«Веселі часи» Арсенія Яценюка
Важко сказати, наскільки улюбленою є для Арсенія Яценюка пісня Святослава Вакарчука «Веселі, брате, часи настали…». Проте для нього самого останні часи веселими можна назвати хіба що із використанням лапок. І щодня вони стають все «веселішими» та «веселішими». А як все ще недавно оптимістично виглядало…
Повільно, але все ж наближаються президентські вибори. Персональна фобіяЯнуковича ‒ Юлія Тимошенко ‒ надійно нейтралізована в Качанівській колонії. З триєдиної опозиції, логічно, кандидатом мав би стати керівник хоч вже і досить зблідлої, але все ще провідної політичної сили – «Батьківщини». Себто,Яценюк. Правда, на п’ятки йому у симпатіях невдячного електорату наступаєВіталій Кличко. Що ж, для цього існують вибори Київського міського голови. Аргументація – залізобетонна: для опозиції необхідно здобути київський майданчик, на якому вибороти (відстояти) перемогу на президентських виборах. Ідеальний кандидат на крісло київського бургомістра – Кличко, перемога за підтримки триєдиної опозиції – гарантована. І нехай спробує відмовлятися – це ж означає поставити під загрозу перемогу на президентських виборах, це означає запитання «а чи не на Банкову ви працюєте, товаришу Віталій?!» тощо. А далі… Столиця – це величезний клубок найрізноманітніших комунальних проблем, які потребують вирішування професіоналами. Зможе УДАР їх вирішувати самотужки, власними кадрами? Чи будуть старі кадри (Омельченка, Черновецького, Попова) щиро працювати на їхнє вирішення (та імідж міського голови Кличка)? Чим будуть перейматися кадри, люб’язно запропоновані на підмогу «ударівцям» рештою опозиціонерів? Риторичне запитання. Результат – як можна сподіватися, що людина стане гідним президентом країни, якщо навіть не дала собі ради (варіант – ледь дала собі раду) із обов’язками міського голови столиці?!
А далі – Януковича, звичайно, подолати хочеться, але регіонали виявилися вкрай неконструктивними, і 2 квітня, навіть в умовах оточення парламенту кількома тисячами партактивістів з відповідними опозиційними прапорами, за проведення виборів не проголосували. Мало того, під час акції протесту під Верховною Радою невідомі зловмисники закидали сніжками народних депутатів і просто симпатичних жінок – Юлію Льовочкіну, Ірину Горіну, Марину Ставнійчук. Чомусь саме таким чином вирішивши продемонструвати ставлення до тих, хто своїми ніжними, жіночими руками творить добро в ім’я покращення регіонального режиму. Горіна взагалі розповіла в міліції жахливу історію: як її, беззахисну народну депутатку від ПР, «наздогнала група громадян, близько 50 осіб з плакатами кількох опозиційних сил», як «агресивно налаштовані громадяни безпричинно почали ображати її нецензурною лайкою, погрожувати фізичною розправою та кидати грудки снігу і льоду». За висновком медиків, вона отримала закриту черепно-мозкову травму та струс головного мозку. Схвильована таким брутальним злочином міліція відкрила кримінальне провадження за фактом хуліганства.
Чи то дійсно люди стихійно продемонстрували свої емоції, чи то хтось підготував «снігомети» – в інформаційному просторі «сніжкопад», моральне та фізичне знущання над беззахисними жінками знівелював факт знущання регіоналами над місцевим самоврядуванням у Києві. Тому й Арсеній Яценюкзаявив, що опозиційні партії не маю жодного стосунку до нападників, і засудив таку надзвичайну брутальність. Та що там Яценюк – навіть Юлія Тимошенко від імені опозиції принесла вибачення потерпілим регіоналкам. Дійсно, адже заклики до ліквідації антинародного режиму, революції, повстання – це правильно, але ж революція повинна бути «білою і пухнастою», без жодних там сніжок! Бажано навіть ініціювати проведення в школах додаткових уроків політкоректності: а то несвідомий школяр жбурне сніжку в однокласницю, а в тої, виявиться, мама – депутат, або тато – очільник якогось осередку ПР. Політичне хуліганство!
На тлі цього майже непоміченим пройшов інший неприємний конфуз. Голосували законопроект про скасування одіозної пенсійної реформи. Не вистачило всього 6 голосів «за» ‒ а фракції «Батьківщини» і УДАРу не додали цілих 12 голосів. При цьому, навіть 11 регіоналів підтримали! Неприємно, але всяке в політиці буває. Зате можна і далі воювати з антинародною пенсійною реформою злочинного режиму!
Та ще неприємнішим, чорним днем стало 4 квітня. Підступні регіонали вирішили: якщо опозиціонери граються в сніжки, чому б нам не погратися в ГКЧП?! І, мотивуючи свої дій неможливістю конструктивної праці в парламенті, вирішили податися в комфортніші умови. Отож, зібралися собі разом з комуністами в кінозалі будинку парламентських комітетів, що на вулиці Банковій. Своє зібрання проголосили пленарним засіданням Верховної Ради. Головуючим був Володимир Рибак – голова Верховної Ради. Депутатів від опозиції не впустили. Щось там голосували, рішення – закони приймали. Було їх, депутатів, начебто, 244. Проте допустили промах – ввімкнули для переконливості відеотрансляцію. Мовляв, візуалізація – важливий спец ефект, а присутніх в залі з екрану не підрахують все одно. Проте, опозиціонери виявилися кмітливішими. Тому рахували не метушливих регіоналів з комуністами, а порожні місця. Відмінусувавши їх від кількості стільців у залі, з’ясували – жодним кворумом там і не пахло.
Але не цим четвертий день четвертого місяця виявився чорним для Арсенія Яценюка. Найбільшою прикрістю стало те, що на посиденьках в кінозалі Володимир Рибак повідомив, що четверо депутатів заявили про свій вихід із фракції «Батьківщина». Це Олег Канівець (обраний в Стрийському мажоритарному окрузі на Львівщині), Ігор Скосар (у партійному списку він був під №58), Віталій Немілостивий (№62) та Роман Стаднійчук (№65, щойно увійшов у Верховну Раду замість Сергія Власенка, якого суд позбавив депутатського мандата). Канівець – то ще таке, квота Анатолія Гриценка. А ось Скосар і Немілостивий – це квота «Фронту змін», креатури Яценюка. А тут якщо ще й згадати, що вони обоє 12 грудня 2012 року проголосували за обрання Азарова на посаду прем’єр-міністра… А ще згадати батька і сина Табалових, теж людей Яценюка, які вже раніше дезертирували… Якось зовсім негарно виходить, неначе Арсеній Петрович – фахівець з виготовлення «погодженої фронтової тушківки», яку постачає з ТзОВ «Фронт змін» на консервну фабрику «Батьківщина»…
Яценюк ще плекав якісь надії, поспіхом робилися заяви про те, що ні, вся четвірка мирно сидить у Верховній Раді з опозицією, а не із заколотниками в кінозалі, що вже всі пишуть (написали) заяви зі спростуванням… Навіть продемонстрували їх (три, усіх, окрім Канівця). Дії Рибака кваліфікували, як такі, що підпадають під статтю «Захоплення влади державною посадовою особою» (10 років позбавлення волі).
У відповідь Рибак в кінозалі запросив до виступу присутніх там Немілостивого та Стаднійчука. Які, під оплески регіоналів, підтвердили, що дійсно не планують надалі перебувати у фракції «Батьківщини». Згодом Канівець та Скосар також оприлюднили власний «маніфест». Розповіли про те, що «Батьківщина» перетворилась на політичний «театр одного актора», а вони – «стали заручниками маніакального прагнення лідера фракції «Батьківщина» стати єдиним кандидатом від опозиції на президентських виборах». А тому, з урахуванням неминучості участі в «політичних корупційних схемах Арсенія Яценюка», вони прийняли «єдино можливе рішення – покинути лави фракції».
Окремо висловив свою «опозиційну до опозиції думку» Анатолій Гриценко. Морально підтримавши свого однопартійця Канівця (мовляв, пішов, бо його дискредитували інші члени фракції «Батьківщина»), запевнив, що той «тушкою» не стане, а залишиться позафракційним. І пригрозив: не відкидає навіть власного виходу з фракції – «якщо вожді опозиції і надалі лише імітуватимуть боротьбу, прийматимуть одноосібно (без обговорення з депутатами) рішення, наслідком яких є втрата довіри людей і маргіналізація опозиції».
Усвідомивши, що четверо парламентських «багнетів» остаточно змінили свою орієнтацію і подалися в чужі, комфортніші бліндажі, Арсенію Петровичупохапцем довелося продукувати власну правдоподібну версію. Люди полюбляють конспірологію ‒ її й було запропоновано до уваги громадськості. Виявляється, існує завдання зруйнувати головну опозиційну силу («Батьківщина»), усунувши від її керівництва Арсенія Яценюка. Замовник спецоперапції – Віктор Янукович, виконавець ‒ Андрій Клюєв. Четвірка дезертирів вже була готова покаятися (заяви ж писала!), але прибув Клюєв і кожен отримав, нібито, від 10 до 15 мільйонів доларів за вихід із фракції. Окрім цієї «четвірки», у фракції все ще причаїлася «трійка» агентів Клюєва, яка продовжує готувати переворот. Але Яценюк обіцяє: «Контрреволюція буде придушена!».
5 квітня відбулося засідання фракції, на якому обговорювалося питання виходу «четвірки», а також питання про довіру лідеру фракції Яценюку. За вотум довіри проголосували всі з 81 присутнього депутата, крім трьох. Утрималися – сам Яценюк, Анатолій Гриценко та Василь Кравчук. Начебто пронесло…
Здавалося, що ще може бути гіршим… Але «веселі дні» тривали. 7 квітня настав час сюрпризу особисто від Януковича. На «прохання» уповноваженої Верховної Ради з прав людини Валерії Лужковської, а попередньо ще й Наглядової місії Європейського парламенту, президент підписав указ про помилування шести засуджених, в тому числі Юрія Луценка та екс-міністра охорони навколишнього природного середовища Георгія Філіпчука.
Ось це був несподіваний удар! Зберуться тисячі людей, а вони, замість лідерам триєдиної опозиції, аплодуватимуть звільненому політв’язню?! Акцію провели похапцем, навіть жодної тобі, вже звичної, ходи містом не було. Начебто так і планувалося – привезти до Києва людей з інших областей лише задля того, щоб годинку послухати традиційні заклики відомих лідерів.
Але ж не до людей зараз. Зараз регіонали підступно підкинули ще один серйозний головний біль – Юрія Луценка. Відповідний указ Януковичпідписував не з міркувань «гуманізації», «декриміналізації», а виключно з огляду на наступні президентські вибори. З в’язниць люди виходять переважно не «виправлені», а загартовані. Розповідати людям про «білу та пухнасту революцію», стоячи поряд з Кличком та Тягнибоком, Яценюкові сяк-так ще можна було. Але при звільненому Луценкові, який асоціюється з протестами, а не партійщиною, подібна риторика з його вуст звучатиме, м’яко кажучи, комічно. Тому й наступні акції відклали аж на травень. Треба часу – подумати, пошепотітися. Можливо, назву акцій, революційну риторику відкорегувати…
В УДАРі вже заговорили – а чому б не висунути Юрія Луценка в міські голови Києва (звільняючи Віталія Кличка виключно для концентрації на президентських виборах)? Ось такі «веселі часи» Арсенія Петровича…
Юлій Хвещук
В тему:
