Яким має бути “образ ворога”?

Йдеться про право на художнє відображення історичної епохи, яка дуже добре відома в Україні як СОВЄТСЬКА. Останнім часом в Україні, мов би наслідували Росію, починають вибілювати звірства тоталітарного режиму, який завдав Україні нищівної шкоди у всіх напрямках. Скинення пам’ятника катові української незалежності Ленінові, який був побудований на місці зруйнованої церкви в Охтирці, марш з портретом ще більшого ката не тільки українців, зате організатора Голодомору, у Харкові, боротьба комуністів в Україні проти української мови (депутат від фракції КПУ О.Зубчевський відмовився вживати державну мову на засіданні Комітету ВР з науки та освіти, мовляв, він її не знає), чим порушують не тільки комуністи та дехто із ПР Конституцію України та, зрештою, заборона місцевою владою у рідному селі Т.Шевченка прочитати його вірш „Розрита могила” , бо він „революційний”, є найкращим свідченням того, що Україна не позбулася окупації!
До цього „відлуння” антиукраїнської боротьби я б зарахував і статтю Яни Дубинянської „Образ ворога, або „Антисовєтчина” як bon ton” (УП, 11.3.13).
Стаття пані Дубинянської, письменниці, журналістки, літературного критика, є свідченням того, що навіть високоінтеліґентна й талановита людина не завжди здатна позбутися „совєтського” вливу, який, може нехотячи, сама й задокументувала.
Покликаючись на вибрані цитати з творів відомих сучасних письменників В.Винниченка, О.Забужко, Ю.Комаєва, В.Лиса, М.Матіос, Г.Пагутяк, В.Шкляра, Я.Дубинянська приходить до висновку, що:
Коріння образу ворога в сучасній українській літературі – хоч як це парадоксально, у літературі радянській з її чітко розставленими ідеологічними акцентами. Спокуса перевернути пісочного годинника, зробити усе навпаки, послуговуючись тим самим інструментарієм (у радянських книжках німці теж полюбляли волати транслітом “хенде хох!” (змушений зауважити, що німці „волали” Hände hoch, що точно передається українським генде гох- йс) або “матка, млєко, яйкі”, а дикі бандити-бандерівці ходили зарослими і неголеними), надто сильна, щоб її уникнути.
Звичайно, критик має право вибирати цитати і „підсилювати” свої міркування, але я вважаю, що коли б пані критик приглянулась до історичної епохи, в якій відбуваються події у творах згаданих авторів, то вона б, може, помітила, що автори ще „гуманно” поводились з „ворогами-образами” у своїх творах.
70 років українські письменники не мали змоги подавати будь-який образ ворогів України, українців. Дозволені були описи ворожих не до людей, а до влади, контрареволюціонерів, білогрардійців, петлюрівців, УПАістів, німців, бандерівців! Така ситуація тривала десятиліттями, а хто лише згадував людські права українців – потрапляв на Сибір, Колиму, Зелений Клин та де-інде у совєтських концтабрах, яких були сотки на території всієї імперії СССР (Андрій Микулин „Концентраційні табори в Совєтському Союзі”, Бібліотека українського підпільника, Серія друга, ч. 2, 1958 р. 228 стор.). Певно, що шановній письменниці-журналістці, відома доля „Розстріляного відродження”, молодих поетів, письменників та інтелектуалів 60-десятників!
Тому слід було починати шукати „коріння ворога” саме у тих часах і діях нелюдського режиму, який винищив українську інтеліґенцію, українську православну церкву, українську історію і мову.
Коли б автор статті „Образ ворога…” хоч поверхово познайомилась з частиною документів про Голодомор, то будь-які цитати із згаданих нею творів будуть виглядати дуже „блідими” і гуманними у порівнянні з трупами від голоду, холоду та масових розстрілів (вперше про злочини НКВД в концтабрах повідомив німецький большевик К.Альбрехт у своїй книзі „Зраджений соціалізм” (Karl Albrecht, Der verratene Sozialismus, Berlin-Leipzig, 1938). На жаль, автора не трактували поважно, оскільки нацистська пропаґанда використала її як пропагандивний матеріял проти СССР, не залежно від того, що написав її заступник комісара лісогосподарства СССР, який був на цій посаді 10 років. Ішим автором шокучих картин масових розстрілів НКВДистами та нацистами є член Михайло Солеско, який був перекладачем Комісії дослідів злочинів НКВД у Вінниці 1937-37 (Михайло Солеско, „Вінниця. Спогади”, Нью Йорк-Торонто-Лондон-Сідней, 1991 р., стор. 212).
2006 року в Ужгороді появилося друге, доповнене видання „Бібліографічний покажчик” під назвою „Голодомор 1932-1933 рр. в Україні (до 70-річча). Тут вміщені, документи, статті та книги до цієї трагічної події в Україні, що появились лише українською та російською мовами і на 153 стр. (загальна кількість 176 стр), вони доступні до широкому колу читачів. Під сучасну пору до цих 1153 позицій з 2006 р. можна було б додати не меншу кількість документів та наукових статей, книг не тільки українською, але й різними мовами світу.
Зазвичайно, в Україні „звикли” забувати, отих перших, хто постійно вимагав визнання й засудження Голодомору, а ними була українська діаспора в США та Канаді. Першими науковими доказами існування організованого большевитським режимом Голодомору в Україні були американські вчені Роберт Конквест (Robert Conquest) та Джеймс Мейс (James E. Mace, 1954-2004), ще до них у 1933 р. про голодну смерть в Україні писав англійський журналіст Ґарет Джоунс (Gareth Jones, 1905-1935).
З-поміж найновіших видань слід згадати журнал, який видає Р.Сербин в Монтреалі, „Голодомор”, рослідування у США О. Мотиля (Alexander Motyl) та документальний фільм українсько-канадського режисера Ю.Лугового, який здобув визнання та нагороди, під назвою Genocide Revealed (українська назва: Окрадена Земля).
Якщо будь-яка людина познайомиться лише з частиною документів про злочинні дії окупаційної комуністичної диктатури в Україні та спогадами тих, що пережили цю диктатуру, то ніколи не наважиться закидати авторам художніх творів тенденційне змалювання справжніх ворогів українського народу.
Гадаю, що талановита й інтелектуально на рівні журналістка Дубинянська повинна б поїхати по селах та містах східної та південної України, де досі бованіють пам’ятники катам українського народу, де ще далі міста і села, вулиці та фабрики носять імена тих, хто знищив їхніх предків, хто накинув їм чужу мову, хто забрав від них усе.
Беручи все згадане до уваги, можна лише пошкодувати, що письменниця не спромоглася „повчити” своїх колег, як писати, щоб в Україні усі зрозуміли, що тоталітарне зло, яке знищило українську державу, українську церкву, українську інтеліґенцію не можна допускати до влади. Відома цитата: мета виправдовує вчинки була б доречнішою аніж критика у переборщенні „образу ворога”, бо саме замало неґативу про совєтську епоху у ЗМІ та в художніх і історичних творах, що, мовби, потурає дії КПУ та існування пам’ятників і назв найнелюдянішого режиму, який коли-небудь існував на планеті Земля! Прем’єр-міністр Франції Клемансо ще 1918 р. заявив: “Ми не укладемо угоди з урядом Совєтів… Ми розглядаємо його як найжорстокіший, найбільш варварський з тих, які будь-коли спустошували будь-яку територію на землі”, а в Україні, в деяких областях, навіть після знищення 20 мільйонів українців, ще цього «не збагли». Толерування совєтської символіки та спроба відвернути увагу від нагальних проблем в Україні є типовим явищем досвідченої пропагандивної ділянки „вічно живучого КГБ”, який кидається на неіснуючі „утискування” російськомовних, на небезпеку „націоналістів”, на заманювання у МС. Українська література саме почала вставати з колін і жодні художні засоби не повинні стояти їй на перешкоді, щоб донести правду про страшне минуле до читача. Головне, щоб читач читав і довідався правду, яку перед ним приховували понад 300 років, бо: „Народ, який мало читає, мало знає. Народ, який мало знає, приймає погані рішення вдома, в крамницях, в суді, біля виборчої урни. Неосвічена більшість може переголосувати освічену меншість – це дуже небезпечний аспект демократі!” (Джім Треліс – Jim Trelease).
Отже, справа не в тому, який художній образ ворога, а щоб люди читали, щоб більше знали, а коли більше знатимуть, то й краще прийматимуть рішення і вдома і на виборах. Не треба брати приклад, які «образи ворога» створював саме совєтський режим в Україні, щоб паплюжити героїчну й патріотичну народну Українську Повстанську Армію, коли НКВДисти переодягалися за повстанців і вбивали цілі родини, щоб викликати ненависть до УПА. Однак, тут не йшлося про «художній образ ворога», тут йшлося про злочин, який заборонений міжнародними конвенціями, а ворог українського народу не зник, дарма, що пані Дубинянська іншої думки, коли твердить, що:
«Прикро не лише те, що історію в нашій літературі заступає ідеологія та міфологія, а на тренді – демонізований образ ворога. Прикро, що це образ мертвого ворога. Він уже “згинув, як роса на сонці”.» Чи, справді, згинув?!
Ще одне питання порушила Яна Дубинянська – єврейське, мовляв «Без помітної долі антисемітизму немає справжньої “антисовєтчини”; на жаль, це факт». З тексту статті можна зрозуміти, що Дубинянська вихована на ідеології, яка заперечувала право на існування української держави, а ненависть до інших національностей, чи релігій, зокрема, які не підлягали контролю КГБ, накидалася негативними прикметами, чи образами.
Молода письменниця знає, що польська мова має слово жид для іюдеїв, але іншої назви не знають і словаки і чехи і інші слов’янські народи, а на Закарпатті та на етнічних українських землях в Румунії, Словаччині, Польщі, Угорщині, Молдавії також іншої назви не знали, допоки їх «не визволили» московські окупанти і замінили «погане» слово жид на єврей. Українці дуже добре розрізняють між жидами-евреями, хто був за УНР, хто боровся в рядах УПА за Україну, а хто організував Червону армію і хто допомагав окуповувати Україну, хто допомагав організувати Голодомор. Тому не слід шукати антисемітизм там, де його нема. Саме з української землі вийшов чи не найбільший єврейський письменник Шолем Алейхем та засновник сіоністського руху, прихильник українців ще за царату, Жаботинський і саме на українських грошах вперше за роки поневіряння прихильників Сіона появився текст івритом! Зрештою, українці дуже добре розрізняють жидів-євреїв Рабиновича і йому подібних, які бачать Україну лише як джерело прибутку та Мойсея Фішбейна, видатного українського поета, лауреата літературних премій, який не тільки бореться за чистоту української мови, але розвиває її. Цього б ніколи не було, коли б в Україні існував антисемітизм, зрештою, участь у владі та політиних партіях євреїв є свідченням лояльності українців. Тож, не слід шукати в українській літературі те, чого нема, бо інакше це створює враження, що хтось хоче знов відвести увагу від головних проблем, які важливі для всіх українців, а не тільки для окремих етнічних груп.
Яна Дубинянська, безперечно, талановита і здібна письменниця та журналістка, яка вміє аналізувати, але, на жаль, і маніпулювати теоретичними міркуваннями, які лише підтверджують, що комуністична ідеологія в Україні й далі впливає навіть на молодих письменників, від яких можна було б сподіватися іншого.
Викликає здивування і той факт, що, як зазначає «Вікіпедія»:
Критики часто не можуть надати жанрове означення деяким творам, відмічаючи, що Дубинянська пише на межі фантастики, містики і психологічної прози, або на перехресті любовної історії, горору, містики, студентської прози, сатири,
взялася за тему, яку б можна було сподіватися від якогось члена КПУ. Саме ця партія, як спадкоємниця тоталітарної системи, десятиліттями (починаючи Хрущовим) твердила, що партія була чистою, але окремі вожді були, то деспотами, то ворогами народу, то чимось іншим, аж до розпаду тоталітарної системи, а з нею і „імперії зла”, як, влучно, її назвав президент США Рональд Рейґан.
Українські ЗМІ зробили б велику прислугу не тільки молоді, але й старшому поколінню, яке не може повірити, що тоталітаризм був таким нелюдським, коли б масово оприлюднили статтю Сергія Габовського „Сталінська міфологія „об’єднання України” (г. День, 7.3.13). Саме ця фундаментальна стаття може багатьом зняти „більмо” з очей, яке перешкоджає декому побачити справжній ,образ ворога” не тільки українців!
Йосиф Сірка 13.3.13