Згадаймо! Події квітня 1945 року

У 2013 році відзначаємо 1025-літній ювілей Хрещення України. Це найзначніша подія української історії. Ця подія заклала основу формування української нації, направила наш народ на єдино правильний шлях розвитку, засвітила світло вчення Ісуса Христа, який прийшов у світ, щоб пояснити, роз’яснити людству, як слід жити у цьому світі згідно веління Творця Всесвіту.
У ювілейний рік нашого християнства маємо згадати, задуматися над основними віхами життя Церкви в Україні. При цьому особливу увагу слід приділити не надто віддаленим, але вельми значимим подіям з історії Української Церкви – подіям, очевидці яких ще живуть, численні свідчення про які дали… Адже ці події істотно вплинули на долю нашого народу – як у минулому, так і в сьогоднішньому житті і, мабуть, в майбутті…
У квітні згадуємо трагічні й доленосні події в історії Церкви, що відбулися в 1945 році.

Згадаймо весняні дні 1945 року… Тоді завершувалася Друга Світова війна, і людство спрагло чекало миру, а в Західній Україні почалася війна так званих “визволителів” проти Української Греко-Католицької Церкви. Ця війна не визначалася широкими фронтовими діями, але була не менш жорстокою і призвела до величезної кількості безневинних жертв. Кульмінацією цієї війни був псевдособор 1946 року, який проголосив з’єднання УГКЦ з Російською Православною Церквою, яка на той час вже була цілком слухняною совєтській владі. Не варто забувати цього парадоксу: Церква підпорядкувалася, підкорилась атеїстичній совєтській владі, котра сповідувала принципи “войовничого атеїзму”!..

Хресна дорога Української Греко-Католицької Церкви почалася ще в 1939 році, коли в Україну прийшла нова влада, комуністична й войовничо атеїстична…
Митрополит Андрей Шептицький, пророчо бачачи всі небезпеки й випробування для Церкви, 22 грудня 1939 р. таємно висвятив отця-митрата Йосифа Сліпого на єпископа з правом наступництва. Висвячення відбулося таємно, без звичних урочистостей, – щоб не наражати майбутнього голову Церкви на терор большевиків.
Знаменно, що хоч план нищення УГКЦ був розроблений, як тепер відомо, в Москві ще в 1943 році, відкритих войовничих дій совєтська влада не починала при житті митрополита Андрея. Боялась його реакції, його авторитету?.. Ведучи війну проти релігії, як “опіуму народу”, переслідуючи священство, обмежуючи його душпастирську працю, все ж не робила відкритих войовничих кроків.
Проте після смерті Митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року чорні хмари над Галичиною різко згущувалися…
Особливо зловісною хмарою стала стаття Володимира Росовича (це псевдонім Ярослава Галана) «З хрестом чи з ножем?», яка появилася у львівській газеті «Вільна Україна» 8 квітня 1945 року. Це вже відверто войовничий випад, це величезний злобний пасквіль, спрямований проти Української Греко-Католицької Церкви та її діячів. Стаття була насичена емоційними епітетами, які яскраво свідчать про вкрай негативне, брутальне ставлення автора до УГКЦ. Це був, мабуть, перший такий привселюдний, злобно-образливий випад проти Митрополита Андрея Шептицького, якого українці вважали своїм великим духовним провідником.
10 квітня ця стаття була опублікована в київській газеті «Радянська Україна» (орган ЦК КП(б)У, Верховної Ради і Ради народних комісарів УРСР). Потім вона вийшла окремою брошурою тиражем 20 тис. екземплярів. Проводилось її примусове обговорення на різних зборах трудових колективів, ведучи нечувано брехливу акцію проти традиційної в Галичині Церкви.
Це можна вважати офіційним оголошенням війни проти УГКЦ. Це дуже обурило і насторожило всіх місцевих жителів Галичини, відчували, що такі статті без причини не появляються. І як з чорної хмари вдаряє грім, так на Українську Греко-Католицьку Церкву посипалися удари.

11 квітня 1945 року відбувся наліт енкагебистів на Святоюрську гору у Львові і було арештовано владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, який по смерті митрополита Шептицького перебрав провід над Галицькою митрополією, та інших осіб з церковної верхівки. Про це виконавці з НКГБ зараз же повідомили в ЦК ВКП(б)У Зленкові: «По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки – з них 1 митрополит, 2 єпископи (це Микита Будка і Микола Чарнецький – авт.), 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв’язок з духовенством – 4 особи» /з документів Державного архіву Львівської області, ф.3, оп.1, спр.212/.
Це називалось «операція по вилученню антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по м.Львову та області».

А 14 квітня 1945 р. удосвіта була оточена військовиками Духовна Семінарія і Богословська академія у Львові. Деякі отці-наставники і теологи були арештовані, а решту всіх «осіб призовного віку» (як було сказано у рапорті) направлено під конвоєм у військкомат і призвано на військову службу. Це понад сто п’ятдесят юнаків, які мріяли стати душпастирями! Так було зліквідовано найвищу українську цитадель духовності.

Для Йосифа Сліпого та єпископів УГКЦ почався тернистий шлях – довгий шлях несення хреста і свідчення вірності Господу Богові, своїй Церкві і народу.
Особливо яскравим і вражаючим було це свідчення вірності й незламності в поставі Йосифа Сліпого. У тюрмі, на слідствах, на каторгах і засланнях митрополит Йосиф Сліпий стає безстрашним, полум’яним і безкомпромісним оборонцем Греко-Католицької Церкви.
Це зналося і в темні часи совєтської реакції, звістки про його героїчну поставу просочувалися крізь тюремні мури, його послання й заклики долітали не лише до священиків підпільної Церкви, а й до багатьох українців. Але вражаюче яскраво відкрилась вся повнота величної місії Митрополита Йосифа, коли після 1991 року став можливим доступ до його кримінальних справ.

Одним із перших, хто досліджував ці кримінальні справи, був професор Олекса Мишанич (1.04.1933—1.01.2004) – член-кореспондент Національної Академії Наук України, доктор філологічних наук. Із його виписок-публікацій бачимо, як гідно, аргументовано Митрополит відкидав, розвінчував звинувачення проти себе і всієї Церкви.
У першій судовій справі Йосифа Сліпого, що тривала з 11.04.1945 до 10.05.1946 і налічує 7 томів, разом з ним судили ще єпископів Миколу Чарнецького, Микиту Будку і отця-доктора Петра Вергуна, якого совєтські органи арештували аж в Німеччині. Майже всі допити були побудовані навколо трьох звинувачувальних твердженнях:
1. Митрополит Сліпий – агент Ватикану; 2. Митрополит Сліпий, разом із Андреєм Шептицьким – агенти німецьких розвідувальних органів; 3. Митрополит Сліпий – керівник антирадянського націоналістичного підпілля.
Тепер це звучить абсурдно і смішно, але тоді Митрополит мусив на них відповідати. І робив це дуже переконливо, твердо й чітко, що попри всю упередженість і нехіть слідчі записували. Проте численні аргументи не діяли, не бралися до уваги. Митрополит був засуджений на 8 років каторжних робіт, які відбував у лагерях Кемеровської області, Печорлага й Потьми.
Після закінчення терміну Йосифа Сліпого не відпустили на волю, а вивезли в Сибір, де помістили в Маклаківський будинок інвалідів у Красноярському краю.
Але перед тим його влітку 1953 року привезли до Москви, де він прожив три місяці і мав розмови з керівництвом МВС СРСР. Органи МВС хотіли використати митрополита Сліпого для налагодження зв’язків із Ватиканом. Він же ставив умовою легалізацію УГКЦ. Тоді Митрополитові запропонували написати розгорнуту історичну довідку про Українську Греко-Католицьку Церкву, що він незабаром і зробив. Однак ця рукописна праця на 72 аркуші із заголовком “Погляд на догматичні й історичні основи Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі”, яку він надіслав до Москви, лежала там без руху й відповіді і лише в 1959 році була прилучена до нової судової справи проти Митрополита, як речовий доказ його антирадянської діяльності.
У Маклакові Йосиф Сліпий на основі зібраного матеріалу під час перебування в Москві, де він користувався найбільшою в СРСР бібліотекою ім.Леніна, розпочав писати “Історію вселенської Церкви на Україні”. Це – монументальна багатотомна праця. Але автор встиг написати 5 томів, як його знову 19 червня 1958 р. заарештували.
Слідство велося спочатку в Красноярську, а потім у Києві. Справа Йосифа Сліпого цього разу була об’єднана із справою священика Іллі Блавацького, з яким (як записано у вироку) “Сліпий мав тісний зв’язок та вів розмови про встановлення в СРСР уніатської церкви, яка б підкорялась Ватикану”. Кримінальна справа цього разу становила 11 томів і була, фактично, судилищем над Греко-Католицькою Церквою, її найвищим ієрархом та його рукописами.
В архіві Служби безпеки України збереглися рукописні копії І і ІІ томів “Історії”, зроблені на засланні о.Степаном Ратичем та автографи Йосифа Сліпого ІІІ-V томів, забраних при обшуках у о.Блавацького і п.Євдокії Бич. Таким чином, все написане Митрополитом збереглося і становить дуже цінну пам’ятку, яку слід видавати, популяризувати, вивчати, бо це – наша рідна, наша правдива історія.
В час слідства псевдонаукові рецензенти праць Митрополита звинувачували його в тому, що він старається “доказать на примерах истории, что католическая церковь охраняла … народ от бесчисленных несчастий и таким образом обеспечить успех своей пропаганды, направленной на восстановление католицизма на Украине, открыть путь для вражеских происков Ватикана в нашей стране, активизировать деятельность униатского подполья в СССР”.
І за цей, на думку слідчих, злочин, а на наш погляд, мужнє й діяльне обстоювання прав Української Церкви – митрополита Сліпого засудили на 7 років позбавлення волі з відбуттям міри покарання у виправно-трудових таборах…. Цей судовий вирок було винесено 17 червня 1959 року. Вирок людині віком 67 років, хворій людині з інвалідного будинку!.. Навіть не дуже скривали, що сподіваються на його смерть. А вже раніше один із слідчих прямо сказав Йосифові Сліпому, що прибрали його як митрополита.

У той час справа Йосифа Сліпого і його перебування в концтаборах почали набувати світового розголосу, тому тоталітарний режим і його слухняні судові органи вирішили створити йому такі умови, у яких 72-річний в’язень не витримав би… Так восени 1962 р. Судова колегія Верховного суду Української РСР під грифом “секретно” винесла “Ухвалу”, яку надіслали до виконання в “Дубравный ИТЛ” Мордовської АРСР, де в той час утримувався Митрополит. В “Ухвалі” сказано: “Визнати Сліпого Йосифа Івановича особливо небезпечним рецидивістом та визначити йому для відбування покарання виправно-трудову колонію особливого режиму”. Проте жодних матеріалів по цій “Ухвалі”, як свідчить проф.Мишанич, у справі №87 немає.
Завершуючи тему ув’язнень митрополита Йосифа Сліпого, хочу навести висновок, який зробив дослідник його кримінальних справ св.п. проф.Олекса Мишанич:
“Образ митрополита Йосифа Сліпого, як постає із оглянутих двох судових справ, – це образ вірного сина Греко-Католицької Церкви, гідного її ієрарха, непохитного у вірі, мужнього, принципового, безкомпромісного у своїх переконаннях. Він займає одне з найпочесніших місць в історії Української Греко-Католицької Церкви і належне місце в історії всієї духовної культури українського народу”.

Митрополит Йосиф Сліпий відбув у таборах Сибіру та Мордовії в нестерпних кліматичних умовах, в найстрашніших таборах смерті, де, іноді здавалося, приходить кінець його життю, 18 років. Часто й важко хворів, в т.ч. запаленням легенів, дизентерією, туберкульозом, не раз терпів від грабунків і побоїв кримінальних злочинців, які одного разу зламали йому руку…
Проте хоч вороги намагалися знищити нашого Митрополита, однак Боже Провидіння мало свій план щодо цього Ісповідника віри. Господь дарував йому надлюдську витривалість і мужність, з якою він 18 літ долав довгу дорогу – через Київ у Красноярський край, Єнісейськ, Полярію, Мордовію – дослівно “аж до краю землі”.
Унаслідок численних заходів багатьох впливових осіб, в тому числі президента Америки Джона Кеннеді, та на клопотання папи Йоана XXIII митрополита Сліпого було звільнено з ув’язнення, але без права перебувати в Україні.
9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий у супроводі представників Ватикану і КДБ прибув до Риму й оселився у Ватикані, де далі обстоював права Української Церкви та з неймовірною для його віку енергією дбав про її розвиток. Але це вже інша тема…
7 вересня 1984 року Патріярх Йосиф Сліпий відійшов до Господа.

У серпні 1992 року, в першу річницю відновлення Української держави, було виконано важливий пункт “Заповіту” Великого Патріярха: його тлінні останки було перевезено зі собору святої Софії в Римі до Львова. Двох запланованих днів виявилося недосить, щоб усі бажаючі поклонилися праху Блаженнішого. Прощання з ним тривало цілий тиждень. Ця раніше небачена велелюдна акція засвідчила вірність мирян своїй Українській Греко-Католицькій Церкві та визнання величі її Патріярха. Після масового й благоговійного прощання людей зі своїм Патріярхом прах кардинала поховано у крипті собору св.Юра.
Патріярх Йосиф Сліпий прожив 92 роки, гідно пройшовши свій мученицький шлях і виконавши величну місію оборони своєї Церкви і рідної віри.

Більш трагічними були долі інших єпископів, арештованих 11 квітня 1945 року.

68-річний єпископ Микита Будка відбував слідство разом із Йосифом Сліпим у Київській в’язниці. Він, як згадував потім у своїх спогадах Патріярх Йосиф, мужньо ставав на суді в його обороні. Його теж засудили на 8 літ каторги. На каторзі в Караганді, страждаючи від голоду, холоду й непосильної праці, він, проте, був духовною розрадою й підтримкою для співв’язнів, про що багато з них потім свідчили, називаючи його святим. Після майже п’яти років виснажливої праці й різних тортур владика Микита Будка 1 жовтня 1949 року відійшов до Господа як мученик за віру. Помер у шпиталі. Його тіло помістили в мішок і, як було там заведено, відвезли в ліс на поїдання звірами.
У 2001 році єпископа Микиту Будку папою Іваном Павлом ІІ проголошено Блаженним священномучеником.

60-річний єпископ Миколай Чарнецький, який теж був арештований 11 квітня 1945 року, спочатку перебував у тюрмі на Лонцького у Львові, де над ним дуже знущалися. А потім його перевезли до Києва і судили разом з Йосифом Сліпим. Після річного слідства йому, як агентові Ватикану, присудили 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку владику Чарнецького разом з митрополитом Сліпим відіслали до містечка Маріїнська Кемеровської області. А потім його часто переводили з одного табору до іншого. Останні роки свого ув’язнення владика Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. Коли його стан видався лікарям вже безнадійним, його в 1956 році відіслали до Львова, щоб ніхто не звинувачував владу у смерті єпископа. У важкому стані він ліг до львівської лікарні. Всі думали, що владика вже довго не проживе, але Господь продовжив його життя і дарував йому можливість не лише підпільно душпастирювати, надаючи духовну поміч вірним, але й висвятити понад десять підпільних священиків УГКЦ.
2 квітня 1959 року владика Миколай Чарнецький відійшов до Господа. Всі, хто знали його, вважали його святим і після смерті зверталися до нього за допомогою. І почали траплятися численні оздоровлення й зцілення тих, хто молився на його могилі, чи взагалі, хто звертався до нього у скрутних ситуаціях.
У 2001 році єпископа Миколая Чарнецького теж проголошено Блаженним священномучеником.

Багато подібних доль мали служителі Української Греко-Католицької Церкви, великим є мартиролог її. Тож у ці квітневі дні згадаймо тих, для кого у квітні 1945 року почалася хресна дорога, а також усіх вірних і відданих УГКЦ, бо їхні життя й діяльність – це важливі сторінки 1025-літньої історії християнства в Україні.