Володимирський собор у Києві (160 років тому)
160 років тому:
27(15).07.1862 – у Києві митрополит Київський і Галицький Московитської Православної Церкви Арсеній урочисто заклав перший камінь побудови кафедрального собору святого рівноапостольного великого князя Володимира і заявив, що через чотири роки постане величний храм. Ідею зведення собору висунув ще 1852 митрополит Московський Філарет Амфітеатров на відзначення 900-ліття хрещення Руси князем Володимиром. Її підтримав імператор Микола І. Оскільки, московські митрополит й імператор справу поглинання України вважали практично завершеною, то найменших сумнівів про те, що Московія не має нічого спільного з хрещенням Руси-України та що раніше чи пізніше але справа привласнення чужої історії колись таки виявиться, тоді у їхніх головах не зродилось. Проєкт собору в руському старовизантійському стилі, характерному для сакрального будівництва за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, виконав Іван Штром, автор кількох відомих споруд у Києві. Згідно цього проєкту його мали увінчати 13 золотоверхих куполів, стільки, як і на Софії Київській. В ході спорудження до початкового проєкту вносили зміни архітектори Олександр Беретті, Павло Спарро, Рудольф Бернгард, К. Маєвський, Володимир Ніколаєв і врешті він вийшов семикупольним. Довжина завершеного храму склала 55 метрів, ширина – 30, висота разом з хрестом – 49 метрів.
У 1866 коли будівельні роботи зближались до завершення раптом по стінах й арках перекриття поширились глибокі тріщини – виявилось, що при переробці проєкту допущені помилки в математичних розрахунках. Будівництво було зупинено і лише, коли 1875 до Києва приїхав імператор Олександр ІІ справа зрушилась і в період від 1876 до 1882 будівельна частина була завершена.
Коли надійшла черга до внутрішнього оздоблення споруди (1885-1896) професор Київської духовної академії І. Малишевський запропонував виконати його у давньовизантійському стилі, притаманному добі святого Володимира. Втілити цю думку взявся один з найкращих знавців давньоукраїнського мистецтва професор мистецтвознавства Адріан Прахов, який брав участь у реставрації Софійського собору та Кирилівської церкви. Через рік проєкт був готовий проте Будівельний комітет з незрозумілих причин відхилив його. І тільки за посередництвом Петербурзького археологічного товариства, яке звернулось за підтримкою до колишнього обер-прокурора Синоду та чинного міністра внутрішніх справ Ф. Толстого загальне керівництво розписами доручено Прахову. Для розписів він запросив московитських художників В. Васнєцова, М. Нестерова, П. Свєдомського, О. Свєдомського та українських – В. Котарбінського, М. Пимоненка, М. Врубеля, В. Замирайла, С. Костенка, І. Їжакевича, В. Менка та інших. Вражаючим є те, що цей колектив різних за талантом, манерою письма, мистецькими школами іконописців спромігся велетенську площу малярських робіт у декілька тисяч квадратних метрів виконати в одному стилі.
Васнєцов прибув до Києва 1885 і найперше приступив до вивчення манери іконописання давньоруських майстрів ХІ-ХІІІ століть, що збереглись у Софії Київській, Михайлівському золотоверхому соборі, Печерській лаврі та інших давніх храмах. Відтак вирушив до Італії, щоби перейнятись сакральним живописом художників епохи Відродження, ознайомитись з візантійськими мозаїками Равени. Врешті працюючи у Володимирському соборі створив 15 великих стінописів і 30 портретних зображень. Зокрема його пензлю належать події з життя князя Володимира та монументальна настінна ікона Богородиці з Немовлям на запрестольній стіні, яку мистецтвознавці розцінюють як шедевр світового рівня. Розписи Васнєцова захоплено сприйняли чимало видатних діячів української культури і тільки Льву Толстому вони чимось не вгодили. Сам мистець наприкінці життя підсумував, що найбільшого щастя зазнав під час оздоблення Володимирського собору, де він себе повністю реалізував. Значущим був вклад також усіх інших художників, що однодушно створили храм, подібного якому не було в тодішній Московитській імперії.
Освятив собор митрополит Іоаникій 20 серпня 1896 в присутности імператора Миколи ІІ з дружиною Олександрою Федорівною. Храм відразу припав до вподоби киянам, особливо молоді. 19 березня 1917 тут відслужено панахиду за Тарасом Шевченком, після чого багатотисячна хода вирушила до пам’ятника Богдану Хмельницькому, де виголошено вимогу незалежности України. В часах більшовицької диктатури спершу собор пограбовано з усіх богослужбових речей з коштовних металів, що переважно мали велетенську мистецьку вартість, знято усі дзвони, заборонено опалювати, чинились постійні перешкоди в здійсненні богослужб, а в серпні 1929 секретаріат ВУЦВК затвердив рішення Київської міської ради про закриття храму «на численні прохання трудящих» і перетворення його на Всеукраїнський антирелігійний музей. Після повернення столиці України з Харкова до Києва у 1934 влада мала намір знести Володимирський собор, оскільки з цього місця мала починатися магістраль революційних маніфестацій. Для цього також мали бути зруйновані Софія Київська та Золотоверхий Михайлівський собор, а пам’ятник Б. Хмельницькому перенесений в інше місце. Лише Божим Провидінням руки московсько-більшовицьких вандалів де дотягнулись до цього архітектурного та культурного шедевру. Під час німецької окупації собор відреставровано і коли повернулися більшовики, то вже не наважилися його повторно закривати чи плюндрувати й передали в розпорядження РПЦ, правда до 1960-х влада не давала дозволу здійснювати у ньому богослужби. Сьогодні Володимирська святиня перебуває у посіданні українців і є наочним свідченням того, що кожен заброда, злочинець та богохульник закінчить однаково безславно, бо влада його зміряна, сила його зважена і час його порахований [пор. Дан. 5:]. І як би не вилазили із семи шкур нинішні московити, намагаючись «остаточно вирішити українське питання», іхня імперія вже «Mane – Tekel – Fares» або ж «порахована, зважена, поділена».
