Український Конґресовий комітет Америки (УККА) виробник художніх фільмів. Історія та мемуари
24 серпня 1991 року Верховна Рада (Парламент) Української РСР проголосила відновлення незалежної Української держави. Це не було повною несподіванкою, але цього точно не очікували одразу після того, як це сталося. Роком раніше ВР Української РСР проголосила суверенітет. Однак нещодавно (приблизно за три тижні) до проголошення незалежності Україну відвідав президент Сполучених Штатів Джордж Буш-старший, який закликав українців зберегти СРСР.
УККА, як головна координаційна організація українців в Америці, одразу ж визнала дві дуже конкретні місії у зв’язку з цим проголошенням. Перша полягала в тому, щоб заручитися підтримкою американського уряду щодо визнання України незалежною державою, що не обов’язково було легким завданням. Другим, не менш важливим і складним завданням було розробити програми демократизації, економічної трансформації, а також «українізації» країни що включало дерусифікацію та десовєтизацію. Освітня програма, що охоплювала українську історію та культуру, демократизація українського суспільства через серію програм, включаючи програму “молодь йде голосувати”, забезпечення чесних і демократичних виборів, а також якомога плавніший перехід до капіталістичної економіки через проект комерційного права. Зрештою, більша частина країни перебувала під російською окупацією в безлічі форм протягом приблизно трьохсот п’ятдесяти років.
Кожна з цих цілей заслуговує на окрему та широку увагу, але ця стаття обмежується історією та культурою. Це певною мірою мемуари, оскільки я особисто брав участь у цій місії, тому вона ґрунтується на особистих знаннях та роздумах. Освітні програми були і продовжують бути головним напрямком діяльності УККА, і в цьому відношенні УККА протягом понад 85 років свого існування витратив багато часу, зусиль та коштів, і це правильно.
До здобуття незалежності освітні зусилля були зосереджені переважно в Америці. Деякі зусилля намагалися поширити всередину Радянського Союзу, але охопити їх було дуже важко. Радянський Союз витрачав величезну кількість часу та грошей на пропаганду.
У щойно незалежній Україні існувала особлива потреба в освітній програмі, яка б скасувала радянське минуле. Мабуть, найбільшим акцентом у цьому відношенні був поступовий і плавний відхід від радянської пропаганди, яка по суті мала на меті спотворити свідомість методологією знищення всіх народів у СРСР на користь російського. Було використано багато інструментів, зокрема засоби масової інформації та кіно. Цікаво, що Йосип Сталін мав саме для цієї мети лабораторну кіностудію. Радянський Союз створив багато текстів і фільмів навіть для споживання за кордоном, які були не чим іншим, як потьомкінською радянською пропагандою, але з певним ступенем художності. Це було зроблено російською мовою, виключаючи всі рідні мови СРСР, і дубльовано англійською. Мета та завдання були не такими очевидними для наївного західного спостерігача, тому радянський уряд мав певний успіх.
Розглянемо складову американського суспільства 1930-х і 1940-х років, таку як Джек Рід, і, що ще гірше, безсоромних спільників, таких як Волтер Дюранті з The New York Times. Зрештою, це пішло на спад після викриттів Вітакера Чемберса щодо Алджера Гісса, але американці часто охоче слухали іноземну пропаганду. Америка не була надто витонченою у боротьбі з радянською пропагандою, впроваджуючи жахливі та примітивні слухання Маккарті. Хоча радянська влада не змогла перемогти в Америці, у неї були прихильники, які промивали мізки. А ще була тема росіян та інших національностей. Американці не розрізняли. Українці були маленькими росіянами або просто росіянами. Геноцид проти українців навіть не розглядався як можливість.
Мабуть, найважливішим інструментом, який використовувалася в радянській пропаганді, була повсюдна спроба радянської влади приховати свою злочинність та очорнити будь-які рухи за свободу, зокрема в Україні. Україна завжди була проблемою для радянського режиму. Хоча СРСР був значною мірою промитий мізками, Україна якимось чином залишалася стійкою. Українці протягом усього радянського періоду становили понад… 75% політичних в’язнів у СРСР, і це було завдяки їхній рішучості. Ніхто не хотів свободи більше ніж українці.
Проте, навіть з незалежністю, Україна, здавалося, значною мірою залишалася в павутинні пропаганди. Багато з тих, хто голосував за незалежність, колись були радянськими пропагандистами, включаючи спікера українського парламенту, а згодом першого президента України. Навіть будучи президентом, він наголошував, що нічого не знає про Голодомор в Україні 1932-33 років.
Радянський Союз писав свою історію, але по суті це була пропаганда. Однією з найжахливіших подій світової та радянської історії був Голодомор 1932-33 років, коли близько 7-10 мільйонів українців померли від голоду в рамках політики радянської держави. Це була заборонена тема, яка вимагала не лише замовчування, а й пропаганди. У цій змові було багато спільників. Прикладом цього є «Нью-Йорк Таймс» та її репортер у СРСР Волтер Дюранті, який повідомив, що в Україні голоду не було. Пропаганда була настільки ефективною, що в розпал Голодомору Сполучені Штати за президента Франкліна Д. Рузвельта визнали СРСР та обмінялися послами. Рузвельт не був невідомим щодо Голодомору, оскільки українські організації в Америці звернули на нього його увагу, але він проігнорував це. Рузвельт, відверто кажучи, хоча, ймовірно, і не був радянським спільником, безумовно, був серед «корисних ідіотів».
Було набагато більше того, що довелося приховати або принизити до такої міри, що будь-який патріотичний радянський громадянин був змушений погодитися з пропагандою. Серед питань, які найбільше дратували радянських громадян, окрім викриттів про Голодомор. була Організація українських націоналістів (ОУН), Українська повстанська армія (УПА), Степан Бандера, лідер ОУН, якого вбив радянський аґент у Мюнхені в жовтні 1959 року, Роман Шухевич, командир УПА, якого вбили в бою радянські війська в березні 1950 року, митрополит Андрей Шептицький, лідер Української католицької церкви, за радянською оцінкою контрреволюційна структура, ліквідована Синодом радянських аґентів, в результаті їх духовенство було відправлене до ГУЛАГу, та Симон Петлюра, символ української боротьби одразу після Першої світової війни на підтримку незалежної України, якого також вбив радянський аґент, у цьому випадку єврейської етнічної приналежності, нібито для того, щоб виправдати єврейських жертв погромів, нібито дозволених за Петлюри. Дихотомія українського євреїв часто використовувалася радянськими військами для розпалювання ворожнечі між двома народами. Євреї у цьому допомагали.
УККА розпочала свою просвітницьку діяльність через Раду оборони та допомоги Україні. Це полягало у процесі видання книг в Україні з безкоштовним широким поширенням. На жаль, це мало лише незначний успіх, але точно не захопило широку аудиторію.
На початку 1993 року український кінорежисер Олександр «Олесь» Янчук приїхав до Сполучених Штатів зі своїм фільмом «Голод 33», щоб показати його по всій Америці. До УККА його направив Світовий Конґрес вільних українців, нині Світовий Конґрес українців. УККА простягнув руку допомоги у демонстрації фільму. На думку керівництва УККА, фільм був шедевром як історичної розповіді про Голодомор, так і емоційним переживанням хоча з малим бюджетом. Після ретельного обмірковування керівництво УККА вирішило, що українську історію, замовчувану або спотворену радянською владою, краще зобразити через кіно просто тому, що кіно охопить ширшу аудиторію. Пан Янчук виявився життєздатним та найохочішим інструментом для досягнення цієї мети.
Звичайне фінансування фільмів у новій незалежній Україні здійснювалося через державний бюджет. Однак, асигнування на фільм здавалися занадто мізерними, особливо за західними стандартами. УККА запропонувала спільне виробництво фільмів з державою (Україною) та паном Янчуком на теми, які УККА вважала важливими для навчання мас та хоча б часткового скасування пропаганди, що поширювалася протягом 70 років радянським режимом. Пан Янчук охоче погодився на співпрацю.
Ідеї для його наступних чотирьох фільмів, а також основна частина зовнішнього фінансування, окрім уряду України, надійшли від УККА. Перший фільм «Атентат – осіннє вбивство у Мюнхені» був про Степана Бандеру, другий фільм «Нескорений» – про Романа Шухевича та боротьбу УПА, третій фільм «Митрополит Андрей» – про митрополита Андрея Шептицького та Українську католицьку церкву, а четвертий фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри» – про боротьбу Симона Петлюри та його вбивство. Між фільмами «Нескорений» та «Митрополит Андрій» пан Янчук подорожував, серед іншого, демонструючи «Нескорений» в Австралії, де зустрівся з заможним українцем, колишнім членом УПА, Юрієм Борцем, який повністю профінансував фільм «Залізна сотня» про боротьбу однієї сотні УПА, оскільки це була частина реальної біографії пана Борця. Кожна з тем була важливою для УККА та української історії. Ці чотири фільми та фільм, профінансований паном Борцем з Австралії, були виконанням мандату та порядку денного УККА.
УККА завершила свою співпрацю з паном Янчуком після показу останнього фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри». Пан Янчук виявився креативним інструментом для того, що потрібно було зробити УККА. Гроші, зібрані та витрачені УККА на ці проекти, озираючись назад, були витрачені з користю. Не перебільшуючи цінності цих фільмів, важливо зазначити, що вони продовжують демонструватися на українському телебаченні, особливо у значні національні свята.
Сьогодні такі теми, як ОУН, УПА, Бандера, Шухевич, митрополит Шептицький, Симон Петлюра, шануються по всій Україні. Фактично, гімн ОУН став гімном Збройних Сил України. Нещодавно збройний підрозділ українських збройних сил було названо на честь УПА з президентською печаткою. Полякам це не дуже сподобалося, але що з того! Поляки завжди були агресором в Україні. Сьогодні вони поводяться зарозуміло та дурно, але українці продовжують захищати їх від росіян. Український народ – єдині люди, які справді мають право для визнання своїх героїв. Українські люди є прихильниками Бандери, Шухевича, ОУН, УПА, Української католицької церкви митрополита Андрея Шептицького та Симона Петлюри. УККА хотіла б вірити, що ці фільми мали певний вплив.
Можливо, колись УККА випустить більше фільмів, якщо буде потрібно. Але достатньо сказати, що його кіновиробництво на сьогоднішній день було значним і мало величезний успіх. УККА дякує своїм меценатам, зокрема донорам, режисеру, який зрозумів нашу місію та досить добре її виконав. Ці фільми будуть далі висвітлювватися.. Я мислю, що вони продовжуватимуть надихати майбутні покоління та оберігати Україну від будь-якої зовнішньої агресії.
16 липня 2026 року
Аскольд С. Лозинський, президент УККА 1992-2000
