Ярослав Барнич – композитор, диригент, педагог, один із найпомітніших представників української музичної культури ХХ ст. (130 років тому) | Український погляд

130 років тому:

30.09.1896 – у с. Балинці, нині Коломийського району Івано-Франківської области, народився Ярослав Барнич – композитор, диригент, скрипаль, педагог, театральний організатор і громадський діяч, один із найпомітніших представників української музичної культури ХХ століття.

Батько, Василь Барнич, був директором народної школи. Ярослав навчався у Коломийській гімназії (1906–1914). В гімназійні роки опановував скрипку у відомого педагога Йосифа Шнабеля, співав у хорі, організував камерний оркестр, пробував компонувати власні твори. У 1914 році вступив добровольцем до Легіону Українських січових стрільців. Брав участь у стрілецькому музичному й театральному житті, разом із Михайлом Гайворонським був одним із організаторів струнного квартету УСС, учасниками якого стали також Антін Баландюк і Роман Лесик. Уже тоді виявилися його організаторські здібності та рідкісне поєднання виконавського, диригентського і композиторського обдарування.

У жовтні 1915 року у Відні склав гімназійний іспит зрілости. Закінчив Вищий музичний інститут імени Миколи Лисенка у Львові (1924; викладачі Євген Зун, Олександр Барвінський, Олена Ясеницька-Волошин та ін.). Вивчав філософію у Львівському університеті, а згодом удосконалював диригентську майстерність у Берліні, у класі Вільгельма Ґросса в консерваторії Штерна.

Від 1916 року працював диригентом українських театральних колективів у Галичині та на Закарпатті, зокрема в театрі товариства «Українська бесіда» у Львові (1916–1919; 1921–1924), «Українському народному театрі імени Тобілевича» (1919–1921, 1929–1935) та Театрі Б. Овчарського; був художнім керівником і диригентом Українського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді (1925–1926). Працював також із театральними й музичними колективами Самбора та інших міст. Викладав в жіночій учительській семінарії «Рідної школи» у Самборі, а 1929 року переїхав до Станіславова (нині Івано-Франківськ). Викладав у школах і гімназіях, семінарії сестер Василіянок, Станіславівській духовній семінарії (від 1932), державному Музичному інституті ім. С. Монюшка, польській Вищій школі ім. Ф. Шопена, диригував хором «Бояном».

13 липня 1922 року одружився з акторкою Ярославою Рубчак; у подружжя народилася донька Ірина.

В історію української музики увійшов як один із основоположників модерної української оперети. Автор чотирьох оперет – «Дівча з “Маслосоюзу”» (1932–1933), «Шаріка» (1934), «Пригода в Черчі» (1936) та «Гуцулка Ксеня» (1938), патетико-трагічної симфонічної сюїти «Батурин». Писав також пісні-танго, зокрема відомі «Ох, соловію» (1932), «Чи тямиш?» (1932), «Гуцулка Ксеня» (1932–1933) та інші.

За мелодійність, театральність, уміння творити легку, доступну слухачеві музику, не втрачаючи при цьому національного характеру, Барнич отримав славу «українського Легара» – за аналогією з Францом Легаром, одним із найвидатніших творців європейської оперети. Його оперети поєднували традиції європейської, передусім віденської, оперети з українською тематикою, місцевим колоритом, народнопісенними інтонаціями та живими характерами.

Особливе місце у цій спадщині посідає оперета «Гуцулка Ксеня». Цей твір схвально оцінили такі музиканти й критики, як Барвінський, Нижанківський і Боднарович, які констатували, що Ярослав Барнич «сюжети й музику до оперет брав із нашого життя, вбираючи їх у європейські рамки». Прем’єра оперети мала відбутися в Косові, але польська поліція заборонила виставу, мотивуючи це тим, що вона нібито «підбурює гуцулів проти польської влади». Сьогодні однойменна пісня стала фактично загальнонаціональним культурним символом, а сама оперета – одним із найвідоміших творів українського музичного театру. Водночас навколо походження цього твору, обставин його написання та прототипу головної героїні існує чимало різних версій. Найпоширеніша з них пов’язує появу образу Ксені з Ксенією Клиновською, яка, за деякими переказами, була ученицею Барнича в Самборі, на 19 років молодшою за нього. Проте ця історія не має документального підтвердження, тому її варто сприймати радше як гарну легенду, ніж як встановлений факт. Існують також окремі спроби поставити під сумнів авторство Барнича або приписати музику іншим особам. Зокрема, одна з пізніших версій твердить, що радянські спецслужби, прагнучи приховати ім’я композитора, якого оголосили «ворогом народу», нібито змусили композитора Романа Савицького погодитися на приписування йому авторства популярної пісні. Однак документальних підтверджень цієї історії наразі не виявлено. У сучасній українській музикознавчій літературі авторство Ярослава Барнича загалом вважається усталеним.

Восени 1939 року Барнич очолив музично-драматичний театр у Станіславові, диригував філармонійним симфонічним оркестром, а 1940 року долучився до створення Гуцульського ансамблю пісні й танцю. У 1941–1944 роках, під час німецької окупації, був диригентом Львівського оперного театру. 14 листопада 1943 року в Станіславівському драматичному театрі під час вистави «Шаріка» гестапівці оточили театр, припинили виставу та заарештували групу українських націоналістів. Через кілька днів їх, разом з іншими заручниками, було розстріляно перед міською синагогою.

1944 року, перед поверненням радянської влади, Барнич залишив Україну. Спочатку опинився в Західній Німеччині, де працював у музичних та оперних колективах, зокрема в Аугсбурзі. Від 1949 року жив у Сполучених Штатах Америки.

На еміграції викладав скрипку й теорію музики в осередках Українського музичного інституту, працював із хорами, організовував концерти, ставив оперети, підтримував українське музичне життя в діаспорі. Особливо значним був його період у Клівленді, де в 1951–1966 роках він очолював як художній керівник і диригент Український хор імени Тараса Шевченка. Під його проводом хор провів понад сто великих мистецьких заходів, ставши одним із найавторитетніших українських хорових колективів Північної Америки.

1961 року Барнич отримав звання почесного громадянина Вінніпега – за участь у мистецькій програмі з нагоди відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку. Тоді він диригував об’єднаним хором, до якого входило близько трьохсот співаків.

У 1966 році, з нагоди його сімдесятиліття, українська громада влаштувала Барничеві широкі ювілейні відзначення. Папа Павло VI та Патріярх Йосиф Сліпий надіслали йому вітання. У штаті Огайо 23 квітня того року було проголошено «Днем Ярослава Барнича». Серед відзнак, якими його вшанували, була й почесна диригентська «Золота батута» зі слонової кістки та золотим окуттям.

Помер у м. Клівленд, США 1967.

Спадщина композитора охоплює оперети, театральну музику, хори, романси, танґо, симфонічні твори, педагогічні праці та величезну організаційну роботу, завдяки якій українська музична культура жила й розвивалася в умовах бездержавности, війни, еміграції та вимушеного розсіяння. Особливо трагічним є те, що значна частина його творчого доробку була втрачена, а саме ім’я композитора десятиліттями замовчувалося в радянській Україні. Для кількох поколінь українців Барнич фактично перестав існувати як історична постать, хоча його мелодії продовжували жити в народній пам’яті. Ярослав Барнич належав до тих мистців, які намагалися перетворити українську сцену на повноцінну модерну європейську музичну культуру – професійну, мелодійну, театральну, національну за духом і відкриту до світових мистецьких форм.

P. S. На користь версії про те, що пісня «Гуцулка Ксеня» могла бути присвячена пам’яті трагічно загиблої коханої дівчини, іноді наводять інший текст твору, який цілком відрізняється від відомого сьогодні:

Сонні гори нічка вкрила

Полонину всю залила,

Ніжно череду пестила

Молодий вівчар не спав.

Він у ранішній хвилині

Ксеню стрів на полонині

І одній в гірській країні

На трембіті сумно грав.

Приспів

Гуцулко Ксеню я тобі на трембіті

Лиш одній в цілім світі, розкажу про свій жаль.

Душа страждає, звук трембіти лунає,