Як маленька Каталонія «перевернула» велику Іспанію

Олег Баган

(Про деякі підсумки парламентських виборів в Іспанії)

28-го квітня в Іспанії відбулися позачергові вибори до парламенту, які принесли кілька несподіваних результатів, що сумарно в перспективі можуть кардинально змінити політичну історію цієї країни. Перемогла Соціалістична партія на чолі із харизматичним, вольовим Педро Санчесом – 123-и місця в парламенті. Це солідний реванш соціалістів за 10-ліття перебування на другому плані. Майже катастрофою можна вважати 66 місць в кортесах консервативної Народної партії (лідер Пабло Касадо), яка зменшила там свою присутність більше, ніж удвічі (мала 135 місць). Так іспанці розплатилися з тими, хто називав себе «охоронцем національних інтересів», а повівся безвольно і непослідовно, коли виникла криза в Каталонії. На третьому місці виявилася ліберальна партія «Громадяни» (57 місць), на четвертому – ліво-радикальний рух «Подемос» на чолі з екстравагантним Пабло Іґлесіясом (29 місць), на п’ятому – «вибуховий сюрприз» останнього року – націоналістична «Vox» (25 місць). Нагадаємо, що нижня палата Генеральних кортесів Іспанії складається із 350 місць, тобто для формування конституційної більшості потрібно мати 176 мандатів. Наразі ліберали із партії «Громадяни» відмовилися від союзу із соціалістами і «Подемос» через їхню «поступливість» в каталонському питанні, а обидві праві партії – Народна і «Vox” – тим більше не підуть на коаліційну угоду із соціалістичним альянсом.

Такий розклад сил, коли більшість в парламенті не зможе сформувати якась тверда коаліція, говорить про наступні тенденції в іспанському суспільстві. Головним каталізатором тектонічних змін в настроях іспанського виборця стала невеличка провінція на північному сході країни Каталонія, яка ось уже кілька років заявляє про свій офіційний сепаратизм, а в 2017 р. підтвердила це на всенародному легітимному референдумі. До слова, представники від Каталонії зараз здобули 15 місць в парламенті. Саме в реакціях на каталонські події виразилися головні процеси світоглядних та ціннісних змін в іспанському суспільстві. Втратили авторитет «народники»-консерватори, які довго контролювали уряд, бо виявилося, що вони звичайні ліберали, які не змогли сказати нічого конструктивного щодо розв’язання каталонської проблеми і повелися безпринципно. Отримала додаткові стимули Соціалістична партія, довкола якої згуртувався майже весь ліво-ліберальний електорат, як довкола традиційної політичної сили, яка була колись головною альтернативою режимові Ф.Франко. Отримала всеіспанську підтримку націоналістична «Vox» під керівництвом наполегливого Сантьяґо Абаскаля, яка перед тим мала представництво тільки в регіональному парламенті Андалусії, на яку тепер почали дивитися як на нову дієву силу, що зможе дати раду каталонському сепаратизмові і зміцнить єдність країни.

Водночас іспанські вибори виявили ще три тенденції, які, очевидно, будуть мати впливи на всеєвропейському полі політичних ідей та інтенцій. Іспанські соціалісти як виразно проєвропейська, демократичн-прогресистська та космополітична політсила своїм успіхом, безумовно, зміцнять амбіції Євросоюзу, який дещо похитнувся під впливом британського брекзиту, критичних випадів угорських та польських консерваторів з таборів В.Орбана і Я.Качинського, через проблематику афро-азійських переселенців тощо. Іспанія ще раз продемонструвала, що для неї, колись порівняно відсталої, біднішої країни, взаємодія з Євросоюзом, вірність його ідеалам економічного прагматизму, громадянського космополітизму та спільного ринку є важливою. Іспанці надто багато виграли від приєднання до Євросоюзу після епохи Ф. Франко: стали успішним, модерним, заможним суспільством і цілком не хочуть втрачати цих своїх суто прагматично-матеріалістичних перспектив. Свого часу Ф.Франко врятував іспанську націю від анархії і деградації, але, як і кожен режим диктаторського типу, його система влади набула бюрократичних, заскорузлих, репресивних ознак. Тож іспанці ще раз «відштовхнулися» від «тіней минулого», прагнучи будувати демократичне майбутнє. І те, що іспанські виборці послабили свої надії щодо ліво-анархістського руху «Подемос», популістського в своїй суті, промовляє про тверезість їхнього вибору (цей рух загалом втратив 29 місць в парламенті порівняно з попереднім його складом).

Друга велика тенденція в іспанському суспільстві, показана на цих виборах, це розчарування у традиційних консервативних (точніше псевдо- консервативних) силах – в Народній партії. Псевдоконсервативний республіканський рух вже розгромлений у Франції, подібні середовища відчутно програли в Італії, здається до цього йде знаменита німецька консервативна коаліція ХДС–ХСС. Тож європейський консерватизм почув на виборах в Іспанії ще один тривожний дзвіночок для себе: досить займатися імітаціями, досить підігравати в усьому неолібералам, досить бути заручниками великого капіталу; «або ви справді будете боронити великі ідеали і принципи традиційної Європи, або ми викинемо вас на смітник історії» – сказали іспанці.

І третя тенденція – посилення націоналістичних настроїв у Іспанії. Рух «Vox», який частково апелює і до франкістських традицій, побудував свою програму політичної боротьби на наступних «трьох китах» сучасної європейської глобальної проблематики: зупинити масову міграцію людей з Африки й Азії, яку штучно стимулює Євросоюз; припинити зумисне поширення анархістських, феміністичних, антихристиянських ідей, стимульованих табором неолібералів і великим капіталом; збудувати Іспанію як унітарну державу, щоб запобігти можливим сепаратизмам в майбутньому. Подібні консервативно-націоналістичні інтенції й електоральні успіхи ми бачили в останні роки майже в усіх країнах Європи – від Фінляндії та Естонії до Голландії та Британії. І ця тенденція, як бачимо, лише посилюється і тепер охопила й Піренейський півострів.

Іспанія є, можливо, найскладнішою державою і нацією (суспільством) в Європі. Колись, у ХVІ ст., вона була створена як імперія планетарного значення (володіння в Америці і Південно-Східній Азії). До середини ХVІІ ст. вона виражала «дух Європи» (тоді іспаномовних книжок видавалося найбільше і то в різних країнах) через свою надзвичайно багату барокову культуру. Іспанія започаткувалася як конгломерат регіонів-князівств, які часто мали свої чіткі етнічні ознаки (Кастилія, Леон, Астурія, Кантабрія, Басконія, Навара, Ґалісія, Араґон, Каталонія, Валенсія, Ґренада, Андалусія). Саме кастильці як найбільш войовничий, лицарський за етикою субетнос очолили Реконкісту – велике відвоювання іспанських земель в арабів протягом ІХ – ХV ст. Так вони стали домінантним ядром для утворення іспанської нації, яка загартувалася у безнастанних війнах ХVІ–ХVІІ ст. і в цю пору вже складали 4/5 всього населення країни. Саме кастильська мова (в Іспанії вживають тільки цей термін і поняття) і кастильська культура стали основою для асиміляції інших, менших, субетносів. У підсумку в просторі Іспанії збереглося лише три окремі нації: басконська, каталонська та ґалісійська.

Баски – це нащадки корінних іберійців, які проживали на Піренейському півострові перед приходом сюди арійських кельтів, а потім римлян-латинян. Вони дивом зберегли свою екзотичну мову і культуру, які глибинно споріднені з мовами і культурами Кавказу. Каталонці – це лише «уламок» великої окситанської нації, яка не змогла повноцінно доформуватися в Середньовіччі на Півдні Франції через різні катаклізми. Ґалісійці – це «уламок» великого лузитансього етносу, який послужив основою для творення португальської нації. Суттєві регіональні ментально-культурні та соціальні відмінності зберегли Астурія і Кантабрія, Навара і Валенсія, особливо Андалусія. Усе це обумовлює «клаптиково-строкатий» цивілізаційний фон Іспанії. У цьому плані це найбільш регіоналізована країна Європи. Тому вона постійно ніби рухається сама в собі, постійно перебуває в процесі внутрішнього напруження.

Імперські кастильці зуміли повально асимілювати всі субетноси у своєму просторі, окрім двох народів – басків та каталонців. Перші врятувалися тому, що їхні мова і культура є абсолютно унікальними і наблизитися до них в «асиміляційному пориві» дуже важко; другі врятувалися тому, що їх постійно підживлювали культурно-цивілізаційні віяння з Південної Франції, де масово проживали їхні «брати-одноплемінники» – ланґедокці (окстанці) та провансальці.

Характерною відмінністю Іспанії впродовж історії було те, що вона жила відособлено від Європи, мала власну умовну цивілізаційну вісь. Інакше кажучи, європейські норми і тренди в політиці і культурі не завжди ставали правилами для іспанців. Це показує і сьогоднішня іспанська політична культура: іспанські суспільні тенденції відображають європейські тенденції, але не йдуть за ними. Це підтвердив і успіх їхньої Соціалістичної партії в час, коли майже всі соціалістичні партії в Європі занепали.

Іспанія була імперією і залишається нею: в своїй культурній самодостатності (коли вона сліпо не наслідує Європу, як це, скажімо, люблять робити всі середньо- і східноєвропейці, включно з імперськими поляками та угорцями), в своїй геополітичній розвернутості до Атлантики і Латинської Америки, в своїй мовній гордості та асиміляційній спроможності щодо малих народів. Саме в Іспанії немає того повсюдного тупого мавпування і ширення англо-американської масової культури, що спостерігається майже в усіх європейських країнах.

Очевидно, що головною проблемою іспанської внутрішньої політики на найближчий період буде суверенітет Каталонії. Цю відносно маленьку націю (7 млн. людності) можна «заспокоїти» й асимілювати тільки двома шляхами: або через встановлення суворої диктатури в провінції і в якийсь спосіб ліквідації її національної еліти, що в сучасних умовах є майже неможливим; або через динамічні процеси глобалізації, в яких каталонське суспільство, спокушене вигодами модернізації і практицизму, відмовиться від своєї акцентованої ідентичності. Перший шлях був близький Народній партії, а тепер на нього упирає нахрапистий «Vox», другий – явно близький Соціалістичній партії. Саме таку коаліцію – Соціалістичної партії і каталонських лівих республіканців – передбачають політологи. Це могло б прокласти дорогу до широкого діалогу в країні. Зважаючи на те, що Каталонія є найбільше модернізованим регіоном Іспанії, тобто його мешканці навчилися працювати й розвиватися в соціальних умовах глобалізації, можна передбачити, що виклик, який готують Барселоні іспанські ліві, виявиться для неї «перетравним».