100 років тому:
9.04.1922 – у м. Меджилабірці, нині Словаччина в родині залізничника народився Іван Мацинський, поет, перекладач, літературознавець, літературний редактор, культурно-освітній діяч. Закінчив Пряшівську руську греко-католицьку учительську семінарію (1937-1941), Вищу школу суспільних наук у Празі (1945-1949). Також навчався на філософському факультеті Університету ім. П. Шафарика у Пряшеві, з останнього курсу якого відрахований з політичних мотивів. Від 1949 постійно мешкав у Пряшеві. Ранні твори писав московитською мовою, проте згодом перейшов на літературну українську мову. Позаштатний викладач православного богословського факультету Університету ім. Шафарика у Пряшеві (1951-1956). Співорганізатор українського журналу «Дукля» (1953) та Української секції Спілки письменників Словаччини (1952), яку очолював у 1963-1970. Директор Українського національного театру (1956-1959), при якому заснував Піддуклянський український народний ансамбль, завідувач відділу Української літератури Словацького педагогічного видавництва у Пряшеві (1959-1970). Член ЦК і перший секретар (1969-1970) Культурної спілки українських трудящих. За його діяльної участі українські суспільні організації Пряшівщини досягли найвищого розвитку. Активний учасник «Празької весни» (1968) на Пряшівщині, після придушення якої у 1970 позбавлений усіх посад із забороною друкуватися. Автор шести поетичних збірок, прозових творів, наукових досліджень з літератури карпатських українців, життя та побуту лемків, перекладів українською мовою класиків словацької поезії. Обстоював історично-національну спільність карпатських русинів-українців з усією українською нацією. Невиданим залишається «Словник українських рим». Твори перекладені словацькою, чеською, угорською та іншими мовами. Помер у Пряшеві, Словаччина 1987.
УКРАЇНСЬКА МОВА (уривок)
З “Кобзаря” – у світ вікно,
із “Русалки Дністрової”
ще й сьогодні п’єм вино.
Дивна п’янкість браги тої
стала любою давно,
і Шевченко, і Шашкевич
біля рідного села
це не шепіт комишевий
і не лепет кришталевий
заростів та джерела.
Це їх слово, слово, слово,
що запліднює пісні:
наче бджоли клопітні,
ті слова в погожі дні
облітають гарячково
луки й обшири земні.
Звідусюди чуть нові
ще незнані співи досі,
бо земля, хребти її –
пелюстки в чудовій рожі.
