150 років тому:
7.04.1876 – у м. Буськ, нині Львівської области, народився Іларіон Свєнціцький – філолог, музеєзнавець, мистецтвознавець, палеограф, етнограф, літературознавець, громадсько-культурний діяч.
Батько працював народним учителем. Родина походила з Білорусі та мала прізвище «Святицькі», однак Іларіон українізував його, маніфестуючи цим свою українську ідентичність. Закінчив Українську академічну гімназію у Львові (1887-1895), математично-філософський факультет Львівського університету (1895-1899). Ще в студентські роки працював у Музеї Ставропігійського інституту (1898-1899). Від 1889 року – вільний слухач історико-філологічного факультету Імператорського університету та Археологічного інституту в Санкт-Петербурзі. Лінгвістичну освіту поглиблював у Відні, де захистив докторську дисертацію (1902). Дійсний член Наукового товариства імени Шевченка (1914), заступник керівника філологічної секції (1924-1939).
На початку ХХ століття належав до москвофілів, видавав журнал «Живая мисль» (1902-1905), проте під впливом Івана Франка відійшов від цієї течії. Член-засновник (1908) та професор (1914-1915; 1920-1924) Товариства наукових викладів ім. П. Могили. Доцент кафедри слов’янської філології (1913-1914 і 1934-1939 [в літературі також 1933]), професор і завідувач кафедри слов’янської філології (травень-червень 1941; 1944-1950) Львівського університету. Після окупації Галичини польська влада до 1934 року не допускала його до викладання в університеті. Професор Львівського таємного Українського університету у Львові (1921-1925). Від 1944 року – також завідувач відділу мовознавства Інституту суспільних наук Академії наук УРСР.
Неоціненною для української культури є його діяльність у царині музейництва та збереження національних шедеврів в умовах жорсткого тиску окупаційних режимів, особливо московсько-більшовицького. У 1905 році за дорученням митрополита Андрея Шептицького став засновником Національного музею у Львові, який очолював до 1952 року. Невтомною працею сформував унікальну колекцію, що репрезентувала духовну культуру української нації від найдавніших часів. На кінець 1930-х років збірка налічувала понад 80 тисяч експонатів і стала колекцією європейського рівня. Для поповнення фондів здійснював експедиції західноукраїнськими землями, підтримував жваві контакти з антикварами, бібліофілами та колекціонерами різних країн. Особливу увагу приділяв давньому іконопису, рукописам і стародрукам. Водночас був ентузіастом новітнього мистецтва – організовував виставки сучасних українських мистців, створив окрему збірку модерного мистецтва. Ініціював наукове вивчення та реставрацію експонатів. Розвивав видавничу й виставкову діяльність, популяризував українську культуру за кордоном. У міжвоєнний період був подвижником розвитку регіонального музейництва. Ініціатор створення і секретар (1931-1939) Союзу прихильників Національного музею у Львові, голова (1930-1939) «Союзу українських наукових робітників книгозбірень і музеїв у Львові». Член управи Союзу музеїв у Польщі, у 1937-1938 роках – голова української секції. Активний учасник з’їздів бібліотекарів і музеологів у містах Речі Посполитої та Європи. Завдяки його таланту та кропіткій праці, а також постійній опіці митрополита А. Шептицького музей в умовах окупації перетворився на потужний центр національного духовно-культурного життя в Галичині.
Під час Першої світової війни, в умовах московської окупації Галичини, мужньо захищав музейні цінності від розграбування, за що уночі з 5 на 6 червня 1915 року був заарештований, після чого разом із сім’єю вивезений в глибину імперії як «пропагандист мазепинських ідей». Викладач кафедри слов’янської філології Київського університету, заступник директора Київського міського музею. 28 лютого 1918 року повернувся до Львова. У міжвоєнний період його подвижницька праця в царині української культури суперечила політиці полонізації українців, через що перебував під наглядом поліції. Водночас, оскільки Річ Посполита все ж була європейською країною, то відвертих репресій за свою діяльність не зазнавав. У 1929 році його стараннями повернуто вкрадені у 1915 році й вивезені до Московії колекції Ставропігії, Народного Дому та архів Галицької митрополії ХV-ХVІІІ століть.
Після приходу більшовицької влади ситуація незмірно ускладнилася. У жовтні 1939 року музей було фактично ліквідовано як самостійну інституцію, приєднавши до Львівської картинної галереї як «український відділ». Однак навіть у цих непевних умовах, коли ніхто не був певен, чи переживе день або ніч, у 1940 році Свєнціцький перешкодив вивезенню пам’ятника Андрею Шептицькому з території музею (знищений окупантами у 1947 році). Захищав фонди і в період німецької окупації. Проте справжні митарства розпочалися з поверненням московсько-більшовицької влади.
Оскільки у фахових колах Іларіон Свєціцький був непересічною величиною та з огляду на поважніший вік, його особисто влада не репресувала, як це часто робила, незважаючи на досягнення та заслуги. Його навіть, як на глум, зробили депутатом (в тих реаліях, насправді, статистом) Верховної Ради УРСР 2-го скликання (1947-1951). Проте у період 1947-1950 років багато працівників музею, без яких немислимою була успішна праця, заарештовано, і серед них – його доньку Віру Свєнціцьку. Однак, щоби розправитися з «ворожими експонатами», цього було замало – треба було усунути самого директора, який чи не кожен артефакт тримав у своїй пам’яти. У травні 1950 року заступником директора призначено такого собі Василя Любчика – художника за фахом, сексота за покликанням та, як згодом виявилося, мародера музейних цінностей за сутністю. Йому було поставлено завдання виявити «націоналістичні» твори мистецтва для подальшого їх знищення. Протягом 31 липня – 2 серпня 1952 року, коли Свєнціцький перебував у відпустці, було знищено понад 2100 «антирадянських націоналістичних експонатів», серед яких роботи таких видатних мистців, як: О. Новаківського, М. Сосенка, Ф. Красицького, П. Холодного, М. Бойчука, С. Гординського, О. Кульчицької, Г. Нарбута, М. Глущенка та інших. Після цього 15 грудня 1952 Свєнціцького звільнено з посади директора музею і переведено на роботу до Інституту суспільних наук АН УРСР. Про причину звільнення можна довідатися з характеристики керівництва Львівського філіалу АН УРСР (лютий 1952), де зазначалося, що як директор музею він допустив «засмічення фондів музейної бібліотеки націоналістичною літературою» та «виявляв протидію вилученню націоналістичної літератури».
Як науковець досліджував проблеми в таких галузях: мистецтвознавство, мовознавство, славістика, палеографія, літературознавство тощо. Вивчав мову давніх рукописних пам’яток, українську літературну мову середньовічної доби, бойківські говірки; досліджував історію філософії в руській літературі ХІ-ХVІ століть. Започаткував дослідження галицького іконопису та орнаментики рукописних книг; опрацьовував історію білоруської, польської, болгарської, сербської, хорватської, чеської, італійської, московитської та інших мов і літератур. Вивчав творчість окремих українських письменників (зокрема Івана Франка), аналізував українські колядки та щедрівки, цікавився культурно-національним відродженням Закарпаття та багатьма іншими явищами культури українського й інших народів. Йому належить ідея створення скансену у Львові.
Одружений з Анісією Востряковою; доньки Марія (філолог-германіст) і Віра (мистецтвознавець).
Помер у Львові 18.09.1956. Похований на Личаківському цвинтарі.
