Повертаємо Україні Ім’я її видатного сина Василя «Ґийзи» Вайнагія
В Бедевлі Тячівського району пройшов вечір пам’яті та відбулася презентація книги: «ҐИЙЗА – НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ» – про життєвий шлях видатного закарпатця, мецената, підприємця, громадського діяча Василя Дмитровича Вайнагія. На зустрічі у бедевлянському Палаці культури були присутніми друзі, партнери, рідні, односельці Василя Дмитровича.
Із вітальним словом виступив голова місцевої ОТГ Павло Бедей. Також спогадами про Василя Вайнагія поділилися його близький друг Богдан Шелевер, архієрей УАПЦ, давній соратник Ґийзи Віктор Бедь, діти Богдан і Вікторія, племінники Василь та Ярослав та інші присутні.
Більше фото з вечора пам’яті за посиланням
Людина, що тримала на своїх плечах Закарпаття
Василь Дмитрович Вайнагій, якого весь край знав під легендарним іменем Ґийза, повертається до рідної Бедевлі у рядках біографічно-пригодницького нарису київського журналіста, вашого покірного слуги. Це не просто книга про життєпис успішної людини, що розкритий крізь спогади товаришів архівні документи, газетні вирізки. Це сценарій майбутнього блокбастера, де головний герой долає обставини, ламає стереотипи та веде за собою багатотисячні юрби. А ще – глибоке дослідження феномена людської волі та маніфест справедливості, що повертає постать Василя Вайнагія із периферії колективної пам’яті у центр новітньої історії України.
Він був не просто підприємцем чи громадським діячем. Він був феноменом. Людиною-резонансом, чия енергія випереджала десятиліття, а ідеї ставали фундаментом для відродження українського духу там, де інші бачили лише руїни радянської епохи.
У часи пострадянського хаосу, коли державність ще не стала звичкою, Василь Вайнагій виступив як «живий інститут», який самотужки виконував функції, з якими не завжди справлялася офіційна влада. Його життя – це приклад того, як локальний лідер стає фігурою державного масштабу, просто роблячи свою справу чесно і до кінця.
ВАРТОВИЙ СОБОРНОСТІ: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ЩИТ
Сьогодні ми маємо відкрито визнати: те, що Закарпаття залишилося повноправною, монолітною частиною України, а не пішло шляхом керованого ззовні сепаратизму – це величезна персональна заслуга Ґийзи.
Дієвий патріотизм: Його проукраїнська позиція була не декларативною, а практичною: він будував державу там, де влада була безпорадною.
Спадковий код: Внутрішня шляхетність і масштаб особистості героя – це не набута маска, а «код немешів», спадкова гідність шляхетного роду Вайнагіїв.
Боротьба із системою: Книга розкриває історію безкомпромісного протистояння Ґийзи радянській машині та несприятливим обставинам, аж до зухвалих спроб прориву на міжнародний рівень.
НА ОДНІЙ ХВИЛІ З ТВОРЦЯМИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Масштаб мислення Ґийзи підтверджується його близькістю із титанами українського спротиву.
Стратегічне партнерство із видатними історичними постатями: для Левка Лук’яненка, Слави Стецько, Степана Хмари, і звісно ж, В’ячеслава Чорновола він був не просто соратником, а надійним фінансовим та ідеологічним тилом на місцях, послідовником та провідником у Закарпатті їх національних проєктів та державницьких починань.
Людина-епоха: Ґийза був одним із тих, хто першим підняв прапор української ідеї на Закарпатті ще у буремні 80-ті та 90-ті.
Він став тією силою, яка єднала дисидентський дух столиці з практичною енергією карпатського краю.
БІЗНЕС ТА МЕЦЕНАТСТВО ЯК СТИЛЬ ЖИТТЯ
Для Ґийзи підприємництво було інструментом трансформації реальності та відродження гідності громади.
Візіонерство: Створення успішного меблевого кластера в Бедевлі – це історія про візіонерство та побудову нової етики праці.
Вершина його підприємницького генію – миловарний концерн «Скорпіон», створений буквально з нуля, що забезпечував миючими засобами пів України.
Культурний та спортивний ренесанс: Завдяки його волі сільський клуб із Бедевлі здійснив неймовірний стрибок до професійного футболу (Друга ліга), граючи на рівні з «Динамо-2», що стало символом безмежних можливостей людини.
А ще відновив археологічну галузь на Закарпатті у 1990-ті. Спонсорував десятки культурних і соціально-політичних ініціатив.
ЧАС ІСТОРИЧНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ
Автор книги не випадково ставить перед суспільством питання про належне вшанування цієї видатної постаті.
Державне визнання: Масштаб вчинку та внесок Василя Вайнагія у збереження цілісності держави доводять: він гідний найвищого державного звання – Героя України.
Увічнення пам’яті: Постать такого калібру заслуговує на встановлення пам’ятника у рідній Бедевлі, яка завдяки йому стала символом успіху та незламності. Його ім’я має стояти в одному ряду з тими, хто виборов нашу незалежність.
Книга «Ґийза – ніколи не здавайся» – це маніфест людини, яка довела: одна особистість може стати гарантом стабільності та єдності цілої країни. Це заклик до кожного з нас: цінувати своїх героїв і ніколи не здаватися.
ҐИЙЗА – НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ
Коротка художньо-публіцистична версія книги Леоніда Хомякова
Є люди, які просто живуть своє життя, пливуть за течією, їх більшість.
А є ті, хто впливають на всю країну і змінюють долю цілого краю.
Василь Дмитрович Вайнагій – «Ґийза», належав саме до рідких людей другого типу.
Його житєва історія – це не просто біографія закарпатського підприємця, громадського діяча чи мецената. Це живий літопис Закарпаття кінця ХХ початку ХХI століття. Історія боротьби за незалежність, виживання, становлення українського духу і народження нового покоління людей, які більше не хотіли жити “по-радянськи”.
Книга київського журналіста Леоніда Хомякова «Ґийза – ніколи не здавайся» – це емоційна, динамічна розповідь про людину, яка випереджала свій час і мислила масштабніше, ніж дозволяли обставини.
БЕДЕВЛЯ. ЗЕМЛЯ ВПЕРТИХ ЛЮДЕЙ
Ґийза народився у Бедевлі – великому закарпатському селі на Тячівщині, серед гір, важкої праці й особливої атмосфери свободи.
Закарпаття тоді, як і повсякчас було окремим світом. Тут люди звикли більше покладатися на себе, ніж на державу. Працювати тяжко, виживати попри обставини і завжди триматися свого роду.
Рід Вайнагіїв мав давнє шляхетське коріння. Це були нащадки марамороських немешів – дрібної русинсько-української шляхти, яка століттями жила на цій землі, зберігаючи почуття гідності й внутрішньої незалежності навіть у найбідніші часи.
Його батько Дмитро Вайнагій був відомим будівельником – людиною “золотих рук”, яка могла власноруч звести будинок, укласти паркет чи виконати найскладнішу роботу. Мати Ганна – мудрою і теплою жінкою, яка бачила у синові великий потенціал навіть тоді, коли той конфліктував зі школою чи вплутувався в пригоди.
Він ріс серед історій про Карпатську Україну, українське підпілля, репресії та боротьбу за свободу. Особливий вплив на нього мав старий оунівець Андрій Маханець – колишній учасник національного руху, який годинами розповідав хлопцеві про героїв минулого, про Січ і УПА, про українське антирадянське підпілля, про тих, хто не скорився системі.
Малий Василь слухав ці історії буквально як одкровення.
І вже тоді в його свідомості міцно закарбувалася проста думка:
Закарпаття – це Україна. І за неї треба стояти і боротись до кінця.
Долаючи виклики
Ґийза з дитинства, за своїм темпераментом був людиною дії та руху.
Йому було тісно в рамках дисципліни, рутини і “правильного” радянського життя. Він не терпів одноманітності, постійно вигадував пригоди, сперечався, бився, ризикував.
Водночас дуже багато читав. Особливо його захоплювали історичні книги про видатних людей минулих часів, про українських героїв і визвольну боротьбу.
Він любив уявляти себе учасником великих подій. І з часом це перестало бути фантазією.
Ще підлітком Ґийза разом із двоюрідним братом задумав майже неймовірну авантюру – втекти через кордон до Фінляндії, щоб розповісти світові про переслідування українців у СРСР.
Наївний, романтичний і водночас дуже характерний для нього вчинок. Хлопців випадково затримали прикордонники просто біля Тиси. Для радянської системи це був серйозний скандал. Для самого Василя – перше справжнє зіткнення з державою, яка боялася навіть мрії про свободу.
АРМІЯ І ПЕРШІ УДАРИ ДОЛІ
Армія стала для нього школою виживання. Служив Ґийза на Далекому Сході – на радянсько-китайському кордоні. Там були жорсткі умови, постійне напруження і реальний ризик збройних конфліктів.
Саме там він уперше опинився під обстрілами, та остаточно навчився не панікувати в критичних ситуаціях, швидко приймати рішення і покладатися лише на себе.
Після армії Ґийза повернувся додому загартованим із сміливими амбіціями та великими планами на життя. Він категорично не хотів жити “як усі”: чекати милості від держави, роками працювати за копійки і повільно згасати в радянській рутині.
Його вабив рух, ризик, нові виклики. Хотілося заробляти власні гроші, красиво вдягатися, подорожувати, мати успіх у дівчат та свободу для власних мрій і задумів.
Тоді, на початку 1980-х, для молодих і кмітливих хлопців одним із небагатьох шансів швидко “піднятись” була торгівля дефіцитними речами, передусім джинсами, які у Радянському Союзі були майже символом забороненого західного світу.
Сьогодні це назвали б дрібним приватним бізнесом або перепродажем товару. Але в СРСР така ініціатива вважалася злочином. Її називали “фарцовкою”, а людей, які намагалися заробляти самостійно, вважали спекулянтами та переслідували як злодіїв.
Та хіба ж такі дрібниці були здатні зупинити Василя? Разом із близьким другом Богданом Шелевером Ґийза вирушає до Києва продавати кілька пар модних левайсів. Здавалося, проста авантюра, можливість швидко заробити стартовий капітал для майбутніх серйозних справ.
Та замість успіху хлопців чекала жорстка зустріч із радянською системою.
Їх затримала міліція. Суд був коротким і показовим, вирок – три роки ув’язнення. Для багатьох це стало б кінцем. Але для Ґийзи – лише початком.
ТОЧКА ПЕРЕЛОМУ: КООПЕРАТИВ “БЕРКУТ” І НАРОДЖЕННЯ НОВОГО ЗАКАРПАТТЯ
У колонії він не зламався. Навпаки, багато читав, малював, спостерігав за людьми, слухав історії старших в’язнів, думав про життя і майбутнє.
Саме тоді в ньому остаточно визріла головна ідея: ніколи більше не залежати від системи.
Він зрозумів, що справжня свобода починається тоді, коли людина сама створює власну справу, власні правила і власний світ.
Наприкінці 1980-х Радянський Союз почав хитатися. Перебудова відкрила перші можливості для приватної ініціативи.
І саме тоді Ґийза разом із друзями створює меблевий кооператив «Беркут» – один із перших потужних приватних меблевих бізнесів на Тячівщині.
Сьогодні це звучить звично, але тоді це була майже революція. Меблі робили буквально “з нічого”: шукали матеріали по всьому Союзу, домовлялися через знайомих, ризикували, хитрували, виживали як могли.
Але, попри всі труднощі, “Беркут” швидко завоював популярність і став живою легендою. Саме з нього почався знаменитий меблевий бум Тячівщини.
Люди як в Бедевлі, так і сусідніх селах та містечках масово відкривали цехи, навчалися ремеслу, заробляли гроші, будували будинки, залишалися вдома замість того, щоб їхати на заробітки. Ґийза фактично дав рідному селу, та й всьому району, нову економіку.
Економічний розквіт бізнес-імперії Василя Вайнагія прийшовся на другу половину 1990-х років. В ті часи він був чи не найзаможнішим підприємцем-Закарпатцем. В його концерні «Скорпіон» (виробництво мила та миючих засобів, лінія виробництва чаю) працювали кілька сотень людей. Більшість з прибутку йшла на меценатство та підтримку різноманітних благодійних ініціатив.
БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНУ
Паралельно з бізнесом Ґийза, який відчував себе відповідальним за долю України, українського спротиву, майже повністю поринає в політичну боротьбу.
Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, різноманітні патріотичні організації – він без вагань вступав у націоналістичні рухи та був серед тих, хто піднімав синьо-жовті прапори, друкував листівки, організовував мітинги, підтримував студентські голодування, зрештою, формував український рух на Закарпатті.
Не випадково і цілком закономірно, його добре знали і поважали В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Слава Стецько та інші відомі громадські і політичні діячі.
Для них Ґийза був не “місцевим активістом”, а надійним і завзятим союзником і людиною дії, символом того, що молода і активна молодь готова підхопити знамена боротьби за незалежність.
Коли Україна здобула незалежність, багатьом здавалося, що найстрашніше вже позаду. Радянський Союз розпався, синьо-жовті прапори замайоріли над містами, а попереду ніби відкривалося нове мирне життя.
Але насправді саме тоді почалася одна з найнебезпечніших битв – битва за цілісність нової держави.
На Закарпатті ситуація була особливо складною. Москва чудово розуміла стратегічне значення регіону: прикордонний край, багатонаціональне середовище, історична відірваність від Великої України, економічна криза, слабкість нової влади. Саме тут почали активно розігрувати сценарії “особливого статусу”, автономії, “русинської окремішності”, федералізації та поступового відриву краю від України.
Для багатьох це виглядало невинно й навіть привабливо: “більше самостійності”, “особливий шлях”, “економічна свобода” «етнічна відмінність».
Але люди, які добре розуміли політику і методи Кремля, чудово бачили справжню небезпеку. Ґийза був одним із тих, хто зрозумів це одразу.
Він бачив, як під красивими словами про “русинську автономію” повільно закладається міна під українську державність. Бачив, як старі радянські еліти, частина місцевих чиновників і проросійські сили намагаються використати хаос 1990-х для створення на Закарпатті окремого політичного утворення з подальшим відривом від України.
І саме тоді почалася одна з найважливіших місій його життя. Ґийза буквально кинувся у боротьбу за українське Закарпаття.
Він організовував патріотичні акції, підтримував Рух, фінансував друк листівок і газет, возив активістів на мітинги, допомагав створювати осередки патріотичних організацій, переконував людей в особистих бесідах, збирав навколо себе молодь.
У ті роки це було досить небезпечно. Стара радянська система ще не зникла. КДБ просто змінив вивіски. Багато впливових людей відверто ненавиділи український рух. Патріотів могли переслідувати, залякувати, нищити бізнес, відкривати проти них кримінальні справи.
Але Ґийза не відступав. Він був одним із тих, хто фактично формував на Закарпатті проукраїнське середовище нового типу – активне, сміливе, сучасне.
Особливо важливо, що він працював не лише з політиками, а з простими людьми. З молоддю. З підприємцями. З футболістами. З односельцями. Він постійно пояснював: Закарпаття – це невід’ємна частина великої сім’ї України. Для нього це не була абстрактна політика.
Він щиро вірив, що втрата Закарпаття стане трагедією не лише для регіону, а для всієї держави. І сьогодні, озираючись назад, стає очевидно:
роль таких людей, як Ґийза, була колосальною.
Бо історія справді могла піти зовсім інакше. Закарпаття могло перетворитися на ще одну “сіру зону”, на територію постійного конфлікту й маніпуляцій, подібно до багатьох регіонів, які Москва роками намагалася використати проти України. Проте, на щастя, цього не сталося, принаймні тоді.
І в цьому -величезна заслуга людей, які тоді не злякалися взяти відповідальність на себе. Одним із найяскравіших серед них був Ґийза.
ФУТБОЛ, АРХЕОЛОГІЯ І МЕЦЕНАТСТВО
Ґийза завжди мислив нестандартно, широко та масшабно. Він хотів не просто заробляти гроші, не просто бути заможним і впливовим. Йому було важливо будувати середовище і формувати навколишній дух, культуру, підтримувати молодь, спорт, традиції, історію.
Разом із партнерами, він узяв на утримання сільський футбольний клуб «Беркут». А коли його миловарний бізнес розквітнув, Василь Дмитрович зробив все можливе, щоб вивести клуб своєї мрії до другої ліги професійного футболу.
Немає числа його громадським та культурним ініціативам. Чого лише варта його цікавість археологією та історією рідного краю. Він особисто ініціював, відновив та підтримував фінансово археологічні розкопки та історичні дослідження на Закарпатті впродовж кількох років. Допомагав ветеранам УПА, науковцям, митцям, патріотичним організаціям.
Його дім, його офіс, навіть автівка, були місцем зустрічей, дискусій і великих задумів. Не було жодної нужденної людини чи проукраїнської організації, яка б в 1990-роки не отримала від нього якусь допомогу.
ЛЮДИНА, ЯКУ НЕМОЖЛИВО БУЛО НЕ ПОМІТИТИ
Всі, хто знав Василя Дмитровича, відзначали, що Ґийза мав неймовірну особисту харизму.
Він умів переконувати, захоплювати, вести за собою. Любив стильний одяг, хороші розмови, красиві жести, гумор і свободу.
Його або дуже любили , або боялися і сторонилися, байдужих не було.
Він часто ризикував, починав нові справи і проєкти, не закінчивши поточних. Карколомні злети і перемоги в нього змінювались провалами, банкрутством. Він кілька разів починав усе заново, буквально з нуля. Часто втрачав майже все, крім честі, і знову підіймався.
Бо не вмів здаватись. Його переслідували вороги та корумповані правоохоронці Ґийзу кілька разів хотіли посадити, вивести з гри, бо його позиція і діяльність багатьом на Закарпатті була поперек горла. Але Василь Дмитрович Вайнагій умів вислизати з капканів і ухилятись від підступних атак. Доля закидала його в різні регіони України, навіть закордон. Він завжди повертався і з новими силами робив те, до чого лежала його душа і серце.
До останнього дня він приймав активну участь у житті Тячівщини, рідної Бедевлі. Зокрема, приклав великих зусиль та допоміг місцевій громаді об’єднатись у незалежну самоврядну Бедевлянську ОТГ.
ПАМ’ЯТЬ у ВІКАХ
Навіть у останні роки життя Ґийза залишався активним і дієвим. Виходив на протести. Підтримував українські ініціативи. Допомагав людям та мріяв про майбутню Україну. Але безжалісний та підступний ковід завадив його планам, і несподівано завершив цю неймовірну подорож.
І лише після смерті Ґийзи багато хто раптом зрозумів: пішла людина, яка тримала навколо себе цілий світ.
Безумовно, постать Василя Дмитровича Вайнагія гідна та потребує всебічного вшанування, а Держава разом із місцевими організаціями мають потурбуватися про створення пам’ятника-меморіалу, а згодом і музею ім. Ґийзи.
