Трішки про патріотичне виховання
Нещодавно московські ЗМІ повідомили: 25 липня 41 український військовослужбовець 51-ї окремої механізованої бригади через український пункт пропуску «Ізварине» перейшов на територію Росії. Ні, не з метою знищення систем залпового вогню, які нівечать українську територію та вбивають наших бійців. З метою скласти зброю. Міністерство оборони сам факт підтвердило і оголосило про початок службового розслідування. Спочатку з’ясувалося, що таки кордон перейшли, лишень не 41, а тільки 40 (можливо, для когось це полегшення). Згідно офіційної версії, перейшли вони, оскільки закінчувалися боєприпаси і таким чином хотіли уникнути полону в бойовиків. Згідно з неофіційною (тобто, не підтвердженою) інформацією, окремі з військових заявили московським журналістам, що більше не братимуть в руки зброю, аби воювати з мирним населенням. Класичне повідомлення кремлівської пропаганди, яке ніхто ані не підтвердить, ані не спростує. Однак мільйони мешканців РФ почують (побачать) і відчують в грудях дві чергові хвилі – обурення проти «бандьор» та любові до Путіна, який з ними бореться. І лише деякі тікають до України та просять політичний притулок: старший лейтенант ФСБ Ілля Богданов, солдат Андрій Балабанов, російський націоналіст Михайло Орешніков. Кожен керується власними мотиваціями, тільки всіх єднає одне – небажання бути на стороні терористичного, бандитського режиму Путіна.
Інший, вже не поодинокий випадок, це масові протести жінок (матерів, дружин, сестер, доньок) військовослужбовців, які перебувають в зоні АТО. Вони котяться хвилею ледь не всіма областями України, і вимоги практично однакові: поверніть наших рідних. Які не мають чим стріляти, що їсти, пити тощо. Зрозуміти кожну жінку окремо легко. Лишень виправдати, для прикладу, ці демонстративні перекривання доріг – ні.
Звісно, одна з ментальних рис українця – це сповідування принципу «моя хату скраю». Яка не означає, що він перший стає на зустріч напаснику. Навпаки, намагається тихесенько відсидітися. Ось я свого чоловічка заберу до себе до Львова, Луцька чи Одеси, а Неньку-Україну нехай хтось інший захищає. До нас же ж ворог все одно не доплентається. Але при цьому буду бити себе в груди при сусідках, переповідаючи чергове телевізійне «ток-шоу» та проклинаючи всіх запроданців та зрадників.
Так, в армії безлад. Однак все це цілком влаштовувало військових (і їхніх дружин, матерів, сестер, доньок), коли просто потрібно було приплентатися у свою частину ЗСУ, отримати платню та пайок і повернутися додому відлежуватися на дивані, пишаючись гордим званням «захисник Вітчизни». А ось коли потрібно стати захисником України, справді воювати, ризикувати життям, проливати власну (а бажано ворожу) кров, інколи голодувати, інколи страждати від спраги, від нестачі предметів особистої гігієни, зношених одностроїв та взуття, проданого інтендантами. З якими раніше так весело було посидіти в комірчині… Ось тут і почалися проблеми.
Тому виникає запитання. А чи українському жіноцтву не варто нарешті увімкнути не тільки емоції, але й розум. Усвідомити, що жоден з цих протестів жодного з їхніх чоловіків не врятує. А є безкоштовною «картинкою» для ворожих пропагандистів. Чи, можливо, не знають у Львові, що ініціатори «протестів» у Львові – це представниці так званої секти «догналівців», засновники якої відлучені від Церкви та ідентифіковані, як агенти чи то ГРУ, чи то ФСБ? Які роками боролися проти УГКЦ, а тепер перетворилися на захисників українських бійців. То чи варто брати участь в опереткових виставах, зрежисованих у Кремлі? Чим скоріше війна закінчиться, тим більше українських чоловіків живими та здоровими повернуться додому. Тим скоріше зрадників (генералів, полковників та нижче за званням шумовиння з міністерства оборони, Генерального штабу, МВС тощо) притягнуть до відповідальності. І тих військових комісарів, які беруть хабарі за те, щоб хтось з біднішої родини йшов воювати, а когось відкуповували. При цьому жінки, які ж і відкуповують, самі ж і обурюються корупцією. Враження, що прагнуть просто зниження «ціни питання». Соромно…
Можливо, хтось з українських військових справді бовкнув дурницю перед телекамерою або ж диктофоном. Мабуть, чимало матерів не думали, що своїми протестами безкоштовно працюють на Москву, яка калічить та вбиває їхніх синів. Але коріння цієї проблеми – у браку патріотичного виховання. Коли сотні тисяч, якщо не мільйони громадян переконані, що повинні отримувати платню, пайки, пільги тощо просто за те, що змогли вибороти (купити) собі ту чи іншу посаду. А коли доходить до миті. Коли потрібно виконувати свій службовий, в даній ситуації – військовий обов’язок, починаються проблеми і протести.
Подібні проблеми браку патріотичного виховання притаманні не лише для України. Донька Путіна, Марія. Була змушена чкурнути із Нідерландів разом зі своїм коханцем, де вони віддавна мешкали. Нецікава була їй процвітаюча Росія, хотілося пожити у «загниваючій Гейропі». Тікати довелося після того, як було збито малайзійський лайнер зброєю, яку надав її таточко. Коли загинули майже дві сотні голландців, а місцеві мешканці почали все активніше та агресивніше згадувати про їхню солодку парочку. З припущенням, що на цій землі місця для них немає.
Можна згадати і єдину доньку кремлівського дипломата Сергія Лаврова, Єкатєріну Вінокурову. 2/3 свого життя вона провела за межами милої серцю свого татуся та його господаря Путіна Росії. Себто понад 20 років (неможливо повірити!) в осиному гнізді – США, згодом у Великобританії – головного противника Москви в Європі. І лишеь останніми роками Єкатєріна перебралася, зрештою, на територію «Матушкі». Стала співдиректорм російського відділення аукціонного дому «Christie’s» (не зважаючи на брак хоч би елементарних знань про світове мистецтво – балалайки та «матрьошки» залишаємо поза увагою). Проте головне – Єкатєріна ледь спілкується рідною, російською мовою. Ось такий він, «Рускій мір» для окремих, обраних.
Виходячи із цих повідомлень, аж проситься висновок стосовно патріотичного виховання і в Україні, і в Росії. Хоч питання доньок кремлівського полковника та його дипломатичного песика – їхня особиста проблема. А ось серйозно замислитися над цим питанням в Україні, зробити правильні висновки та запровадити нові, сучасні програми, які плекатимуть справжніх свідомих громадян, патріотів та захисників України – це нагальна справа. Брак цього виховання бачимо сьогодні, коли люди, що голосували за «ДНР» – «ЛНР» беруть в українських військових їжу та воду, дякують за порятунок, та, ховаючи очі, каються в тому, що голосували за сепаратистів (забуваючи визнати те, що десятиріччями голосували за місцевих бандитів). Сподіваймось, що їхні діти та онуки будуть іншими. Працюймо в ім’я цього.
Юлій Хвещук
