Злочин національно-культурного геноциду українців під кодовою назвою «Спецфонд». Ще є очевидці цього злочину і вони мали би залишити свідчення. (70 років тому)
70 років тому:
початок серпня 1952 – у Львові радянська окупаційна влада вчинила цинічний злочин національно-культурного геноциду українців під кодовою назвою «Спецфонд» – знищення близько двох тисяч мистецьких творів видатних українських майстрів першої половини ХХ століття: Осипа Куриласа, Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Івана Труша, Юліана Буцманюка, Василя Хмелюка, Святослава Гординського, Олени Кульчицької, Михайла Мороза, Миколи Глущенка, Олекси Грищенка, Івана Іванця, Михайла Андрієнка-Нечитайла та багатьох інших мистців світового рівня.
Цей акт безглуздого та брутального вандалізму був лише епізодом у неозорому ланцюгу цивілізаційних злочинів московсько-більшовицького режиму, але і він є надто болісною втратою для національної культури й духовности. Був він також логічним і неуникненним наслідком сутности московського більшовизму (власне самого московства) і цього року чи трохи пізніше неодмінно би стався. Ще весною 1949 спеціальна комісія ЦК КП(б)У після перевірки роботи львівських музеїв серед найбільших огріхів констатувала, що наукові кадри «цілковито складаються з місцевого населення» (!), яке звісно є «ворожим елементом». Очевидно, що починати треба було з керівництва, то ж у грудні 1949 знято з посади заступника директора Національного музею (тоді Музей українського мистецтва) харизматичного дослідника та хранителя українського мистецтва «буржуазного націоналіста» М. Драгана, а на його місце в травні 1950 поставлено функціонера зовсім не знайомого з музейною справою такого собі Василя Любчика (ім’я вкрите довічною ганьбою). В скорому часі М. Драган загадково помер після операції в лікарні. Сам же Любчик, будучи художником за освітою, очевидно, що міг оцінити мистецьку вартість творів, що підлягали знищенню, проте, як член комуністичної партії, ретельно виконував завдання, покладене на нього вищим партійним керівництвом і особисто складав списки для знищення. Для початку було створено спецфонд із творів «ворожих» до радянської ідеології, який станом на березень 1952 налічував 2115 музейних експонатів. Задля ідеологічного обґрунтування майбутнього вандалізму у центральному друкованому органі компартії газеті «Правда» 1951 з’явилася стаття «Що пропагують львівські музеї?», де зазначалося, що Львівський історичний музей «возвеличує князів, вельмож, козацьких полковників, єпископів» та не висвітлює «класової боротьби» і палке «прагнення українського народу возз’єднатися з російським», у Львівській картинній галереї «принижується історична роль Росії», а в Львівському державному музеї українського мистецтва (Національний музей) немає «досягнень радянського періоду». Відтак, дочекавшись коли директора Іларіона Свєнціцького відправили у відпустку, за наказом голови «комісії», секретаря Львівського обкому партії К. Литвина (ще одне ім’я довічної ганьби) мистецькі скарби двома вантажівками за три рейси перевезли до Львівської бібліотеки АН УРСР, де впродовж кількох діб у двох звичайних печах для обігріву приміщень палили все, що могло горіти. Раніше сюди також привезено 4,5 тисячі історичних книг. Скульптурні ж твори товкли молотами, а уламки вивозили за межі міста.
Спецоперацію проводили в умовах виняткової таємности за безпосередньої участи працівників Львівського обкому комуністичної партії. Здавалося злочин сплановано і виконано ідеально й з часом ніхто би й не згадав про якісь «маловартісні» полотна й фіґури та в грудні 1955 з Лондона до уряду УРСР звернувся відомий еміграційний художник Василь Перебийніс із запитом про долю 258 картин, що після його персональної виставки 1938 залишились у фондах Національного музею. На офіційний запит необхідно було дати офіційну відповідь. Хоча емігранта-націоналіста можна було традиційно проігнорувати, але ж… Але ж твори були застраховані французькою фірмою на 34 770 франків золотом. Тоді влада розіграла фарс з відкриттям кримінальної справи за відсутність творів у музею, «покладенням» усієї вини на Любчика й організацією бутафорного суду. Під час обшуку у нього знайдено близько 200 унікальних альбомів, давніх книг і творів мистецтва. На суді Любчик виставив це як службову халатність, бо, мовляв, «не встиг» вчасно повернути експонати до музею. Військовий трибунал засудив його на 10 років виправних таборів з конфіскацією майна, але… Але за декілька місяців Колегія Верховного суду УРСР виправдала слухняного герострата й влада скерувала «особливо цінного працівника» на викладацьку роботу до Львівського інституту прикладного й декоративного мистецтва. Всі подальші протести світової громадськости, офіційні та приватні запити стосовно долі інших художніх творів Національного музею у Львові владою стійко ігнорувалися. Вже згодом виявилося, що окремі із «знищених» творів почали з’являтися у приватних збірках чи на ринку, але таких була невеличка горстка.
