Тодось Осьмачка – письменник, поет, перекладач (60 років тому)
60 років тому:
7.09.1962 – у Лонг-Айленді (Нью-Йорк) помер Тодось Осьмачка, письменник, поет, перекладач з англійської, французької та німецької мов, представник символізму, експресіонізму та неоромантизму. До Першої світової війни отримав середню освіту. У 1915 склав іспит на земського вчителя у Київській гімназії, вчителював у народних школах. 1916 мобілізований до війська, де за поему «Дума солдата» відданий під військово-польовий суд, але порятувала революція. Навчався у Київському інституті народної освіти (1921-1923), вчителював у Києві. Член письменницьких організацій – «Аспис» (Асоціація письменників), згодом «Ланка» (з 1925 реорганізована в «МАРС» – майстерня революційного слова). 1922 видав першу поетичну збірку «Круча», наступну «Скитські вогні» через три роки, ще через чотири роки – збірку поезій «Клекіт» (1929; остання в УРСР). Літературознавець Сергій Єфремов так відзначив його появу в літературі: «Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбільш надійних сил» і розцінював його творчість «після Шевченка вище за будь-кого іншого». Відверто критикував комуністичну ідеологію та українських письменників, що намагались пристосуватись до чужинецької московитської влади. Зокрема, визнаючи талант і стверджуючи, що поважає Павла Тичину, все ж дорікав йому за компроміси з владою і радив: «взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером». На що Тичина, звісно, образився. Не шкодував і своїх близьких приятелів й попри теплі дружні стосунки з Підмогильним обурився і рішуче розкритикував його думки про необхідність деяких ідейних компромісів з владою. Саме через це й покинув «Ланку». Його обурював Микола Хвильовий, бо не міг зрозуміти як можуть письменники вірити в комуністичну ідею. Опинившись у важких матеріальних та моральних умовах, а також передчуваючи арешт вирішив будь-яким способом вирватися у вільний світ. 1931 переїхав на Поділля, влаштувався вчителем і шукав офіційних шляхів виїхати з більшовицької імперії (отримати закордонний паспорт) або ж нелегально перейти польський кордон. У березні 1933 заарештований і утримуваний під слідством у кам’янець-подільській тюрмі. Слідчі кам’янець-подільського прикордонного загону клопотали про 5-річне заслання на Північ, проте Особлива Нарада при колегії ДПУ УРСР лише позбавила письменника права проживати у прикордонній смузі терміном на три роки. Щоби реалізувати задумане Осьмачка знову повертається на Поділля. Вдруге заарештований у квітні 1934. Під час допитів симулював божевілля і відправлений до Київської психіатричної лікарні. В літературі також розглядається версія, що вже на той час міг мати психічні розлади, тому його без застережень кваліфікували як несповна розуму. Але зрештою його природна стовідсоткова прямолінійність та небажання й невміння вписатися у реальний світ комуністичного божевілля могли зродити у слідчих переконання в його психічному божевіллі. Бо направду дивовижним для чекістів було, коли людина без примусу та катувань цілком щиро видає «на гора» стільки свідчень свого антирадянства, що в цій репресивній системі стало би не на один смертний вирок. Не знаємо сьогодні як було насправді, але саме таким способом зумів дотягнути німецької окупації України. У 1942 прибув до Львова, де його сприйняли як «артефакт» дивом вцілілий у московсько-більшовицькій кривавій м’ясорубці. У Львові видав четверту збірку віршів «Сучасникам» (1943) за яку відзначений премією в сумі 1500 золотих. 1944 емігрував на Захід. У Німеччині разом з Уласом Самчуком розбудовує емігрантську літературну організацію «МУР» (Мистецький український рух), перекладає Байрона, Шекспіра та інших. Мешкав у Франції, Югославії, Канаді, США, не зупиняючись на тривалий час в одному місці. В літературі стверджується, що до стану постійної втечі його піднімав страх перед розправою над ним агентів КДБ. Можливо… хоча при цьому не боявся виступати перед українськими громадами та плідно творити. Але також можливо, що саме так виявлялось його невміння «вписатися» у цей новий хоча й «вільний» та все ж чужий для його вибухової натури розпарцельований і порахований світ. 6 липня 1961 у Мюнхені на вулиці впав розбитий нервовим паралічем. Друзі літаком переправили до США й помістили в психіатричну лікарню поблизу Нью-Йорка. Останній, хто бачив поета живим, був Іван Багряний. Похований на православному цвинтарі у Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. У Києві залишився син Ігор. Народився у с. Куцівка на Черкащині в сім’ї сільського робітника 1895.
КАЗКА
Як купала мене мати
у любистку,
трусив зорi Див iз лану
у колиску.
Схиляв голову весняну
голий мiсяць
до маленьких моїх нiжок
в купiль свiжу.
Вода з мiсяця збiгала
на малого,
нiби срiблом полоскала
тепле лоно.
Як скупала мати сина,
то мiж зорi
положила у колиску,
як у полi:
Як у полi, на могилi
коло яру,
у пшеницю клосисту
серед лану.
Та в купелi моє серце
залишилось,
й мати вилила з водою
пiд калину.
М’ячi срiбнi кругом серця
впали в трави –
солов’ї їх покотили
на дзеркала.
Ромен-зiлля зросло з серця
в росах кутих,
йому в листя упав мiсяць
з озер гнутих.
Погойднулось ромен-зiлля
на все поле,
свою голову вмочило
в синє море.
З моря сокiл тодi степом
нап’яв крила,
з крил тумани поспадали
скiзь по нивах.
Й ромен-зiлля стало в’януть
у туманах:
Iшла дiвчина й зiрвала
його в травах.
Тепер дiвчину шукаю
в теплих зорях —
дзвоню в роси, з поля босий
в синi гори!
«За винятком, може, Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як “Старший боярин”. Якщо можна перелити Україну в слово, – то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести, – то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу, – то це вона збудована, зримо і живовидячки». Юрій Шевельов, професор Гарвардського та Колумбійського університетів.
May soul is dark
Я знов самотній і проклятий, –
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп’яттях,
ворони виють в небеса.
їх чую крики ізнадвору
у серці зрадженім своїм…
Куди, куди втічу від горя,
від тих зловісних голосів?..
Упала буря із-за бору
на місто пилом і піском,
змела на вітер птицю чорну,
неначе пір’я під погром,
та й кинула мені зокола
малу стеблину пирію,
щоб завихрити з нею вгору
і думу змучену мою!
Мене ти, думо, залишила,
як невтишиме в сповитку,
перед парадними дверима
ридать без відгласу на брук,
аж доки пси криві почують
і не потягнуть у рови,
де мої сестри з сіл ночують,
що ласку, юність продали, –
і у помиях там і смітті
покинуть кості мої тліть…
Ніколи верби верховіттям
з полів не прийдуть їм шуміть.
Я знов самотній і проклятий –
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп’яттях,
з пилами буря умира.
Із протоколу допиту Осьмачки за 1933: «Літ дев’яти від роду я вступив у школу в с. Куцівка, вчився погано, оскільки викладали чужою мовою (російською) і я не розумів». Одного разу, коли він повернувся додому після навчання у школі і заговорив московською мовою, то мама розсердилася й відрубала «та говорив би ти, сину, по-християнському, по-людському», тобто українською. Цю нехіть до мови окупанта, виплекану змалку в українських вільних степах, вже у зрілому віці відзначила також допитувана як свідок завідуюча Драганівською школою Стефанія Мороз, зазначивши, що «моя думка щодо Осьмачка, що він ненавидить російську мову».
Монолог
Око, око, не дуже бачиш ти глибоко.
Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води
і випустив на землю тварі і народи,
то мусів би і вічну правду дати їм,
що по заслузі насилає хмари й грім…
щоб кожній нації хоч трохи дати неба
і не ввести в злиденність дух їй
та в занепад.
А то немає правдо… і в твоїх світах
панує боротьби давно відомий жах
за щонайкращу в тебе серед ночі зірку,
щоб стати у раю найпершим при одвірку.
І скрізь супроти України, мов раба,
реве безжалісно нещадна боротьба
всіх складників анархії страшної
серед байдужості та криги світової…
І ми тепер не вирвемо із боротьби
зозулі навіть для весінньої верби,
аби гукала до людей крізь теплі віти
про сонце те, що без утоми світить…
І дух наш, думку затаївши в свисті куль,
шумітиме у світ, як верби без зозуль.
А слово в його стане ще раз серед тлуму,
одягнене в важку одежу лайки й глуму,
і пожене його по кожній стороні
нужда на хліб робити день при дні…
і на високу творчість навіть і неділя
не дасть йому спасенного дозвілля.
Хіба що знов, знеможене, впаде у рів
відпочивати без тепла й розкішних снів,
де просичать гадюки і прокрячуть ґави
про смерть і молодості, і уяви…
І це глухе нічне сичання з криком ґав
узяте буде словом до щоденних справ,
як люта туга за єдиним творчим щастям
з великістю такою, мов святе причастя…
Узяте буде, щоб в осінні вечори
від його вмерти на сусідньому дворі,
аби сказали люди вранці без наруги:
“Напевно, вмерло від таємної недуги”.
Ох ні… Мій Боже! ні! на віки вічні ні…
таку ганьбу зустріти краще у труні
з єдиною лише турботою моєю,
з такою, як і смерть єдина над землею,
що нездійснимістю горить в душі моїй
і через те ще більшає від безнадій:
аби за смерть таку розпука серед терній
труну мою над світом підняла,
і, Боже око, ти на дибі цій модерній
щоб висохло на муках за свої діла!
Із протоколу допиту свідка завідуючої Драганівською школою Стефанії Мороз (освіта вища, українка, заміжня, член партії КР(б)У) у справі № 943 відкритої Подільським прикордонним загоном 7 березня 1933: «В школі, де я працюю завідуючою, в складі учителів з жовтня місяця 1932 року працював учитель Осьмачко Феодосій Степанович. (…) Працюючи цілий навчальний рік у школі, він не міг дати учням того, чого вимагає сучасна школа. Під час своєї роботи як літератор він посилався завжди на письменників, як от: Шевченко, Франко, Винниченко і письменників західної літератури, а сучасної літератури не визнає, вважаючи її не художньою. Ні газет, ні журналів теперішніх не читає, навіть не передплачує. Зовсім відстав від сучасного життя і не в курсі справи Соціалістичного будівництва. В політичних компаніях, що проводяться на селі, ніколи не брав участі. В розмові завжди скаржився на утиски вільної літературної діяльності і весь час мріяв про поїздку за кордон, покладаючи великі надії на свою літературну діяльність там. (…) На численні переконання, як з мого боку, так і шкільних товаришів, перевести свою роботу для виховання молодого покоління, дати кадри для соціалістичної країни він скептично завжди відгукувався, посилаючись на нерозуміння теперішнього становища».
Із протоколу допиту (доданого до справи № 943) Теодосія Осьмачки 15 лютого 1933 (за три тижні до арешту) уповноваженим Кам’янець-Подільським прикордонним загоном ДПУ Співаком: «Я вважаю, що (хибними є) настанови партії більшовиків про розвиток соціальної української культури “національної за формою і соціальної за змістом”, правдивіше, не бути залежною від центральної культури, якою є в СРСР російська культура, маючи на увазі, що коли соціально-національна культура доходить до відповідного рівня, вона поступово втрачає свою національну сутність».
Наступного дня 16 лютого 1933 Т. Осьмачка дав додаткові покази: «Проти методів виховання дітей у радянській труд. школі на Україні я завжди вів боротьбу з зав. школами і деякими вчителями шкіл, де мені доводилось працювати, в тому сенсі, що мова має займати в школі перше місце, а не другорядне, оскільки рідна мова є для людини фактично найсильнішою зброєю для боротьби за національне культурне визволення. Таке становище, тобто погляди на предмет мови як на другорядний, існує в багатьох школах України, з чим я безумовно не погоджуюсь».
Із протоколу допиту Теодосія Осьмачки 14 квітня 1934 уповноваженим прикордонного загону ДПУ Подорожнім у справі № 1848 розпочатій 13 квітня 1934: «З 1910 року займаюсь літературною роботою. За останні роки прийшов до висновку, що на Україні при структурі радвлади я не зможу займатися своєю літературною роботою. Оскільки радвлада не дає вільно розвивати свої думки і взагалі українській літературі, перетворивши її в залежність від Держплану. Будучи незгодним з такою структурою, я вирішив у 1933 році виїхати за кордон, де я міг би як поет продовжувати свою літературну діяльність. В 1933 році я твердо вирішив виїхати за кордон, з цього питання я подав заяву колишньому наркомпресу Скрипнику та іншим особам. В цьому ж році я був арештований органами ДПУ і внаслідок цього засуджений до позбавлення прав проживати в прикордонній зоні протягом 3-х літ.
(…)
Україна мусить мати свої творчі сили, незалежну економіку, аби не дати зовнішній силі в’ялити ніжні парости місцевого національно-соціяльного життя. Не дати туманам сіяти крізь свої сірі рядна ясну росу із прекрасного літнього дня на наші поля, що дають всім свій плід.
1) Я говорю Україна мусить мати незалежну армію, підпорядковану федеральному спільному командуванню республік.
2) Україна мусить мати свою незалежну економіку, аби місцеві творчі сили не були пошиті у зневагу людьми, що не знають справи у нашім краю; аби місцеві творчі сили мали змогу розвиватися на повну широчінь».
60 років тому:
8.09.1962 – у Чикаґо, США помер Іван Омелянович-Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР, молодший брат Михайла Омеляновича-Павленка – командувача Армії УНР. Походив з шляхетської родини: батько Володимир – генерал артилерії, дід Омелян – сотник Задунайського козацтва, мати Олександра – з роду грузинських князів. Закінчив Сибірський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), Офіцерську кавалерійську школу (1911), останнє звання в московській армії – полковник. 1917 українізував гусарський полк, яким командував. Командир Лубенського Сердюцького кінно-козацького полку, згодом кошовий отаман Українського козацтва на Харківщині (1918). Командир групи «Наварія» у битві УГА за Львів (12.1918-02.1919). Інспектор кавалерії Армії УНР (1919), командир Окремої кінної дивізії Армії УНР (1920). З 1923 на еміграції у Празі. У червні 1941 на Поділлі сформував поліційний батальйон, комендант Вінниці, брав участь в боях з червоними партизанами, рятував місцеве населення в тому числі й вінницьких євреїв. 1942 на чолі батальйону вів бої проти червоних партизан в Білорусі. 1943 через арешти членів ОУН та зміну командування більшість вояків батальйону перейшли в УПА. Після війни емігрував до США. Народився у Баку, нині Азербайджан 1881.
