону відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку. Тож не дивно, що після критики згадуваного роману професора Іщука був урешті відрахований з університету.
18-19 квітня 1966 разом із Ліною Костенко та Іваном Драчем протестував перед Львівським обласним судом, де режим розправлявся з М. Осадчим, М. Зваричевською, братами Горинями. У травні через самвидав поширив лист до П. Шелеста (обсягом 90 сторінок) про порушення Загальної Декларації прав людини ООН. 28 травня 1966 в Києві, у день 50-річчя смерти Івана Франка, біля пам’ятника Каменяреві прочитав два власні «націоналістичні» вірші, за що з Олесем Сергієнком, Віктором Ковальчуком та Валерієм Набоком був заарештований на 15 діб. У Лук’янівській в’язниці затримані оголосили голодування, через що їх годували примусово; після звільнення Холодному заборонили проживати в Києві. Логічним наслідком такої гіперактивної «антирадянщини» стало те, що не міг надовго влаштуватися на роботу: після чергового «вчинку» його звільняли.
У 1971 у Львові спільно з поетом Грицьком Чубаєм, художником Орестом Яворським, співаком Віктором Морозовим, перекладачем Олегом Лишегою, письменником Михайлом Осадчим створили нелегальний самвидавський журнал «Скриня», який відразу виявило та припинило КДБ. 20 лютого 1972 заарештований у Києві за «антирадянську пропаганду». Йому інкриміновали видану 1969 на Заході збірку позацензурних поетів «Крик з могили. Захалявні вірші з України», серед яких був і Холодний. Перебував під домашнім арештом у Вінниці. 7 липня 1972 в газеті «Літературна Україна» було опубліковано покаянний лист Холодного, який урятував його від суду та тюремного ув’язнення. Проте він перебував під постійним наглядом КДБ, часто зазнавав звільнень із роботи з політичних мотивів, не міг друкувати свої твори в Україні. Працівники спецслужб часто сприймали поета як напівбожевільного; зрештою таке сприйняття підживлювала дивакувата поведінка Холодного: він був доволі важким у спілкуванні, мав нестримний характер, міг понавигадувати різних небилиць про будь-кого, з ким стикався; ще до арешту 1972 звернувся до Мао Цзедуна, а 1984 – до Рональда Рейгана з проханням про політичний притулок.
З липня 1976 жив у м. Остер Чернігівської области, яке після вибуху реактора на АЕС потрапило до Чорнобильської зони. Працював у школі, постійно зазнавав звинувачень в націоналізмі та профілактичних викликів до КДБ. У квітня 1982 був звинувачений у знищенні статуетки Леніна, портрета Брежнєва та рушника «300 років України з Росією», за що на 10 діб примусово поміщений до Чернігівської психіатричної лікарні. У 1987 став одним із ініціаторів будівництва церкви в рідному селі.
У 1989, в часи розвалу комуністичної імперії, був організатором осередку Народного руху України в Острі; підняв над міською радою синьо-жовтий прапор. Член Міжнародної організації україністів (1990), Спілки письменників України (1993), Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих (2002); голова Козелецької районної організації Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка. У 1992 СБУ повернула Холодному вилучені у 1972 рукописи, а 1993 ректор Київського університету скасував наказ 1965 року про його виключення. У 1990-х за власні кошти видав дві збірки віршів. Постійно жорстко критикував владу, що де-факто залишалася прокомуністичною та промосковською, і застерігав перед можливістю реваншу московитів.
Похований на кладовищі м. Остер 25.03.2006. Обставини смерти до сьогодні залишаються нез’ясованими. Друзі поета наполягають, що його було вбито, і як аргументи наводять синці на обличчі померлого та сліди крови на підлозі, порозкидані рукописи й речі в квартирі, хоча покійний завжди підтримував зразковий порядок, а також дивні пошкодження на вхідних дверях. Натомість офіційна версія слідства стверджувала, що двері були замкнені зсередини, ознак зламу та пограбування не виявлено; Холодному, можливо, стало зле, він упав і вдарився головою, внаслідок чого утворилася травма на потилиці та витекла кров. Судова експертиза, з огляду на те, що тіло пролежало близько двох тижнів, констатувала неможливість виявити на тілі травми й оголосила причиною смерти серцеву недостатність. Тому кримінальну справу про вбивство, попри наполягання громадськости та друзів письменника, порушено не було.
Народився у с. Краснопілля на Чернігівщині 1939.
Смерть «незручного» поета в провінційному містечку в період, коли Україну стрясали гучні політичні кризи, виявилася непомітною та «нецікавою» для засобів масової інформації. У цій історії крапок незмірно менше, ніж знаків запитання. Парадокс життя і смерти письменника й громадянина полягає в тому, що все життя він боровся з системою за правду, а пішов із життя за обставин, коли правду встановити вже неможливо. Трагічна та водночас незламна постать Миколи Холодного є черговим нагадуванням, що історія української літератури й назагал історія України – це не перелік біографічних дат, а живі й часто трагічні долі.
* * *
Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами –
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба –
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.
1966 р.
* * *
Привид
«Привид бродить по Європі», Карл Маркс.
В добу, коли ракетні свисти
На Марсі мешканців збудили,
Хто б міг повірить, щоб у місті
За кимось привиди ходили?
В радянськім місті? Певна річ,
Про це не може й мови бути.
Воно-то так, та третю ніч
Спокійно як мені заснути?
Де не поїдь, де не піди,
Де не ступи у місті вільному,
Він вирина, мов із води, –
Знайомий привид у цивільному.
Ба, скрізь нові життєві форми,
Що й він, мабуть, ма’ службу нести.
В колгоспі привид цей три норми
За день давав би, слово честі.
Відсвітить сонце, чорним вороном
На землю вечір упаде,
Поснуть собаки злі наморено,
А він іде, а він іде.
А я радію, піт утерши
Пополотнілою рукою –
Це у житті моєму перший,
Кого повів я за собою.
* * *
УКРАЇНА
Люблена-перелюблена,
синочками ґвалтована,
багнетом приголублена –
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, –
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, –
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого –
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, Герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок –
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!
* * *
РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ
(навіяно посмертним прийняттям Грицька Чубая до Спілки письменників)
Прийняли до Спілки у столиці,
коли виріс на могилі клен.
Бо дідам нема уже різниці,
чи живий, чи мертвий їхній член.
У морській воді принишкли мідії,
над водою квилить пізній птах.
Мертвий Гриць сидітиме в президії
на літературних вечорах.
Напис: «Для почетных погребений», –
зліва від алеї зарябів.
Тільки привілеї край алеї
не Грицько в начальства заробив.
Багатьох їх знаю я у пику.
І почоту знаю того суть.
Над співцем похованим опіку,
навіть скорчившись, вони несуть.
І коли заграють інструменти –
їм здається й зараз, мов колись,
що Грицько повз їхні монументи
погляда з надією на ліс.
Попрямує лісом він у луки.
Наляка на дереві дрозда.
І поета візьмуть попід руки,
бо, дивись, дістане й до гнізда.
Заспіває у Сибірі пилка,
і замовкне ще одне перо.
Нас з тобою поховає Спілка
краще поховального бюро.
Сихів, 23. 04. 91 р.
* * *
Бродять свині у Криму
з рижою щетиною,
І дивуються, чому
не стаю скотиною.
Пронизав свинячий лад
виробничу царину:
перерили виноград
і життя татарину.
Захотілося свині
не в землі копатися –
в автономному багні
зволила купатися.
За трибуну вийшов хряк:
— На пісочку ляжем,
і посиплеться з гілляк
золото над пляжем.
Порося в мішку кричить:
— Я мале, а здужаю
Чорне море сполучить
з тульською калюжею.
Українці: — Цур йому! –
Караїми охкають.
Бродять свині у Криму,
по-московськи рохкають.
1993 рік
* * *
Василь Стус про Миколу Холодного:
Коли Холодний свині пас
і пах від смороду і поту,
цей поетичний ловелас
вкраїнську оббрехав Голготу.
Сміявся з мук (прокрустів глузд?)
І глузував з святого німбу,
коли провадили на дибу,
на смертний німб позводив кпини.
Він в геніальності загруз,
топився в крові України,
а світ не той і ти не той,
блукає українська муза,
зубило взявши й долото,
політкатівнями Союзу.
Її покажуть з-під поли,
а заховають аж за ґрати.
Вона вже звична до хули,
прокльони в узголів’я брати.
