Від забави з вогнем можна й самому згоріти

Йосиф Сіркa

„Хочеться вити від болю, усвідомлюючи, що ця жахлива історія трапилася майже паралельно з цирком у Луцьку, в якому зіграли двоє акторів – терорист і президент. Записати відосик – завжди раді, а врятувати підступно пораненого бійця – ні, не чули… Як соромно за цю владу й державу, яка не змогла витягнути з поля бою сержанта-розвідника Ярослава Журавля» (Андрій Любка, «Врятувати сержанта Ярослава Журавля», г. День, 24.7.20).

Так відреаґував на жахливу поведінку кервництва ООС і Головнокомандувача ЗС України відомий письменник А. Любка. А знаний журналіст Сергій Грабовський, який і сам був солдатом, був ще конкретнішим. «Ця приголомшлива ситуація, коли ті, хто повинен був це знати, добре знали, що сержант Журавель живий, але рятувати його не можна, наводить на дуже печальні думки. По-перше, що не лише наразі чинна в Україні влада живе за нормами «русского мира» (це, зрештою, і так було зрозуміло), а й генералітет разом зі старшим офіцерством. Адже ніхто з них, наскільки мені відомо, у відставку не подав і не застрелився через втрату честі (не можна втратити те, чого ти не маєш, чи не так?). По-друге, ніхто «нагорі» банально не здатен мислити – ані тактично, ані стратегічно. Адже практично щодня ми чуємо, що на фронті є нові загиблі чи нові поранені (частина яких потім помирає). А якби раз-другий добряче «врізали» по окупантах, ті б неминуче притишили свої обстріли й інші дії, боячись отримати по зубах. І не «розведення військ», а саме така тактика істотно зменшила би втрати ЗСУ. Стратегічний же вимір цієї справи полягає в тому, що не можна допускати деморалізації війська – тепер кожен військовик приміряє на себе страшну долю сержанта Журавля…» (С.Грабовський, «Хто відповість за смерть сержанта Ярослава Журавля?», г. День, 22.7.20).

армію, яка готова на показуху задіяти озброєний загін на БТРі – за поганою Ганьба, почуття безпорадности, злість на самого себе за таку владу і інсценізацією участі терориста і президента, а на врятування пораненого героя Журавля та злочинне вбивство медика нездатна навіть адекватно відреаґувати.

Непрофесійна поведінка командування ООС та Головного командувача, викликає не тільки почуття злості, безпомічности, ганьби за таку поведінку вищих органів ЗС України та її штабу, але й почуття провини – кого ж обрали оті відомі 73% і оту «історичну» більшість у ВР України?!

З перемогою Зеленського та його партії СН повинно було все «процвітати» – економіка, зростання заробітних плат та пенсій аж до подолання бідности, а вчителі лікарі повинні були взагалі безтурботно жити, оліґархат мав припинити свою вирішальну роль у політиці, куміииииииииииииииииство повинна була замінити прозорість, професіоналізм, а збройні сили мали досягти такої сили, щоб ворог не посмів зазіхати на здобутки Незалежної.

Поведінка Зеленського нагадує Януковича, який призначував міністром оборони людей, які (Саламатін, Лебедєв) розкладали й розкрадали армію, що й допомогло Росії досягти швидких успіхів у розпочатій війні проти України. Призначення Зеленським пенсіонера Тарана замість 42-річного Загороднюка викликала багато запитань які ще й насторожили небайдужих, коли пенсіонер вирішив скоротити армію, забуваючи, що ворог, який має понад мільйонну армію, оголошує безстрокову мобілізацію та концентрує військо на українському кордоні.

Спроба олюдянити Путіна Зеленському недалася, бо ж не для того його вчили, щоб бути гуманною людиною. Зеленський мав досі можливість показати, як президент, відповідальність, бо ж демократія це не роздача «теплих» місць у своєму офісі та на різних державних посадах своїм колишнім колеґам, сусідам, друзям, але відповідальність.

Дивує, що президент зразу пристав на вимогу підозрілого терориста у Луцьку, а залишився без реакції на вмираючого розвідника, смерть якого спостерігали за допомоги дронів. Ганебний вчинок бездіяльности керівництва ООС та президента протягом 3-х днів не має виправдання. У цивілізованій країні міністер оборони вже сам би зрезиґнував.

Куди поділася та українська армія, яка зуміла стримати російського окупанта, яку ще минулого року розхвалювали інструктори з Канади та США, що допомагають при навчанні на поліґонах? Де та армія, яка вже так наблизилася до НАТО, що «намацати» можна? Чи вже скінчили скорочувати і зараз нема кому нести відповідальність? Життя Ярославові Журавлю вже ніхто не поверне, але слід думати про безпеку країни і, в першу чергу, про її захисників.

Потрібно очистити українське військо не тільки від продуктів совєтських ґенералів і, нарешті, передати командування тим, які за тридцять років набули міжнародного досвіду у провадженні війни, та вдосконаленні військової тактики і стратеґії. Вихованці ЗСУ, які за Незалежної стали офіцерами і здобували й здобувають досвід з найжорстокішим ворогом, яким є садистська імперія без моралі і етики, повинні отримати посади відповідальности за майбутнє армії і країни. Бо ж відомо, що совєтські генерали, більшістю, керувалися ставленням до солдат відомим висловом, приписаним генаралові Жукову, який втрати солдат виправдовував висловом: «Бабы еще нарожают».

Українська армія повинна вчитися від Ізраїля, як боротися з неморальними бандитами і захищати будь-якого ізраїльтянина. За отакий воєнний злочин, який здійснили окупанти східної України розстрілом медичної групи та холоднокровне вбивство пораненого Я.Журавля, ізраїльська армія відплатила б їм «сторицею». А український Головнокомандувач навіть неспромігся негайно звільнити міністра оборони, щоб показати солдатам, що його ставлення до солдат відрізняється від ставлення Жукова.

А як би мала виглядати реакція на нецивілізовану поведінку російських найманців, то пан Грабовський висловив у своїй статті: «В таких ситуаціях діють інакше. Підтягують танки, важку артилерію, «гради» – і знищують усе на ворожій території на кілька кілометрів углиб. Можна й авіацією в разі потреби вдарити. Безжально – і чхати на ОБСЄ з її войовничою імпотенцією. Є правила ведення війни, і якщо противник їх демонстративно та брутально порушує, всі попередні домовленості з ним утрачають чинність».

Це думка людини, яка сама була солдатом, а не комедійним артистом, тому й відрізняється своїм фаховим судженням від голови держави.На запитання журналістів, чому президент погодився на вимогу терориста, Зеленський відповів, що він обіцяв бути людяним і боротися за життя кожної людини. Поведінка «терориста», який сам вийшов з автобуса і майже запалив цигарку, щоб дочекатися свого арешту, викликала сумнів у терористові. Акція «порятунку» пасажирів автобуса за допомоги аваковських «орлів» на БТРі, після арешту терориста, нагадувала ґротескні сцени з гумористичних фільмів.

А де ж була військова техніка, коли у «сірій зоні» (тобто не на території, окупованій бандитами)? Страх і злість бере людину, коли, за допомоги літаючого апарату, військові фахівці спостерігають три дні за вмираючим солдатом, який даремно очікує порятунку. А де була людяність президента, який, певно, знав про цю подію? Бо ж солдати не тільки люди, але й герої, які щодня стоять на сторожі, щоб решта країни могла «нормально» жити.

Складається враження, що в ОП вже склали інший план, щоб наситити кремлівського вовка і не хотіли дразнити його «дрібницями» вбитого «укропа», бо ж його і власні втрати ніколи не турбували. Та і акції з заручниками – терориста і злодія, викликають підозру, що реваншисти, за допомоги слугів імперії, запланували щось більше. А якщо за смерть медика та пораненого сержанта ніхто не понесе покарання, то це буде підтвердженням того, що курс президента на капітуляцію стає небезпечним не тільки для держави, але й усіх противників імперії.

Зараз поведінка президента Зеленського викликає підозру, що вона почала мінятися після його «короткої відпустки» до Оману початком січня. Політ до Оману у ЗМІ запрідозріли у тому, що оточення президента збрехало, мовляв, такі короткі вітпустки не бувають у першої особи країни, без попереднього повідомлення.Та повідомлення про те, що сам платив за квиток, а потім таки зустрічався з якимось принцом, звучали дуже непереконливо. Справа в тому, що розслідування «Схеми» повідомляло, що була інформація, яка насвідчувала про те, що Зеленський не відпочивав, а зустрічався там із секретарем Ради безпеки РФ Патрушевим М.. Та навіть той самий літак використав при повернені до Києва.

Для «ясности» ця інформація була дуже швидко спростована і зникла зі сторінок ЗМІ. Але дивні діла відбулися невловзі, після повернення Зеленського з «короткої відпустки», про яку нікого не поінформували перед і після неї. Зате президент поміняв не тільки свого 100% Генпрокурора, але й Голову ОП, голову уряду, міністрів та багато кого. А серед обіцяних «нових облич» появилися старі обличча часів Януковича.

Питання викликає і телефонна розмова Зеленського з Путіним (26.7.20), яку коментували у Києві інакше, ніж у Москві. Президент Зеленський, згідно з повідомленням ОП, не висловив своє обурення воєнним злочином, здійсненим проти українських солдат підопічними Путіна. Можливо, Зеленський не хотів провокувати кремлівського ведмедя, бо це могло б мати тяжкі наслідки для Мінського процесу та Нормандського формату. Але президент мав би знати, до чого привели побоювання Сталіна та ін. 1941 р. спровокувати Гітлера і побоювання Турчинова «спровокувати» Путіна 2014 р. в Криму, а потім на сході України.

Зрештою, залишається загадкою, чи Зеленський обговорював питання миру на Донбасі, чи «звітував», щоб «не спровокувати» обнуленого президента, який саме в цей день похвалився нечуваною ракетою, яка у 9 разів швидша від звуку?! А злі язики вже висувають підозру, що Путін має поважний компромат на Зеленського. Невже ж справді Патрушев?

Торонто, 27.7.20 р.