Святослав Караванський

Читаю останні вісті з України і думаю звернутися до Верховної Ради.

Треба закон порадити. Про міністрів та инших “посадовців”. Коли міністер у

старшому віці візьме собі 20-річну помічницю, то такого міністра на місяць в АТО. На передок.

Для прохолодження.

Одна заковика: чи проголосує Рада?

Бо в Раді таких кавалерів трохи є. Це ж іще Пушкин написав, а Максим Рильський переклав “Коханню всякий вік підвладний”. Наші ж предки знали цю істину задовго до Пушкина: “Живий живе гада” казали.

Під цей тріп я згадав одну одеську історію.

Було це за румунської окупації Одеси. З Румунії до Одеси приїхав співак Петро Лещенко – мав ресторан у Букарешті і відкрив другий в Одесі. А секретар комсомолу з Індустріяльного Інституту, де я вчився до війни, Вірка Білоусова у тім ресторані влаштувалася співачкою. І за якийсь час по Одесі пішли чутки: Лещенко нагородив Вірку сифілюгою. Отакі гаразди.

Але Лещенко крім ресторану давав і концерти в Одесі. Співав такі пісні:

“У самовара я и моя Маша…”, і серед того репертуару здобувся і на наш романс, десь, власного розливу “Очі дівочі, кудрі шовкові, не покидайте мене щодня…”, а ще для харківських кавказців, яких на той час було густо в Одесі, співав “Мы весь народ кавказский, любим любовь и ласки; Вай!”.

Я, не дивуйте, бо молодий, два рази був на його концерті і два рази після

цієї пісні зала – з гальорки до партеру – тупотіла ногами і ревіла “Біс!”. І Лещенко співав на біс.

Родичі А. Авакова з Харкова – не він – могли бути на цих концертах.

Але менше з тим. Розповім краще кінець одеської історії.

Вірка Білоусова мала хлопця таки студента з Індустріяльного Інституту. Його взято на фронт, і він з війни повернувся в чині офіцера.

Повернувся до розбитого кохання.

Лещенко ж утік з Одеси до Букарешту до свого тамтешнього ресторану.

Румунія ще не була Народньою республікою. Ще було королівство короля Міхая – спільника антигітлерівської коаліції.

Вірчин офіцер і собі намастив п’яти салом на Букарешт. І до ресторну Лещенка. І це був останній день у житті співака.

Офіцера мусили судити. Але я вже того не знаю.

Ця історія нагадала мені ще одну одеську приказку:

“Любов заходить у серце, а вилазить боком”.