110 років тому:
15.09.1916 – Загальна Українська Рада опублікувала відозву «До всіх культурних народів світа» – один із ключових українських політичних документів періоду Першої світової війни.
За обсягом – це відносно невеликий документ і на перший погляд може видатися одним із пересічних численних політичних звернень воєнної доби. Насправді ж він винятково важливий для розуміння того, як український політичний рух у роки Першої світової війни розумів для себе та формулював українське питання перед світом.
Загальна Українська Рада (ЗУР) постала у Відні 5 травня 1915 року на основі реорганізованої Головної Української Ради. До неї увійшли представники українських політичних сил Галичини й Буковини, а також Союзу визволення України, який представляв українців із підросійської України. ЗУР претендувала на роль загальноукраїнського політичного представництва в межах Австро-Угорщини. Її програма передбачала об’єднання українських земель Австро-Угорщини (Східна Галичина та Північна Буковина) в один автономний край, а для українських земель під московитською владою – створення самостійної української держави.
Але влітку московитська армія під час Брусиловського наступу знову прорвала австро-угорський фронт і окупувала значну частину Буковини та Східної Галичини. Українці вдруге за час війни опинилися під московською окупацією.
То ж у відозві ЗУР наголошувала на багатовіковому прагненні Москви знищити українство та нагадувала про імперську антиукраїнську політику й практики московитів під час першої окупації Галичини та Буковини у 1914–1915 роках: заборона використання української мови в шкільництві та публічному житті, ліквідація суспільно-культурних товариств, закриття української преси, знищення бібліотек і архівів, насильницька православізація (московського штибу), депортація свідомих українців та вивезення малих дітей з метою русифікації в Московію, арешт митрополита Андрея Шептицького тощо.
Саме в цій ситуації ЗУР звернулася не до австрійського уряду і навіть не до урядів воюючих держав, а до «всіх культурних народів світа». Це принципово важливо, бо українське питання виносилося за межі внутрішньоавстрійської чи московсько-австрійської суперечки. Українські політики заявляли, що справа українського народу є справою міжнародною, а його право на власне політичне й культурне життя має оцінюватися не з позицій інтересів імперій, а з погляду права народів на самостійний розвиток. «Українська справа мусить бути справою всіх культурних народів» світу й тому «Українці виносять свою справу перед суд цивілізованого світа», – проголошувала відозва.
Далі автори документа пояснювали, чому українці вважають себе окремою національною спільнотою: «Усі українці без огляду на державні кордони стоять на становищі своєї окремішности від сусідніх народів і змагають до визволення…» Ця фраза заслуговує особливої уваги. «Без огляду на державні кордони» – тобто українці Галичини, Буковини, Наддніпрянщини та інших українських земель розглядаються як частини одного народу, незалежно від того, у складі якої імперії вони перебувають. Для 1916 року це було далеко не самоочевидним твердженням.
У документі українці також апелювали до історичного права та традиції визвольної боротьби. Причому автори не приховували політичного характеру своїх вимог: йшлося не лише про культурні права чи автономію, а про визволення українського народу.
Надзвичайно промовистим був і демографічний аргумент. У відозві зазначалося, що український народ налічує 35 мільйонів осіб і заселяє територію площею близько 850 тисяч квадратних кілометрів. Таким чином автори відозви підкреслювали, що українці – великий європейський народ, який має право на власне політичне життя. Звідси й емоційний, майже викличний пасаж: «Хай буде вільний кожний народ, але хай же й 35-міліонний український народ… не буде погноєм для чужих культур пануючих над ним народів!»
Втім, найважливіше міститься наприкінці документа. ЗУР формулює позитивну політичну програму – якими мають бути майбутні відносини в Центральній та Східній Європі: «Хочемо бути самостійними господарями своєї землі; в сімї вільних і рівних народів мати повну спромогу розвивати свої духовні сили і матеріяльні багатства свого краю для себе і для людства!». Ця фраза особливо цікава тим, що в ній поєднано національну самостійність і європейську політичну модель. Україна не проголошується ворогом інших народів і не протиставляється Європі. Навпаки – українці хочуть бути «в сім’ї вільних і рівних народів».
І тут важлива ще одна обставина. У 1916 році український політичний рух уже мав досвід міжнародної діяльности. ЗУР була створена як загальноукраїнське представництво, а Союз визволення України працював за межами Московитської імперії та намагався донести українське питання до політичних кіл європейських держав. Відозва ЗУР стала продовженням цієї дипломатично-інформаційної роботи і її можна розглядати як один із актів української закордонної політичної діяльности новітньої доби.
Але документ мав і цілком конкретного адресата – Московитську імперію. ЗУР нагадувала європейській громадській думці, що Московія не просто веде війну за території, а намагається поширити свою владу на українські землі, де це означатиме придушення українського національного життя. Саме тому в документі так багато уваги приділено московській політиці щодо України та досвіду першої московитської окупації Галичини й Буковини.
У відозві є ще один дуже важливий момент, який легко пропустити, якщо читати її лише як антиімперський документ. ЗУР фактично говорить про єдиний український народ, що існує попри державні кордони. Для людей 1916 року це було надзвичайно важливе твердження. Адже українські землі були поділені між двома імперіями, а обидві імперські політичні системи по-різному заперечували або обмежували право українців на окреме національне існування. Тому відозва була не просто протестом проти чергової московитської окупації. Це була декларація української політичної суб’єктности.
Її автори заявляли світові: українці є окремим народом, вони мають свою територію, історію, культуру та право на політичний розвиток, а державні кордони імперій не скасовують цього права.
Вже на початку листопада 1916 року після появи відозви політична ситуація докорінно змінилася. Німеччина та Австро-Угорщина проголосили створення Польського королівства, а плани щодо майбутнього устрою Галичини фактично ставили під загрозу українські державницькі прагнення. ЗУР протестувала проти включення українських земель до майбутньої Польщі, а її керівники склали свої мандати. Невдовзі сама Загальна Українська Рада припинила існування, а політичне лідерство українського руху в Австрії перейшло до Української парламентської репрезентації.
Проте документ, створений у вересні 1916 року, пережив свою організацію. Бо за всією складною політичною термінологією та воєнним контекстом у ньому дуже просто сформульована думка, яка через два роки стане політичною реальністю: «Хочемо бути самостійними господарями своєї землі». У 1916 році це було політичним домаганням. У 1918-му – вже програмою українського державотворення. А сама відозва ЗУР залишається одним із тих документів, у яких українська політична думка ще до революцій 1917 року дедалі виразніше переходила від вимог культурних і автономних прав до усвідомлення українського народу як суб’єкта міжнародної політики та носія права на власну державу.
