Вірмено-азербайджанський конфлікт і позиція України
Олег Баган
Ось уже кілька днів тривають бої в Нагірному Карабаху, де несподівано азербайджанські війська завдали удару по вірменських бойових позиціях. Попри виважену офіційну заяву українського МЗС щодо конфлікту, вірмени чомусь повважали, що вона тенденційна і пікетували українське посольство в Єревані. Такого, здається, ще не було ніколи, щоб якесь українське посольство за кордоном егресивно атакували обурені мешканці певної країни. Тим більше прикро, що Україна загалом веде конструктивну й миротворчу дипломатичну лінію в цьому складному макрорегіоні. Особливо щодо Вірменії. Зокрема Київ визнав злочином геноцид вірменів у 1915 р. з боку Османської імперії. Це суттєво погіршило наші стосунки з Туреччиною, яка є стратегічним союзником України в Чорноморському макрорегіоні.
Зона Північного Кавказу і Закавказзя є надважливою для українських геополітичних інтересів. Три закавказькі держави – Грузія (правильно – Картвелія), Азербайджан і Вірменія – творять напружено-неспокійний простір на південних кордонах Російської Федерації. Вони є об’єктом постійних зазіхань іиперії з бажанням повернути собі повне домінування в ньому. Звідси – окупація Московією Абхазії та Південної Осетії, заморожений конфлікт у Нагірному Карабаху, систематична дипломатична явна і прихована війна Росії з цими країнами на міжнародному рівні, хитрі геостратегічні плани і крутійства Москви у ширших масштабах – з охопленням Ірану, Туреччини та Сирії і її намагання стати головним геополітичним гравцем в усьому близькосхідному макрорегіоні. Водночас північнокавказькі народи (загалом їх є більше десятка) становлять сьогодні найдинамічніші соціальні структури в просторі Російської Федерації. Північний Кавказ – це російська «порохова бочка». Саме північні кавказьці виражають найактивніше свої незадоволені національні амбіції, бунтують проти колоніальної спадщини. Усі ці фактори в сумі і перетворюють цю зону на колосальний простір тиску на Росію, що й повинна використовувати Україна. Тому чорноморська спрямованість нашої геополітики є такою важливою.
Зрозуміло, що Україна життєво зацікавлена у стабільності всіх закавказьких держав, у загальному соціально-політичному піднесенні кавказьких народів. Тож і карабахський конфлікт є для України болючою раною, яку би треба було найближчим часом загоїти.
Москва, зі свого боку, кровно зацікавлена, аби цей конфлікт тривав якомога довше, бо саме він дає їй підстави втручатися в закавказькі справи. У Вірменії присутній доволі великий російський військовий контингент, який є запорукою того, що, з одного боку, Вірменія не буде дуже «сіпатися» зі зміцненням своєї суверенності, тобто не буде наближатися до НАТО і ЄС, а з іншого боку, Азербайджан, який є потенційно сильнішим у військовому плані, не зможе наступати в Карабаху. Так і витворилася та патова геополітична ситуація, яка ось уже понад тридцять років напружує світ, оскільки ширші військові дії в Нагірному Карабаху могли б перекинутися й до Ірану, де проживає до 15 млн. азербайджанців і де традиційно ведеться зовнішня політика на гегемонію щодо Закавказзя, і зачепити Туреччину, яка є етнічно дуже спорідненою із Азербайджаном і в якої зберігається велике почуття конфліктності щодо Вірменії та вірменів, і, зрозуміло, могли б захопити південні простори Росії, власне, кавказькі народи.
Щоб зрозуміти логіку й тенденції розвитку цього великого і загрозливого вірмено-азербайджанського протистояння, ми запропонуємо читачеві короткий історичний екскурс в його минуле.
Нагірний Карабах (історична назва Арцах) – це предковічна вірменська етнічна земля, заселена ними ще у період до н.е. Самі вірмени – це корінний народ Закавказзя, який виводить свою державність і цивілізацію із прадавніх держав: Хетського царства (ХІХ – ХІІ ст. до н. е.) і Урарту (ХІІІ – ІХ ст. до н.е.). За походженням вірмени вважаються арійцями, їхня мова входить до індоєвропейської сім’ї мов, теоретично їхні прямі предки – давні фракійці (фрігійці) переселилися до Малої Азії з Балканського півострова в період війн т. зв. «народів моря» у ХІІІ – ХІІ ст до н. е., що атакували Критську цивілізацію, Єгипет, Сирію, Палестину (назва Палестини походить від імені одного з цих народів – фелистимлян). Самоназва вірменів – айк, назва країни – Арменія – походить від нібито імені давнього героя Арма (скоріш за все це давньоперське слово). Однак ці арійські переселенці творили, очевидно, лише верхівку, еліту при формуванні вірменського етносу, який склався як мішанина різних етній. Відповідно й вірменська мова лише в кількох аспектах є індоєвропейською, настільки багато різних запозичень вона увібрала в себе від сусідніх мов, тому її іноді жартома називають «приховано індоєвропейською» мовою.
У ІV ст. до н.е. цей давній народ створив свою могутню державу Велику Вірменію, що певний час домінувала на просторі від Палестини до Каспійського моря. Саме візія цієї великої імперії є нинішньою ідеологемою для вірменів у справі можливого відвоювання цього велетенського простору. У подальшому Вірменія надовго занепала: вона була розділена між двома могутніми імперіями – Римом і Парфією (центром останньої була Вавилонія); згодом її землі завоювали Візантія й Арабський халіфат; вона нещадно воювала майже з усіма своїми сусідами; врешті відвоювала незалежність, створивши аж два свої середньовічні царства: Анійське царство династії Багратидів (ІХ – ХІ ст.) і Кілікійське царство (ХІ – ХІV ст.), створене внаслідок вимушеного виселення вірменів зі своїх етнічних земель на південний захід, в Анатолію (нинішня південно-східна Туреччина).
Прийнявши християнство у 301 р., Вірменія від VІІ ст. була в облозі сусідніх ісламських народів: арабів, персів, турків. Це виховало особливу впертість і духовну місійність в характері народу, який зберіг свою оригінальну індоєвропейську мову. У V ст. вірмени створили свою писемність. Протягом ХV – ХVІІІ ст. землі Вірменії ділили між собою Османська і Перська імперії, які змагалися між собою за домінування з перемінним успіхом протягом століть. Головною жертвою в цьому процесі були вірмени, які навчилися шукати собі нові й нові умови та способи етнічного виживання, постійно охоплювати нові території, де б було легше жити. Так з’явився в них психологічний комплекс народу-мандрівника. Власне в Нагірному Карабаху у цей час існували у складі провінції Кавказька Албанія напівсуверенні князівства, що входили до Перської імперії. У цей період і виникла величезна вірменська діаспора, яка почала грати інколи навіть більшу політичну роль, ніж саме Вірменія. Зараз головними країнами вірменського розселення є: Росія (1,2 млн.), США (бл. 2 млн.), Франція (700 тис.), Картвелія (Грузія) (250 тис.), Іран (200 тис.), Сирія (200 тис.), Ліван (150 тис.), Аргентина (100 тис.), ще кілька сотень тисяч вірменів проживає в багатьох інших державах, загалом до 7-и млн., таким чином, вірменська діаспора переважає своєю чисельністю людність самої Вірменії – 3 млн. Зрозуміло, що в діаспорі розвинулася й потужна вірменська література і культура, які часами переважали за своїм значенням територіально вірменські літературу і культуру.
За довгі роки ісламського домінування витворився особливий психологічний комплекс нетерпимості щодо християн регіону, тому вірмени (як і картлійці-грузини) були перманентною жертвою різноманітних погромів та знущань. Так серед вірменів сформувалася ментальність народу-месника, народу, який вимушений був виживати у неймовірно складних суспільно-політичних обставинах. Водночас вірмени навчилися за століття бездержаваності і завзятих протиборств використовувати всі можливі додаткові чинники на свою користь. Так з’явилася їхня стратегія орієнтації на Московію як православну державу-союзника. Однією з форм здобування політичних переваг для них стало проникання у вищі ешелони влади сусідніх держав, як давніше у євреїв та фанаріотських греків, коли ті, відповідно, у Персії та Римській імперії і Османській імперії мали своє впливове лобі при імператорській владі. Відтак вірмени зуміли на століття створити собі соціальні ніші в російському істеблішменті, і то не тільки політичному (наприклад, багато вірменів під зміненими прізвищами потужно увійшли в російську науку, інші стали завзятими пропагандистами російського імперіалізму на рівні журналістики і політології, як нинішній Сєрґєй Курґінян – фанатичний пропагандист В.Путіна).
Вірмени одними з перших на Азійському континенті розвинули свій націоналізм, тому сьогодні він є таким сильним. Вже у 1773 р. Мовсес Баґрамян виклав засади вірменського націоналізму у «Новій книзі, названій повчанням», наснаживши її сильними емоційними візіями, концепцією збройного повстання та ідеями національної консолідації.
1827 р. внаслідок російсько-перської війни частина Вірменії перейшла під владу Росії (це приблизно територія сучасної держави Вірменія). Більша частина вірменських, особливо західних, етнічних земель залишилася під владаю Турецької і Перської імперій, що спрачинило велику міграцію вірменів на схід, в т. ч. в Нагірний Карабах (Арцах). Однак за допомогою свого лобі вірменам вдалося значно розширити землі свого розселення за рахунок азербайджанських територій. Навіть столичне місто Єреван було колишнім азербайджанською Єриванню. Надалі вірменам вдалося цілковито перемогти етнічно в нових територіях за рахунок своєї великої національної пасіонарності. Вся нова Вірменія стала майже на 99 % етнічно однорідною.
У 1918 р. була проголошена Вірменська незалежна республіка, яку ліквідувала вже у 1920 р. російська Червона армія. У 1991 р. вона відновила свою суверенність.
Азербайджан – це територіальне поняття, такої державності в давнину не існувало. Самі азербайджанці є нащадками кавказьких албанців (грецька назва) – удинів, талашів, каспіїв, що були етнічно споріднені з лезґінами – народом Південного Даґестану. Від ІХ ст. до н. е. в регіон сучасного Азербайджану переселяються іраномовні племена мідійців, які вийшли зі Східної Європи, можливо, з теренів України (принаймні на Півдні України було давнє місто Мідія, існують інші споріднені скіфські топоніми та антропоніми). Мідія у VII ст. до н.е. стає надпотужною державою, яка володіє землями від Сирії до сучасного Пакистану. Ця імперія згодом трансформувалася в Перську імперію Ахеменідів (перси були спорідненими з мідійцями арійцями), коли разом із вірменами вони перемогли мідійців. Можливо, від тих часів тягнеться ворожнеча між азербайджанцями як спадкоємцями мідійців і вірменами. Відтак Азербайджан був окраїною, умовно кажучи, біблійного простору – країн і народів, про яких ідеться в Біблії.
Коли Александр Великий у 331 р. до н. е. розбив Персію, владу в Північній Мідії захопив його сатрап Атропат і вона отримала назву Мідія Атропатена. У Середньовіччі внаслідок складної звукової видозміни в середньоперській мові слово «Атропатена» змінилося на «Азербайджан». Цю Мідію Атропатену завойовували Парфія (ІІ ст. до н. е.), Сасанідська Персія (ІІІ ст.), Арабський Халіфат (VІІ ст.), який і вкорінив у регіоні іслам. Від ХІ до ХІІІ ст. територію Азербайджану кілька разів заливають етнічні хвилі тюрків-кочівників, які приходили з глибин Євразії. Вони докорінно змінюють етнічне обличчя регіону, панівною стає тюркська мова (мовно азербайджанці найближчі до турків і туркменів – огузька група мов). Надалі Азербайджан був тереном, за який довго змагалися Перська і Турецька імперії. Домінування іраномовних персів було постійною проблемою для етнічного зміцнення азербайджанців, які закономірно тяжіли до споріднених собі турків. Проте через свій релігійний шиїтизм, як і в персів, вони відрізнилися від турків-суннітів, і це стало вирішальним чинником для створення самостійної азербайджанської нації. В умовах Перської в основному відсталої держави азербайджанці залишалися патріархальним етносом, національна свідомість розвивалася повільно, на відміну від вірменів, які за допомогою своєї потужної діаспори швидко модернізувалися.
Від початку ХVІІІ ст. Азербайджан стає об’єктом уваги й експансії Російської імперії, яка просувалася на Кавказ від ХVІ ст. У 1806 р. в ході російсько-перської війни майже вся територія Північного Азербайджану була приєднана до Російської імперії. Так відбулося велике розділення народу: більшість азербайджанців залишилась у Перській державі, культуру і політику якої вони великою мірою визначали, там і зараз живе велика частина азербайджанського етносу (до 15 млн.).
У 1918 р. під впливом бурхливих національних процесів у сусідніх Грузії і Вірменії російська частина Азербайджану проголосила державну суверенність, яку підступно знищила комуністична Росія. Ця суверенність була відновлена в 1991 р.
Перебування у складі СРСР дозволило азербайджанцям суттєво модернізуватися, створити суцільну національну свідомість, розвинути культуру на європейських зразках, економічно стабілізуватися. Особливістю країни, правда, стала присутність в ній російськомовної культури, особливо в столичному Баку, дещо космополітичному великому місті Євразії.
Особливістю всього макрорегіону Кавказу і Закавказзя, в якому проживає кілька десятків народів, є високий рівень перемежованості їхніх етнічних територій. По-перше, це пояснюється тим, що в цьому макрорегіоні з дуже складним географічним рельєфом і перемінним кліматом тисячоліттями тривали змагання за вигідніші і родючіші землі: всі прагнули просунутися в стратегічно значущі терени, в плодовиті рівнини і долини повноводних рік, зайняти важливі торгівельні шляхи. По-друге, всі ці народи були століттями жертвами великих імперій (Візантійської, Арабської, Турецької, Перської, Російської), і тому часто залежали від їхньої злої чи доброї волі, в т. ч. при розселенні, а це стимулювало в них прислужництво, конкурентне взаємопоборювання, психологію етнічного егоїзму. Закономірно, що все це постійно призводило до жорстоких конфліктів і настороженостей між різними народами Кавказу і Закавказзя. Окрім того, імперії, щоб зручніше панувати над ними, зумисне підсилювали взаємоворожнечі (знаменитий закон римлян: divere et imperio – «поділяй і владарюй»). Це підтверджують і сьогоднішні події в макрорегіоні: війна за незалежність Чеченії у 1990-і рр. загалом не викликала великої підтримки з боку споріднених з нею етнічно й релігійно Інґушетії, Черкесії, Кабарди, з боку народів Даґестану; немає великої союзницької політики між незалежними Грузією, Вірменією й Азербайджаном.
Тож вірменсько-азербайджанська взаємоворожість закорінена у століттях, навіть тисячоліттях. Це геостратегічне змагання між етносами, які століттями просувалися у простори, що були для них життєво потрібними, намагалися використати потуги сильніших імперій для свого успіху в цьому конкурентному змаганні, до чого додалися ще релігійний фанатизм і велика доза етнічної взаємовиключності, оскільки, як ми з’ясували, ці народи походили з цілком відмінних етнічних ніш, сформували собі контрастні національні ментальності.
У 1918 – 1920 рр. тривала відкрита війна між Вірменією і Азербайджаном за Нагірний Карабах. Конфлікт у Нагірному Карабаху не був випадковістю чи непорозумінням. Його спланувала Російська імперія. Існує багато історичних свідчень, що у 1923 р., коли утворилася Закавказька Радянська Соціалістична Республіка, до якої увійшли Грузія, Вірменія й Азербайджан, Й.Сталін як колишній комісар Раднаркому у справах національностей і виходець із Кавказу, розуміючи запеклість вірменсько-азербайджанського протистояння, навмисне включив територію Нагірного Карабаху, заселеного на 90% вірменами, до складу Азербайджану. Це була міна сповільненої дії, яку можна було застосувати, коли виникне потреба, коли Росія відчує засторогу своїм впливам на Закавказзі. Й.Сталін діяв як 100-відсотковий російський імперіаліст, бо такою, шовіністично-великодержавницькою, була тоді атмосфера в Комуністичній партії СРСР. У 1930-і рр. владою СРСР кілька районів, які єднали Нагірний Карабах з Вірменією, було передано Азербайджанові. Автономна область Нагірний Карабах виявилася цілком в межах Азербайджану. Водночас Нахічеваньська область, заселена азербайджанцями, була відділена від Азербайджану територією Вірменії.
Як тільки почалася перебудова в СРСР, вірмени Нагірного Карабаху (тоді першими в країні!) заговорили про свої національні проблеми і побажання: вони почали публічно вимагати переведення автономної республіки до складу Вірменської РСР. Комуністична влада не пішла на це. Зрозуміло, що проти виступило й керівництво Азербайджанської РСР, посилюючи свою мотивацію ще й тим, що в деяких районах Нагірного Карабаху проживає багато азербайджанців, часто азербайджанські і вірменські села перемежовували одне одне. У 1987 р. вірмени почали брати справу в свої руки: провели референдум з питання суверенітету, проголосили незалежність Нагірного Карабаху і його приєднання до Вірменської РСР. Радянське керівництво опинилося перед серйозним викликом: по-перше, воно не могло визнати якихось змін офіційних кордонів союзних республік, бо це відразу стимулювало б національні рухи в усіх регіонах СРСР; по-друге, воно отримало потужний вірменський національний рух, який був вельме демократичним і антикомуністичним, а це теж ставало небажаним прикладом для інших. Ось тоді вірмени й виявили велику впертість і наполегливість: вони почали організовувати різні позаурядові національні та воєнізовані структури, які повністю перебрали владу в автономній області, вони діяли агресивно щодо місцевих азербайджанців і змушували їх масово виселятися в інші регіони Азербайджану. Відбулися перші міжнаціональні сутички, з’явилися жертви. Це й стало головною причиною для погромів вірменського населення в Сумгаїті й Баку. Згодом, у 1991 – 1994 рр., в Нагірному Карабаху вибухнула справжня війна.
Москва, яка спочатку підтримувала у конфлікті Азербайджан, щоб зберегти цілісність СРСР, поступово переорієнтувалася на Вірменію. Тут було такі причини і мотивації: 1) православна Вірменія вважалася традиційним і надійним союзником Росії; 2) більший за розміром і чисельністю населення Азербайджан (зараз в Азербайджані проживає бл. 10 млн. людності, загалом азербайджанців налічується до 30 млн., переважно вони проживають в Ірані, де є бл. 15 млн. азербаджанців), підтриманий сусідньою мусульманською Туреччиною, міг перемогти в конфлікті і це привело б до дисбалансу сил в регіоні; 3) Москва передбачила, що потенційно багатий, протурецький, ісламський Азербайджан в майбутньому, за логікою геополітики, інтенсивніше віддалятиметься від Росії, аніж невелика, економічно слабка, заблокована Туреччиною та Іраном, Вірменія, тому треба було підтримати саме Вірменію, щоб і поглибити та законсервувати конфлікт в регіоні (Азербайджан до сьогодні не визнає незалежності Нагірного Карабаху), і назавжди прив’язати до себе Вірменію.
У ході війни 1991 – 1994 рр. вірменсько-російські війська захопили всі райони довкола Лачинського коридору і з’єднали Нагорний Карабах з Вірменією, окупували ще кілька азербайджанських районів у східному напрямку і збільшили терен самого Карабаху, створивши «сіру зону», яка дотепер відділяє регіон від решти території Азербайджану. З’явилася хвиля азербайджанських біженців, яка налічувала загалом бл. 800 тис. людей. Між Вірменією й Азербайджаном були розірвані дипломатичні стосунки.
Тепер зробимо кілька загальних висновків: 1) вірмено-азербайджанський конфлікт має глибоке історичне й національне коріння, він ґрунтується на столітніх образах, стражданнях і несправедливостях, які виявлялися з обидвох боків; 2) обидва народи часто були жертвами геополітичних маніпуляцій з боку великих імперій (Турецької, Перської, Російської), тому непродумані кроки їхніх політиків, їхні національні ідеології й пропаганди, часто залежали від чужих зловорожих підказок; 3) втручатися ззовні в цей надзвичайно складний міжнаціональний конфлікт, пробувати його оцінити чи критикувати за якимись критеріями, нехай і критеріями християнської етики, – означає виявляти некоректність, прирікати себе на помилки.
У цій ситуації Україна повинна зайняти максимально виважену позицію. Важливо було б, якби українська дипломатія виявила активність і запропонувала своє посередництво у розв’язанні конфлікту, це висунуло б нашу країну як вагому у Чорноморському просторі. Правда, через спровокований невідомо ким поки що конфлікт щодо нібито недоречної заяви українського МЗС, мабуть, не дозволить це зробити. Загалом Україні треба бути активнішою у цьому напрямку геополітики. Умовний «Кавказький поміст» мав би бути лише основою для стратегічної лінії нашої євразійської геополітики, яка мала б охоплювати весь простір Серцевинної Євразії – від Туреччини до Монголії.
