80 років тому:
1.10.1946 – завершив роботу Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал.
Суд над головними нацистськими воєнними злочинцями розпочався в Нюрнберзі 20 листопада 1945 року. Перед Трибуналом постали 22 керівники гітлерівського Райху. Обвинувальний висновок, сформульований прокурорами з США, Великої Британії, СРСР і Франції, складався з чотирьох пунктів: злочини проти миру, воєнні злочини (порушення законів і звичаїв війни, зокрема вбивства, жорстоке поводження з цивільним населенням і військовополоненими, депортації, взяття заручників, пограбування майна тощо), злочини проти людяности (вбивства, винищення, поневолення, депортації, інші нелюдські діяння та переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами) та змова з метою здійснення злочинних дій. 1 жовтня 1946 року було проголошено вирок: 19 підсудних визнано винними, троє виправдано; 12 засуджено до смерти, троє – до довічного ув’язнення, четверо – до різних термінів ув’язнення.
В обвинувальному висновку пропонувалося також визнати злочинними сім організацій: керівний корпус НСДАП, СС, СД, гестапо, СА, Райхскабінет, а також Генеральний штаб і Верховне командування Вермахту. Однак остаточний вирок визнав злочинними лише чотири з них: керівний корпус НСДАП, СС, СД та гестапо. СА, Райхскабінет, Генеральний штаб і Верховне командування Вермахту злочинними організаціями Трибунал не визнав. Водночас щодо військового керівництва Трибунал наголосив на його відповідальности за планування й ведення агресивних воєн та воєнні злочини.
Нюрнберг став історичним прецедентом: уперше на міжнародному судовому рівні керівників держави було притягнуто до кримінальної відповідальности за розв’язання агресивної війни та злочини, вчинені під час війни, й застосовано особисту відповідальність державних діячів за міжнародні злочини. В обвинувальному висновку вперше у міжнародному судовому контексті було використано термін «геноцид», запроваджений Рафаелем Лемкіним 1944 року. Проте сам Трибунал не зробив «геноцид» окремим юридичним складом злочину у своєму вироку – відповідний міжнародно-правовий статус термін отримав уже після ухвалення Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року.
Для багатьох Нюрнберзький трибунал асоціюється з поверненням правди та відновленням справедливости. Але чи ж так було насправді, чи вповні він виконав свою високу місію?
В діяльности Міжнародного військового трибуналу є декілька важливих аспектів, про які чомусь воліють не згадувати. Найперше, якщо дивитися на процес формально, з юридичного погляду, постає проблема, яку згодом назвали «правосуддям переможців». В основі процесу не було звичного порядку, коли сторона обвинувачення готує доказову базу, а незаангажований суддя вивчає доводи обвинувачення й захисту і після цього виносить присуд. Суто теоретично на роль судді можна було запросити представників нейтральних держав, але на практиці це було нереально. США, Велика Британія, СРСР і Франція, як переможці, не могли собі відмовити в «задоволенні» продемонструвати свою велич і міць над поверженою надсвітовою колись потугою. Ці чотири держави самі визначили юрисдикцію суду, його склад та коло підсудних: держави-переможниці призначили себе суддями, а на лаві підсудних опинилися представники переможеної Німеччини.
Водночас Нюрнберг не був формальним або поспішним процесом. Він тривав майже рік, зайняв 216 днів судового часу, передбачав участь сторони захисту, допит і перехресний допит свідків та дослідження великого масиву документів. Тому проблема полягала не стільки у відсутности судової процедури, як у вибірковости самої юрисдикції та кола питань, які могли бути поставлені перед Трибуналом. Це, звісно, жодним чином не заперечує справедливости вироків щодо багатьох керівників Райху. Масштаби і жорстокість злочинів нацистського режиму були настільки величезними і документально підтвердженими, що для всього цивілізованого світу їхня провина була очевидною. Але саме тому постає інше питання: чи могла система міжнародного правосуддя, створена переможцями, однаково застосувати власні принципи до всіх держав, причетних до злочинів і агресій Другої світової війни? А відтак, розглядаючи цей процес крізь призму сучасних подій, сама собою напрошується думка, чи не є сьогоднішня війна в центрі Європи безпосереднім наслідком вибіркового «Нюрнберзького правосуддя»?
У цій рутині судових засідань – можливо, несвідомо, а можливо, й цільово – усю провину поклали на Німеччину, «забувши», що самостійно, без сприяння ззовні, вожді Райху не змогли б реалізувати й мізерну частку своїх злочинних намірів. Адже ідеї німецького націонал-соціалізму мали чимало прихильників на високих суспільних щаблях у тих-таки США, Великій Британії чи Франції, адже ж бодай спробувати зупинити фюрера та його однодумців можна було ще на рівні Мюнхенської змови 1938 року. Парадоксально, але саме панічний страх перед вибухом нової війни в Європі та намагання «задобрити» агресора й спричинили тодішню страхітливу війну.
Мюнхенська змова 1938 року на Нюрнберзькому процесі розглядалася, проте у доволі специфічному трактуванні з боку переможців. Цю подію представили виключно як доказ підступности Гітлера та акт свідомого обману з боку Німеччини. Коли ж адвокати підсудних спробували наголосити, що передача Судетської области Німеччині відбулася відповідно до офіційної угоди, підписаної прем’єром Великої Британії Невіллом Чемберленом та прем’єром Франції Едуардом Даладьє, а отже, не була порушенням міжнародного права, то обвинувачення та судді воліли не почути цих аргументів. Вони потрактували це як вимушений компроміс заради уникнення світової війни, а підписи цих політиків – як «наївну» спробу за всяку ціну зберегти мир у Європі. [Sic! Дивно, як «наївні політики» стали прем’єрами таких великих держав?] І це попри те, що начальник штабу Верховного командування Вермахту Вільгельм Кейтель під час розгляду цього питання на судовому процесі відверто засвідчив: у разі, якби західні держави тоді підтримали Прагу, Німеччина, з огляду на відсутність достатніх військових сил, не напала б на Чехо-Словаччину. Виглядає, що на цьому етапі процесу судді західних країн-переможниць свідомо злукавили, щоби відвести моральну та політичну відповідальність Лондона та Парижа за зраду Чехо-Словаччини. Показово, що й судді від СРСР також не наполягали на засудженні політики «умиротворення», бо розуміли, що за їхніми спинами стоїть набагато цинічніший «грішок» радянсько-німецького пакту 1939-го року. Про те ж, як у цьому питанні повелися б судді, якби вони були представниками нейтральних держав, сьогодні можемо лише фантазувати.
«Мюнхен» 1938 року мав також двох інших бенефіціарів розшматування Чехо-Словаччини, які своєю участю у неспровокованій агресії стимулювали волю Гітлера, заохочували його до наступних дій і фактично є співучасниками переростання «локального конфлікту» у велику війну – Польщу та Угорщину. Польща окупувала Тешинську область, а Угорщина невдовзі – південні райони Словаччини та землі Підкарпатської Русі (Закарпаття). Але про цю «прикрість» у цих країнах сьогодні воліють не пам’ятати. На Нюрнберзькому трибуналі згадувалося про участь Польщі та Угорщини в окупації Чехо-Словаччини у 1938 році, однак ці країни не стали об’єктом юридичного звинувачення, і їхню співучасть у потоптанні міжнародного права обвинувачення потрактувало як «підштовхування» Гітлером Варшави та Будапешта до цього кроку.
А крім акту агресії з боку цих держав, був також воєнний злочин – розстріли полонених вояків Карпатської Січі. Зокрема, у березні 1939 року тільки на Верецькому перевалі польські прикордонники розстріляли від 500 до 600 полонених січовиків, переданих їм угорською стороною. Однак Трибунал з невідомих причин обійшов ці факти мовчанкою.
Під час німецько-радянської фази війни угорські військові підрозділи на землях України (переважно Чернігівщина, Сумщина, Київщина, Поділля) чинили брутальні та масові злочини проти українського цивільного населення, і за своєю жорстокістю вони перевершили навіть гітлерівців. Лише в каральній акції у селі Корюківка було безжально вбито близько 7 тисяч цивільних. Однак «високий» суд потрактував це як доказ злочинної суті німецького окупаційного режиму, мовляв, угорські війська чинили ці злочини не за власною ініціативою, а виконували загальну стратегію винищення, розроблену німецьким командуванням. Дивно: як це «не за власною ініціативою» можна було жорстоко вбивати жінок, дітей і літніх людей, ґвалтувати та до тла палити мирні села? Адже наказу німецького командування угорцям щодо здійснення подібних злочинів на суді не було представлено – такого наказу просто не існувало в природі, і чинили вони всі ці звірства саме за власної волі, виходячи зі своєї ординської ментальности.
Звісно, можна опустити те, що на Трибуналі не засуджено союзників Райху – режими Італії, Японії, Румунії, Болгарії, Угорщини (їх розглядали на окремих локальних військових судах). Проте, незважаючи на ніби системне переслідування організаторів і учасників страхітливої війни, чимало з них усе ж уникло покарання. Багато колишніх нацистських воєнних злочинців після війни осіло як цінні «фахівці» в країнах західного світу (переважно у США), а частина – навіть у СРСР. Наприклад, фельдмаршал Паулюс, який був одним із розробників операції «Барбаросса», на процесі був не обвинуваченим, а свідком зі сторони обвинувачення, а згодом викладав у військовій академії в Москві.
Але Нюрнберзький процес залишив по собі однин велетенський незавершений моральний рахунок.
Серед держав, які створили Трибунал і судили нацистських злочинців, був Радянський Союз. Саме московсько-більшовицький режим за кілька років до Нюрнберга уклав із нацистською Німеччиною пакт Молотова-Ріббентропа з таємним протоколом про розподіл сфер впливу у Східній Європі. 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня зі сходу в неї вступила союзна на той час Райху Червона армія. Німеччина та СРСР поділили Польщу між собою і тепер уже де-юре розпочали Другу світову війну. Проте радянський режим не опинився на лаві підсудних. Ба більше – він сидів за суддівським столом. Саме в цьому полягає одна з найглибших суперечностей Нюрнберга: злочини нацистського режиму отримали міжнародний судовий і моральний осуд, тоді як злочини іншого тоталітарного режиму, який у 1939 році був співучасником поділу Східної Європи, залишилися поза межами цього процесу. Нюрнберг покарав частину винних. Він створив фундамент міжнародного кримінального права. Він залишив людству документальний доказ нацистських злочинів. Але він не поставив перед судом усі тоталітарні режими, відповідальні за злочини Другої світової війни.
Де-факто «Нюрнберг 1946 року» став аналогом «Мюнхена 1938 року», коли сторони обвинувачення ще до початку процесу домовилися про питання, які мали бути замовчані або обійдені на його засіданнях. Західні союзники воліли не згадувати про роль найвищих посадових осіб Франції та Великої Британії у Мюнхенській змові, масштабні бомбардування цивільного населення німецьких міст, атомні атаки на Хіросіму й Нагасакі; натомість для СРСР важливо було піддати забуттю радянсько-німецький пакт Молотова-Ріббентропа, окупацію країн Балтії, агресію проти Польщі, розстріли польських полонених та інші злочини.
Проте історія має властивість повертати невирішені рахунки. СРСР розпався, але його імперська та політична спадщина не зникла. Сучасна Московія, непокарана за минулі злочини, війною проти України знову намагається роздмухати чергову світову війну. Тому урок Нюрнберга сьогодні звучить особливо гостро: злочин агресії не перестає бути злочином лише тому, що агресор сидить за столом переможців. Правосуддя, яке застосовується вибірково, залишає по собі небезпечну прогалину. А зло, яке не було належно назване і засуджене, має здатність повертатися в іншій формі.
- S. Маловідомою, але важливою сторінкою Нюрнберзького процесу є спроби радянського обвинувачення використати його також проти українського національно-визвольного руху.
30 листопада 1945 року радянський головний обвинувач Роман Руденко особисто допитував генерала Ервіна Лагузена, представника німецької військової розвідки, про українські націоналістичні формування, які співпрацювали з Абвером напередодні та в перші дні війни. Радянська сторона підготувала документи, в яких ішлося про контакти німецької розвідки з українськими націоналістами. Проте Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі не судив ані ОУН, ані УПА, ані Степана Бандеру чи Романа Шухевича. Жодного вироку про визнання їх злочинними організаціями або воєнними злочинцями Трибунал не ухвалював. Так само дивізія «Галичина» не була окремим об’єктом судового розгляду. Трибунал визнав злочинною організацією СС, але водночас спеціально зазначив, що це рішення не поширюється автоматично на осіб, залучених до СС, які не вчинили злочинів.
Радянська сторона порушувала українське питання в Нюрнберзі, але не домоглася того, щоб Нюрнберзький трибунал виніс окремий вирок ОУН, УПА чи Бандері. Пізніше радянська пропаганда часто подавала сам факт згадування українських націоналістів у матеріалах процесу як доказ їхнього «засудження Нюрнбергом», хоча це було всього лише примітивною маніпуляцією. Бо ж між документом, представленим на суді, доказом, обвинуваченням і вироком існує принципова різниця.
- P. S. Одну з ключових ролей на Нюрнберзькому процесі відіграв головний державний обвинувачувач (прокурор) від СРСР, генерал-лейтенант юстиції Роман Руденко. У часи Великого терору (1937–1938) він входив до складу «особливої трійки» НКВС по Сталінській (нині Донецькій) области й підписував тисячі смертних вироків для безневинних громадян, що мали нещастя потрапити в лабети радянського «кривосуддя».
