80 років тому:
27-28.05.1946 – відбувся спільний напад українських та польських партизан на місто Грубешів, нині в Польщі (в історичній літературі відомий як «Грубешівська операція»). Спільні бойові дії, ще зовсім недавно непримиренних ворогів, стали можливими через встановлення в краю окупаційного московсько-більшовицького режиму, перед азіатською жорстокістю якого швидко прийшло розуміння смертельної небезпеки для обох сторін. Лондонський польський еміграційний уряд був категорично проти переговорів та яких-небудь домовленостей з УПА, а навіть проти продовження боротьби. 19 січня 1945 командувач Армії Крайової (АК) генерал Леопольд Окулицький-«Ведмедик; Niedźwiadek», який діяв від імени Лондонського уряду, видав наказ про розпуск АК. Важко зрозуміти мотиви Окулицького – чи це було небажання воювати проти того з ким ще нещодавно «звільняли» Львів, Вільно та багато інших місцевостей, а чи швидше намагання зберегти своїх жовнірів від комуністичних переслідувань, але багато польських вояків не погодилися з цим наказом і продовжили боротьбу проти більшовицької окупації Польщі в інших підпільних структурах. Однією з потужних та впливових польських сил опору була «Воля і незалежність» («Wolność i Niezawisłość», WiN), що діяла до кінця 1940-х.
На відміну від Лондонського уряду польські польові командири на місцях тверезіше оцінювали ситуацію, що склалася і вже в квітні (с. Седлиська) та травні (с. Руда Ружанецька) досягли порозуміння з українським підпіллям. Обидві сторони домовилися усіляко допомагати одна одній у спільній боротьбі проти комуністичного режиму та здійснювати спільні акції. Саме поляки запропонували здійснити спільний напад на повітове містечко Грубешів, де було ув’язнено бойовиків польського підпілля. Полковник УПА Мирослав Онишкевич-«Орест» та крайовий провідник Ярослав Стахур-«Стяг» без ентузіазму сприйняли цю пропозицію, оскільки вона відволікала сили УПА від захисту українського населення перед депортацією до УРСР, проте погодилися з огляду на необхідність скріплення військової співпраці з ВіН.
В Грубешові локалізувалися повітові управління публічної безпеки (60 чол.), міліції (60 чол.) і комуністичної партії (озброєні партійці), гарнізон НКВС (150-250 солдат), штаб переселенчої комісії українців до УРСР (12 чол.), дві польські боївки (разом 60 бойовиків) – разом між 340 і 440 озброєних вояків. Також поблизу міста розташувався 5-й піхотний полк Війська Польського (близько 300 жовнірів) та 32-й відтинок військ прикордонної сторожі, однак на запевнення польських підпільників вони мали бути нейтральними, що зрештою так і сталося. З боку партизан бойова сотня УПА (120 стрільців), відділ СБ (20 бойовиків), три дрібніші відділи (разом 65 стрільців), ланка з торпедами (18 вояків), підрозділ ВіН (120 жовнірів) – разом 343 вояки. Українськими відділами командував Євген Штендера-«Прірва», польськими Казимир Вітриляк-«Хель; Друк». Перевагою партизан була добра розвідка та несподіваний напад. Після операції Є. Штендера у звіті зазначив: «Всі боєві групи увійшли непомітно в місто. Ворожі варти погано пильнували і ніхто нічого не сподівався, в місті зловлено 5 вояків МО».
Попри те, що не все із запланованого вдалося досягнути (не здобуто будинку виселенчої комісії, працівники якої виявилися набагато краще озброєними ніж це донесла польська розвідка) вже ж акція була успішною. З тюрми при будинку Уряду безпеки звільнено 22 в’язнів, з яких 5 були українськими партизанами. За спогадами працівника окружного СБ Всеволода Пшепюрського-«Скоба» українські вояки лише роззброювали працівників польської комуністичної спецслужби, але жовніри ВіН без пощади розстрілювали їх, показуючи при тім «як сильно ненавидять червоних». У висліді бою з боку партизан загинуло 2 бойовика СБ і поранено 2 стрільці УПА, загинуло 4 і поранено 5 жовнірів ВіН. Втрати більшовиків достовірно невідомі: понад 30 цивільних комуністів Польської Робітничої Партії, 12 службовців УБ, невідома кількість військовослужбовців МВС (оцінюється до 30 осіб), 4 солдати Війська охорони пограниччя в тому числі майор Ісаков.
Якщо оцінювати цю подію з точки зору історичної хронології, то був це один із типових епізодів великої війни, що все ніяк не могла завершитися після падіння Райху (8.05.1945). Проте має вона в собі винятково важливі ідеологічні та політичні сенси, яких з плином часу в умовах миру й достатку багатої Європи сучасні покоління на жаль не вміють відчитати, побачити та зрозуміти. А істина ця доволі проста й очевидна – її лаконічно та влучно сформулював польський інтелектуал Єжи Ґедройць: «Без вільної України немислима вільна Польща». І мова саме про «вільну Україну», тобто самоврядну державу до внутрішніх справ якої не може ніхто втручатися чи вказувати як жити, якою мовою говорити, яких героїв шанувати. Цю нерозривну залежність свободи Польщі від свободи України здається усвідомлювали чимало польських політиків і в минулому. Юзеф Пілсудський свого часу констатував: «атаки [совєтів] на Польщу залежать насамперед від українського питання. … Якщо українське питання буде вреґульоване на їхню користь, тоді вони підуть на Польщу». Проте «вільна Україна» в його розумінні була не рівноправним партнером, але ресурсом для розбудови власної держави, тож в розмові з Антоні Лістовським він виразно сформулював своє ставлення до України: «немає іншого виходу, як намагатися створити самостійну Україну – Петлюра тут не грає ролі, це інструмент, не більше того. І якщо щось не вдасться зробити, залишимо цей хаос на власну долю». Врешті саме так він і вчинив 1921-му у Ризі, поділивши Україну з більшовицькою Москвою. Тільки за цю політичну недалекоглядність у 1939-му Польща заплатила четвертим поділом та окупацією всіх польських земель тими ж московськими більшовиками та їх дочасними союзниками гітлерівцями.
Не можуть побачити цієї істини, що без справді вільної України не буде вільної Польщі, чимало політиків сучасної Польщі, заявляючи, що не допустять Україну до НАТО та ЄС, якщо в Україні шануватимуть «небажаних» для них героїв, якщо Україна не відмовиться від курсу «на бандеризацію». Не здатні мабуть зрозуміти своїм убогим мисленням, що для України існує лише два можливі шляхи – або «бандеризація», або ж «москалізація». Перший шлях – це «залізобетонна» гарантія для Польщі, що Україна стане на шляху великого походу московської орди «до останнього моря» (заповіт Чингісхана завоювати всі землі до кінця Європи) і захистить не тільки поляків, але й усіх європейців від диких вбивць, ґвалтівників і мародерів. Другий – це коли Московія підкорить Україну, поголовно мобілізує усіх українців до свого війська (а часи Другої світової війни саме так і було), а тоді вже не стане в Європі сили, яка зможе їх зупинити.
Може трохи запізно, але це врешті усвідомили польові командири АК і ВіН, коли, всупереч позиції польського еміграційного Лондонського уряду, пішли на перемовини та дієву співпрацю з УПА. Сьогодні не надто тямущі польські політики вже наухвалювали та планують далі продукувати різні постанови із засудженням УПА. Але з цієї логіки засудженню підлягають також всі польські офіцери та жовніри АК і ВіН, які стали союзниками УПА, рятували поранених воїнів УПА, надавали їм всіляку допомогу і здійснювали спільні бойові акції. Адже ж так!
27.05.1946 – у Чорному лісі біля с. Рибне на Івано-Франківщині в засідці МВС загинув Осип Юрцуняк-«Вовк», командир рою чоти «Сапера» куреня «Скажені» (1944), командир чоти куреня «Дзвони» ТВ 22 «Чорний ліс» (1945), командир сотні УПА «Лебеді» (від 08.1945). Булавний (10.10.1945), поручник (15.02.1946) УПА. Нагороджений Бронзовим Хрестом бойової заслуги УПА (1.01.1946). Народився у с. Підпечери на Івано-Франківщині 1920. Похований на місці загибелі.
