Знання корисні, якщо їх застосовувати
Недавно я мав розмову з двома молодими бізнесменами з України, які виявилися не тільки добре поінформованими про сучасний стан в Україні, але й висловили свій погляд щодо виправлення ситуації в Україні. Одним словом, люди з добрими знаннями і уявою, якою б мало бути життя та політична система в Україні. Звичайно, що все полягає на тому, щоб закону дотримувалися всі, щоб перед законом були всі рівні, щоб судами не керували політики, але щоб вони були справедливими до всіх і щоб були цілковито незалежні від політики, політиків. Зрештою, про те, як би мало виглядати життя в Україні, на сторінках українських газет та інтернетних видань написано так багато, що можна б було побудувати цілковито справедливу і багату країну не для оліґархів, але для всього населення країни. Одним словом, в Україні є люди, які мають знання про те, як має країна виглядати, але ці знання залишаються на папері, а до життя їх нема кому запроваджувати. Дехто вважає, що політики повинні цим займатись, інші мають на увазі державу, як інституцію, яка має про них дбати і дуже мало тих, які самі беруться за справу.
Більшість людей залякана і боїться вийти на вулицю і відверто протестувати проти несправедливості, яка стала засобом влади у деяких посадовців. Студентів залякують звільненням з університету, службовців з праці, якщо братимуть участь у якихось протестних акціях, коруптним політикам загрожують арештом, якщо підуть проти „генеральної лінії”, якогось хворого на голову керівника. Звичайно, що ситуацію в Україні не можна порівнювати з добою Павлика Морозова, коли навіть в сім’ї не можна було критично висловлюватись. Але одна спільна риса з минулим є – байдужість, яка й дозволяє свавілля всяких колесніченків, ківалових, табачників, чечетових та числених інших, які є раковими клітинами на обличчі змученої країни.
Саме байдужість більшості до долі вчорашнього кандидата на президента, яка поступилася „переможцеві” лише кількома процентами, є доказом того, що люди своєю пасивністю заохочують корупціонерів до безкарних дій. Справа не в тому, що Ю.Тимошенко судили і судять та тримають ув’язненoю, бо якщо людина вчинила злочин – повинна відповідати. Справа в тому, що не можна з-поміж злодіїв одного судити, а іншого наділяти повноваженнями або й нагороджувати державними медалями. Якщо злочинець, то відповідай перед законом! В противному разі доходить до того, що коли депутат, чи родич „правильної партії” вбив людину, то вбивця може безкарно насолоджуватись життям. Отже, байдужість більшості спонукає кримінальних типів до дій, які можуть мати трагічні наслідки.
Про байдужість до злочинної нацистської партії говорив і відомий американський психіатер д-р Емануєль Танай (Emanuel Tanay), відомий своїми трьома книжками
(The Murderers, 1974, Passport to Life, 2004, American Legal Injustice, 2010), які є вартісними тому, що автор пережив Голокост і досліджував сотки тих, хто пережив Голокост та тих які вбивали людей.
Професор і психіатр Е.Натай на запитання, скільки німців було дійсними нацистами, відповів: „Дуже мало людей було дійсними нацистами, але багато раділи з повернення німецької гордості, а інші були занадто зайняті, щоб на них звертати увагу. Я був одним з тих, хто вважав нацистів за банду блазнів. Отже, більшість просто утрималася від дій і цим надала можливість тому, що все сталося. Потім, раніш, ніж ми це збагли, тримали нас уже у п’ястуку, ми загубили контроль, настав кінець світу. Моя родина втратила все.”
Проф. Натай говорить про часи становлення нацистської диктатури, але, чи не нагадують нам дії та поведінка декотрих політиків і партій (від комуністів і не можна іншого сподіватися) саме часи становлення нацизму та часи сов’єтських концентраційних таборів і так добре відомої „диктатури пролетаріяту”, за якою ховалися не тільки комуністичні диктатори й їхні прислужники, але й уся диктаторська й репресивна система. Американський вчений звертає увагу сьогоднішнього світу на те, щоб не бути байдужим до несправедливості, до тиранії, до терористів. Він підкреслює, що більшість в Росії була мирна, але байдуже ставилася до большевитської диктатури, внаслідок чого постала деспотична імперія. Саме так сьогодні більшість могамедан мирна, але екстремістські терористи вбивають невинних людей і якщо вони прийдуть до влади, то вина буде байдужої більшості мирних могамедан.
Прийнятя у ВР України неконституційних законів, свавілля деяких посадовців, керовані суди, куплені тушки та інші антидержавні і негуманні акти (на зразок відомої в’язниці у Києві) – все це можливо тільки тому, що байдужість більшості населення України до політики досягла кульмінаційого пункту. Байдужість до поведінки деяких політиків породжує появу передвиборчих „пайків” у вигляді гречки, цукру, олії або інших продуктів, а дехто просто гривнями „розкидається”. Справа в тому, що більшість уже збагла, що витрачають на пайки і обіцянки мільйони, щоб потім зібрати мільярди, а про обіцянки забудуть. Байдужість більшості в Україні і дозволила появитися законові двох „КаК” про мови, байдужість більшості також дозволила неконституційну більшість у ВР з допомогою тушок, байдужість більшості спричинилася й до того, що майже закрили ТВі і тільки небайдужі 11 тисяч глядачів та пару мільйонів гривень від об’єднаної опозиції врятували його. Правда, дуже сумно, що лише така мала кількість відгукнулася з допомою загроженому каналу. Ніяк не хочеться вірити, що із 46 мільйонів населення всього 11 тисяч глядачів відгукнулись на викрик „Допоможіть!”. В Канаді недавно приватно зібрали 170 тисяч доларів для жінки, яка десь поскаржилася, що вже роками не була у відпустці, бо не може собі на це дозволити. В Канаді знайшлись люди, які були не байдужі до жінки, яку не знали, але чули про неї.
Сподіваймось, що в Україні отих 11 тисяч не байдужих до долі ТВі стануть поштовхом до активності всієї людности на виборах, від яких залежатиме, чи Україна розвиватиметься демократичним шляхом, чи надасть можливість становленню іншої диктатури.
Передвиборчий „пайок” у будь-якому вигляді повинен нас спонукати до активності, а не байдужості, щоб потім не було „спогадів” тих, які пережили свавілля безсовісних, нахабних, зажерливих політиків, бо перед очима слід мати не тільки причини Голокосту, але й Голодомору, який українці в одному столітті зазнали аж три рази – 1922-23, 1932-33, 1946-47 рр..
Важливо не тільки знати, але важливішим є те, щоб самим брати свою долю у свої руки,
бо те, що робили комуністи десятиліттями, а оліґархи останніми роками, не було в інтересі і на користь більшості. Розумів українця не треба позичати, але потрібно набратися відваги і активізувати свої знання, які без застосування стануть подібними до квітів без води – висохнуть, вірніше – зникнуть!
Торонто
