У пошуках «м’якого підчерев’я» Путіна
Прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчіль вважав Балкани «м’яким підчерев’ям Європи» («Soft underbelly of Europe»). Щоправда, говорив про це під час Другої світової війни, маючи на увазі країни «вісі» Німеччина – Італія. Однак, як показує подальша історія, Балкани і надалі залишалися і залишаються «головним болем» для Європи. Та сьогодні мова не про етно-релігійний балканський клубок, а про сьогодення Москви.
Ще недавно здавалося, що господар Кремля Путін може насолоджуватися черговим успіхом. Крим в України відірвав, заколот на Донбасі влаштував. Нехай і просунутися далі не вдалося (дивним чином місцеве населення виявилося не настільки просякнуте тотальним ідіотизмом («рускім» патріотизмом), як чимало мешканців Криму – ветеранів КПРС – КГБ та їхніх нащадків). Однак тепер можна свої дивізії від українського кордону відвести, посміхатися перед Заходом, натякаючи на те, що я ж Донбас і витворену моєю хворою уявою «Малоросію» не окупував. Отже, оцініть «широту царського жесту», забудьте Крим та закінчуйте лякати санкціями. Потрібно жити далі. А доки думаєте – я ще тихцем в Донбас своїх неконтрольованих навіть Кадировим бандитів позасилаю, нехай їх там в рамках АТО переб’ють, ми їх навіть за своїх не визнаємо, хіба що на Київ черговий раз дістанемо привід гавкнути з приводу «масових вбивств мирних громадян». Аж тут трапилося непередбачене. І Путін отримав абсолютно несподіваний та болючий удар у власне «м’яке підчерев’я». Кавказьке.
27 травня масові протести охопили столицю його кишенькового союзника Абхазії. У Сухумі кілька тисяч прихильників опозиції вийшли на мітинг, вимагаючи відставки президента й уряду Абхазії. Аргументи опозиції: не може бути суверенною країна, бюджет якої на дві третини складається з дотацій від Росії, а президент якої перетворився на царя. Абхазія перетворилася при Анквабі на «безвідповідального утриманця , який навіть і не думає про те , як заробити самому». Отож, потрібні негайні реформи, зокрема стосовно повноважень президента, системи виборів до місцевих органів влади і стандартів держслужби.
Президент Абхазії Олександр Анкваб одразу вдався до переговорів з з лідерами опозиційних рухів, серед яких голова Форуму народної єдності Рауль Хаджимба і керівник громадської організації ветеранів грузино-абхазької війни «Аруа» Віталій Габнія. Не дочекавшись завершення переговорів, опозиція захопила адміністрацію президента з вимогою його персональної відставки. Анкваб, який вже встиг пообіцяти відставку уряду, генерального прокурора і голів східних районів Абхазії, свої обіцянки відкликав і дременув з адміністрації на територію російської військової частини. Опозиція заявила, що Координаційна рада опозиційних партій бере тимчасове керівництво республікою і формування всіх необхідних структур на себе. Силовики, в свою чергу (міністри оборони і внутрішніх справ, голова Служби держбезпеки і начальник центру спецпризначення СДБ) – про лояльність до президента. Було влаштовано провладний мітинг (менш чисельний).
До цього моменту все розвивалося начебто майже за сценарієм Майдану у Києві. Хіба що поміняти назву країни, дійових осіб та масштаби (населення Абхазії трохи перевищує 200 тисяч осіб). Однак далі хід подій суттєво відрізняється. В Абхазію терміново прибув помічник Путіна Владислав Сурков, провівши серію зустрічей як з представниками влади, так і з опозицією. З’ясовував степінь непримиренності опонентів, а головне – степінь лояльності потенційної нової влади до Москви. Вочевидь, залишився задоволений, переконався, що жодної «грузинської» диверсії тут немає, бунт відбувається в рамках протистояння місцевих еліт, які в будь-якому випадку прагнуть одного і того ж – визнання легітимності та нових дотацій від РФ. Про це й доповів, а Путін вирішив: нехай перемагає сильніший, аби тільки лояльний (чого в Україні він не сподівався ні від кого, хіба що від безнадійно застарілого елемента українського політикуму – Юлії Тимошенко).
У результаті, абхазька опозиція в місцевому парламенті приймає рішення про відсторонення державного лідера «у зв’язку із нездатністю Олександра Анкваба здійснювати повноваження і обов’язки президента», дострокові вибори призначені на 24 серпня. В.о. президента призначений спікер парламенту Валерій Бганба. Лідер опозиції Рауль Хаджимба заявив , що сподівається на позитивний результат обговорення про гарантії безпеки для Анкваба. Після чого Анкваб заявив, що подає у відставку з поста заради збереження громадянського миру, та проведення нових виборів в «нормальній обстановці». Все як і в Україні, але без кровопролиття, оскільки Путін вирішив, що нова влада не складає для загрози для його інтересів на Кавказі. Голова комітету Держдуми у справах СНД , євразійської інтеграції і зв’язків із співвітчизниками Леонід Слуцький відверто заявив, що рішення Анкваба подати у відставку допомогло уникнути в республіці протистояння і розвитку подій за «українським сценарієм».
Дійсно, розгортання конфлікту в кишеньковій Абхазії та силова зміна влади, без, хоч і запізнілого, проте все ж таки «благословення» Кремля, могло б стати додатковим демотивуючим фактором для щойно приєднаного Криму. А так, начебто, навіть привид демократії блукає Кавказом. Народ обере нову владу, нова влада на коліна перед царем Путіним стане, то й визнання отримає від нього, Венесуели, Нікарагуа, островів Науру (до речі, острови Вануату та Тувалу своє попереднє визнання «незалежності» Абхазії вже відкликали, відповідно, в 2013 та 2014 роках). Але ж є ще й інші «колеги» зі статусом «псевдо самостійне животіння під Москвою» – Південна Осетія, Придністров’я, «Нагорно-Карабахська республіка»
Турбуватися в Путіна стосовно «зміни влади» в Абхазії поки що підстав справді немає. Все це люди, які зробили собі кар’єру на антигрузинській риториці (та діяльності) і змаганні у відданості Москві.
Алік Золотісковіч Анкваб – колишній співробітник МВС Автономної Республіки Абхазія ще з часів СРСР, згодом – міністр внутрішніх справ «незалежної» Абхазії. Лідер ж опозиції Рауль Хаджимба – виходець зі середовища спецслужб, родич першого промосковського президента Абхазії Владислава Ардзимби, який в молоді роки увірував в ідею відділитися від Грузії, стати одним з князьків Абхазії і здобути статус, майно, гроші. Років вісім тому він навіть виграв вибори президента, але в Москві вирішили – не надійний, і ненав’язливо, зате переконливо «запропонували» ще один тур. На якому перемогу «порахували» Сергію Багапшу. Хаджимбі придумали пост віце-президента (без жодних повноважень). Після смерті Багапша, Москва зробила обрала собі його наступником Анкваба – і той став президентом 28 серпня 2011 року.
Сьогоднішній бунт в Абхазії – це дійсно боротьба місцевих еліт, за своєю сутністю антигрузинських (завдяки влаштованому геноциду грузинського населення в 1992-1993 роках вони стали «героями» і «державними діячами») та промосковських (лише завдяки Кремлю вони залишаються «героями» та «діячами»). Саме така орієнтація залишає для всіх цих багапш, хаджимб тощо не потрапити під міжнародний трибунал.
Дещо інша мотивація в молодого покоління абхазів. Так, вони все ще дивляться на старших ветеранів, як на героїв, котрі захистили їх від «кривавих та підступних грузинів», цим регулярно засмічує їхні голови і місцева, і московська пропаганда. Однак, молоді і допитливі люди починають поволі цікавитися: чому ж сяка-така (націоналістична, фашистська тощо) Грузія з кожним роком розвивається і живе все краще і краще, а вони, патроновані Москвою абхази – «сяк-так»? Чому Аджарія, після ліквідації там сепаратистського режиму, теж успішно розвивається під тягарем «грузинської окупації»? І чому всемогутня і багатюща Росія не може забезпечити їм, мешканцям Абхазії, рівень життя хоч би давніх радянських стандартів?! Вже не говорячи про грузинські, чи, тим більш, європейські! А якщо гроші і пливуть з Москви, то де ж вони щезають?! В дорозі, чи вже на місцях? Ось такі запитання.
Звісно, заколот Хаджимби не приведе до повернення Абхазії до складу Грузії, він стане лише черговим васалом Путіна. Однак під тиском молодого покоління абхазів умови васалітету можуть бути і переглянуті. А з часом (можливо, за кілька років, можливо, за кількадесять), вже наступне молоде покоління може поставити чергове логічне запитання: чи нам варто дотримуватися ролі васала деградуючої, китаїзованої Росії, чи повернутися на правах широкої автономії до європейської Грузії? Ось тоді перспектива надійного євро і переважить реалії струхнявілого рубля.
Своїм походом на Україну Путін, окрім кавказького, отримав ще одне «м’яке підчерев’я» – Крим. Новий президент України Петро Порошенко постійно декларував, що миритися із втратою півострова не збирається. Варто сподіватися, що після інавгурації його декларації втіляться у конкретні кроки. Звичайно, для початку необхідно буде успішно завершити безнадійно занедбану «горе-головнокомандувачем» Турчиновим АТО, місцевих бандитів відправити на перевиховання за грати, московських диверсантів – у цинкових трунах на Батьківщину. Питання Криму вирішуватися буде далі, зрозуміло, не якоюсь військовою операцією, а посиленням міжнародного тиску (якщо Захід не спробує вмовити Київ, мовляв, Донбас відстояли, а із втратою Криму неофіційно змиріться). Однак перше, що необхідно усвідомити: Крим ніколи не повернеться до України, а українські громадяни на його території ніколи не відчуватимуть себе у безпеці доти, доки власне Київ не займеться предметно питання повернення окупованої території, а лише сподіватиметься на ООН, ОБСЄ тощо. Друге: можна вивчати досвід повернення окупованих територій та їхнього безконфліктного повернення, однак такого досвіду практично не існує. Третє: повернення окупованої території без збройного конфлікту можливе лише за умови, якщо руйнується держава-агресор, держава-окупант. В нашому випадку – Російська Федерація в її сьогоднішньому, путінському варіанті. А тому необхідно зосереджуватися саме на цьому, наносячи інформаційні, соціальні, економічні удари по різноманітних «м’яких підчерев’ях» Кремлівської імперії, яких, окрім Кавказу та Криму ще немало. Кожна імперія приречена за своєю сутністю, лише ця все ніяк не хоче відбути на смітник історії. Що ж, необхідно посприяти здійсненню історичної закономірності та звичайної загальнолюдської справедливості.
Юлій Хвещук
